Львів, 16-го лютого.
Старанням Спілки українських письменників у Літературно-мистецькому Клюбі організовано ряд ювілейних вечорів з пpивoдy 65-ліття з дня народження і 40-ліття літературної діяльности визначного українського поета Олександра Олеся.
В урочистій обстановці при повній залі відбувся 11-го ц. м. перший вечір, на якому зробили доповіді проф. Григорій Костюк і письменник Юрій Косач.
Свою доповідь на тему "Олесь і підсовєтська критика" проф. Костюк почав згадкою про маніфест, виголошений 20 років тому критиком Вол. Коряком.
У "Нарисі історії української літератури" Коряк при всій своїй тенденційности визнає, що вплив Олеся на українське громадянство в часи революції був величезний, він сформував ідеологію інтелігенції, що боролась у війську.
Ностальгія панувала тоді в колах емігрантів. Серед них була тяга повернутися на батьківщину.
З кінця 20-х — початку 30-х рр. ім'я Олеся не згадували в Совітській Україні, його творів не друкували. Але існувала ще одна критика, що визнавала українську літературу і в межах дозволеного сказала своє слово про Олеся.
Ця критика вважала, що Олесь виявив усі свої творчі можливості між 1905 і 1917 рр. Зеров писав, що революція 1917 р. поховала Олеся, Ол. Дорошкевич казав, що Олесь не знайшов нових форм, співзвучних революції 1917 р. і відмінних від 1905 р. До цієї думки наближався і Шамрай. Филипович відзначає, що тепер задзвеніли нові поети: Тичина, Рильський, Coсюра. Обережно, але трохи ширше відзначає Олеся Як. Савченко.
Всі ці критики визнають Олеся талановитим поетом. Євшан казав, що під знаком Олеся стояла вся українська поезія.
На думку прелегента справедливе твердження, що Олесь найсильніший у період між двома революціями, коли до цього періоду ще додати часи національної революції — до 1921 р. Поезія Олеся зазвучала по-новому не лише своїми новими віршами, а і старіші твори сприяли також формуванню нової психіки.
Не безслідно пройшов Олесь для Ол. Слісаренка, М. Рильського, Я. Савченка. Євг. Маланюка, Тичини. Змужніла нова поетична фаланга прийшла йому на зміну.
Торкаючись стилю поезії Олеся та його символізму, прелегент наводить ряд критиків, що вважали Олеся виразником символізму (Дорошкевич, Коряк) або заперечували це (Зеров, Филипович, Шамрай). Останні казали, що образи Олеся чарують, захоплюють, але не потребують напруження для їх розв’язаня. Це не символи, а алегорії.
Мотиви трагізму, близький, але недосяжний прихід людського щастя, що є у Блока, всі ці мотиви притаманні й Олесеві. Властиве йому й естетичне замилування прекрасною чарівною жінкою.
Поезію Олеся часто вважають занепадною, розпучливою, що вказує на те, що "щось страшне майбутнє йде". Передчуття чогось страшного, трагічного властиве багатьом представникам европейської інтелігенції часів світової війни, воно властиве і Олесю.
"Страшне майбутнє" прийшло у вигляді національної революції, покликало всі творчі сили України до акції, й Олесь одразу вступив на громадську тропу. Громадські мотиви зазвучали у нього з нечуваною силою. Він був незрівняно сильніший від поетів, з якими його традиційно пов'язували (Бальмонт, Фофанов). Проблеми державности і національно-соціяльної волі займали основне місце в творчості Олеся. Тому космополітичні тони російської літератури не мали у нього відгуку.
Як казав проф. Білецький, розривати Олеся на "чистого поета" і поета громадського невірно. Дорошкевич каже, що "чиста поезія" більше вдається Олесеві, ніж громадські твори. Хибно і важко відокремлювати Олеся, як суб'єктивного лірика і як громадського співця. У громадському виявлене його суб'єктивне, суспільне і навпаки — і це робило його поезію емоційною.
Роля Олеся в літературному і громадському житті велика. Нових праць, де була б ревізія всіх оцінок Олеся — нема. Зробити таку переоцінку — на часі.
Другою на вечорі була прослухана доповідь письменника Юрія Косача на тему: "Олесь і сучасна українська поезія".
Прелегент відзначив, що літературна діяльність Олеся в 1904—1908 рр. становить цілу епоху не тільки в історично-літературному, а і в громадсько-національному значенні. На тлі декадентського стилю тогочасної української поезії, що в творчости Миколи Вороного, Філянського, Чернявського і галицьких "молодомузівців" переймала традиції европейського і російського модернізму з його рафінованим естетизмом, з його проповіддю загину, смерти, відчаю, самоти, поезія Олеся зазвучала свіжо і бадьоро.
Віща муза Л. Українки тоді, здавалось, ще не доходила до українського читача — між провінційним ліризмом поетів попередньої доби XIX. ст. і Лесею Українкою, співцем прийдешнього, потрібний був міст і його лук звів Олесь.
Українська література, як одне з традиційних в українській історії бойових піль за відродження, йдучи в курсі політично-суспільних громадських ідей чекала приходу поета, що по-новому співав би про ті великі зрушення, які переживав український нарід у новітньому і такому драматичному періоді своєї історії. Суцільний талант Олеся легко оминув небезпеки епігонства і зумів тим вимогам, що ставила до нього українська новітня громадськість, відповісти.
Пов'язані зі світоглядом революціонізуючого українця-інтелігента доби 1905 р., з постійним мотивом славлення "волі", як осередньої ідеї тодішніх українців, Олесь, легкий і рухомий, музичний, як називає його Зеров, створив власну поетичну концепцію. Ця рання творчість його, сучасна химерній добі символізму типу Маларме, Блока, І. Аненського, Метерлінха, Верлена, Вяч. Іванова не зовсім вільна від своєрідних мотивів, що сьогодні вражали б своєю надуманістю і літературністю.
Сила Олеся, що так бадьорила і так відповідала настроям тогочасної української громадськости полягала в оригінальности його поетичної концепції, в його свіжому і чутливому таланті, який відзначений природним ліризмом, питоменним українцеві, перетопив у собі не лише надбання української поетики попередньої доби, спираючись крім того на джерела народної творчости, але вмів засвоїти собі й ідеї універсального типу, розгортані в тодішній сусідській або й европейській літературі.
Чи візьмемо відомі автологічні Олесеві гимни відродженій Україні з 1906 р. чи похмурі символістичні нариси-поезії про вампірів, що п'ють народну кров, чи цикль його тюремних віршів, чи революційні марші — все це спричинило назвичайну популярність Олеся, як полум'яного хорунжого прапору з тим мистецьким світоглядом, який формувався українською громадськістю напередодні війни і революції.
Джерело сили Олеся — це його безкраїй гуманізм тонкого і ніжного поета, що вміє проте бути і мужнім, що основною темою своєї творчости обрав людину з її радістю і смутками, не відчужену, а тісно зв'язану з суспільством, таку, що попри все вірить і хоче.
Гуманізм Олеся, такий питоменний йому, бо ж не даремно він з'явився на руїнах епох, як співець українського відродження, єднає його з провідними ідеями сучасної української поезії. Зумівши в "попелі живих надій" зберігти кришталеву прозорість української поезії, Олесь справедливо зветься її найшляхетнішим сучасним вартівничим.
[Львівські вісті, 17.02.1944]