— У нас не лише не буде вже ніколи такого професора, але й нашою дорогою не поїде така високоумна та добросердечна людина — говорили люди в селі Залав'ю, та правду вони казали.
— Ба, а хто ж інший, як не наш пан професор усеньке село на рівні ноги поставив? Добре тобі, чоловіче, жити, як у тебе незрячі очі? Далеко зайдеш потемку?
— Ей, навіщо при цьому багато говорити, коли Базарів Федір найкраще знає, як саме було в народі з приходом нашого професора до села. Кромі дяка ніхто не знав ані читати, ані писати. А що друкуються книжки для народу, щоб у цих книжках люди знаходили свій розум і розгорніння, про це й нікому не снилося. Інший то був би, або руки заломив і не брався б зовсім до цієї важкої праці, або вся його робота кінчилася б із навчанням абетки шкільних дітей. Авже ж деякі тільки так і робили — яка мовляв плата, така праця. Але в нашому селі не така була людина. — То чому ви, Федоре, не зайдете до мене до школи? Ми про дещо інтересне порозмовляли б; я вам із книжки прочитаю — як інші люди жиють, які в них лади, який світ великий та про багато іншого. — Га, та чому не спробувати б — думав собі Федір, — варто почути — може воно й справді в цих книжках притаєна мудрість? Щось воно там мусить бути в цих чорних рядках... Або правда, або неправда. Добре зобачити. Може воно й треба, якось до світа братися?...
З цього дня не було вільної хвилинки у Федора, щоб він не забігав до школи. Про селові справи не було багато бесіди, адже в селі люди жили, деколи сусід із сусідом помирилися, та й з цим ділом не треба було аж поза свої межі бігти. Зате в книжках — ото ж бо й багацько різноманітности! Наче недійсність, що стояло чорне на білому. Читав і читав пан професор, а Федір ловив слово за словом та лиш деколи сам у собі замнявся, наче хотів би сказати — хіба ж це можливо, щоб стільки різного було на цих білих листках?
— А ще краще буде, Федоре, як би вам навчитися самому читати — каже одного разу пан професор. — Це не жодна велика штука; треба тільки переломати в собі...
— Якже ж мені старому господареві — перебив зі страхом Федір — разом із дітьми школярами в одній лавці сидіти та букви розбирати? Що це ви, пане вчителю, зо мною задумуєте?
— Ні, ні, до лавки зі школярами не треба вам сідати — мовить ласкаво пан професор — ми оба лиш будемо вчитися. Але ви мусите хотіти, а решту то я вже зроблю.
— То може від неділі — далі Федір просився. — Або аж по жнивах, коли вільніша буде в мене голова?
— А я таки раджу від сьогодні, — переконливо підсунув професор Федореві перед очі листок чистого паперу та починає: — Українська абетка має 32 великі й 33 малі букви. Те, що ми вимовляємо й чуємо, це звуки; що пишемо, бачимо й читаємо — це букви. Ми пишемo звичайно так, як чуємо в живій українській мові. Тимто в українському письмі одному звукові відповідає звичайно одна буква. Звуки ділимо на голосні — голосівки та приголосні — приголосівки. І далі, далі...
Наче зчамрілий вертався цього вечора Федір до своєї хати. — Ага, букви й звуки... Звуки те, що чуємо, цебто від звучить, а букви від бачить. Як буде корова? Де звуки, а де букви? — Федір насупив своє чоло та глибоко думав. — Ага, ага, ко-ро-ва... Це ж самі звуки, бо я голосно вимовляю. Але як би я те саме, що вимовляю, написав на папері, це були б уже букви. Так, так, правильно. Ба, але де знову ці голосівки та де приголосівки? Хіба ще раз вернутися до школи... Суєта нова на здорову голову — ломився в собі Федір та й вечеряти дуже не спішився; але по вечері закомандував: — Діти, спати! А я ще дещо пороблю.
Вийшовши надвір, Федір навмисне пішов до стодоли, наче за деяким господарським ділом, та коли вернувся до кімнати, побачив дитячу, себто своєго сина школяра, торбину на вікні. Він виймив із торбини книжечку й присунувся до світла. — Певно за папірцями — покмітила Федориха — не скубай дитині книжку, ось-де маєш кусень якоїсь газети, коли вже хочеш курити.
— Та де, ні, я лише так у книжку, бо мені про щось цікавого пригадалося — виправдував себе Федір і далі собі думав: — А то вгнав мені пан учитель здорового клина в мою голову... Бігме, варто буде капку розмотати свій розум.
І так що день, що тиждень, то Федір ані одного вечора не проґавив, щоб не побігти до школи.
— Пане професоре, це ж ви розкрили мені перед очима великі, превеликі скарби. — Федір дякував своєму вчителеві та жадібно ловив кожне слово й глибоко запам'ятовував у своїй голові. — Я, далебі, вже школяреву книжечку самий розбираю. Це таке чудове, що людина водить очима по чорних, різних рядках на білому папері, та очі несуть усю правду до мозку, а мозок думає, мудріє, кріпшає. Чим же я вам, мій добродію, віддячуся?
— Зробім умову, Федоре, я буду вести вечірні курси, а ви будете першим моїм апостолом у вербуванні неграмотних на курси. Згода? Але хата в хату, всі, нікого не пропустимо! Добре? в нашому селі всі люди будуть уміти читати й писати.
— Свята згода й ще краща ваша, пане професоре, праця. Я за руки приведу кожного до школи.
Так отже село стануло на рівні ноги. Довголітня праця пана професора вилікувала та вивела залав'ян із темряви. Невтомна, послідовна, зі самозапертям проведена, тиха, муравлина праця чуда діє. Та глибоко записується в серцях народу. — Це ж наш батько-опікун і добродій — залав'яни завжди пам'ятають. І в лихій та й в добрій годині. — За зрячі очі. І за правду.
Рідна земля
13.02.1944