Що визначає успішні держави


Обкладинки українського та оригінального видань американського політолог Френсіса Фукуями

 

«Усі знають Фукуяму, як людину, яка на початку своєї письменницької кар’єри страшенно провалилася», – розпочинає дискусію громадський діяч та викладач Kyiv Mohyla Business School Валерій Пекар. Після того, як розпався Радянський Союз, Фукуяма написав книжку «Кінець історії та остання людина», де він стверджував, що ліберальна демократія та вільний ринок перемогли всіх. Помилився ж він тому, що нині ми бачимо зовсім іншу ситуацію.  

 

«Але великим дослідника робить не те, що він не робить помилок. Адже якщо науковець не робить помилок, то він несміливий і не зачіпає сферу невідомого. Бо саме там найлегше помилитися. Великим дослідника робить усвідомлення своїх помилок, і Фукуяма після цього написав купу фантастично важливих книжок», – уточнює Пекар.

 

Наші двері у Західний світ прочиняються із  кабінету Фукуями

 

Член Несторівської групи та Наглядової ради суспільного мовлення Євген Глібовицький додає, що свого часу прочитав книжку Фукуями «Великий крах. Людська природа і відновлення людського порядку», яка його надзвичайно вразила. «Тоді я подумав, що треба все змінювати та кидати роботу. І робити зовсім інші речі», – згадує він.

 

«Читати Фукуяму – це розуміти стан думання про те, як змінюється суспільство та відбувається держава. У своїх останніх книжках Фукуяма краще наводить різкість, тому чіткіше видно півтони, зрозуміліше описані складні форми», – вважає Євген.

 

«І це те, що відбувається з нами від 1991 року і до нині – ми все краще починаємо розуміти якісь складні речі, які довкола нас відбуваються, і починаємо їх бачити», – додає він.

 

«Книжка ця («Витоки політичного порядку» – ред.) глибока та непроста. Френ вміє пояснювати складні речі дуже простою мовою, викладати та структурувати», – говорить засновник ProZorro Олександр Стародубцев, який мав змогу повчитися під менторством Френсіса Фукуями у Стенфордському університеті.

 

2015 року Сашко Стародубцев опинився в Уряді. Майже весь 2014 рік після Майдану він разом із однодумцями робили реформу державних закупівель, яка пізніше почала називатися ProZorro. Раніше він читав книжки переважно з бізнесу. Тоді ж  почав цікавитися, де взяти лектуру, із якої можна було б довідатися про те, як із поганої держави зробити хорошу. Спершу він читав усіх грузинських реформаторів, а особливо Кахі Бендукідзе.

 


Сашко Стародубцев та автограф його улюбленого автора

 

«Якось мені порадили не дивитися на досвід грузинів, які діяли в екстремальній ситуації, а почитати Фукуяму та інших авторів, які розуміють, що таке інститут, та як воно все будується», – розповідає про своє знайомство з Фукуямою Олександр.

 

Євген Глібовицький зазначає, що ще одна важлива річ, на яку вказує книжка, – неможливо в сучасному світі доходити до прикладних висновків не будучи міждисциплінарним. «Коли я навчався в університеті, для мене один із найбільш незрозумілих білетів на іспиті був про предмет та метод. Книжка Фукуями пояснює, чому предмет і метод важливі. Бо інакше виходять класні наративи, вони захоплюють, читаються, як детективи (наприклад, «Чому нації занепадають»), але вони описують феномен на достатньо попсовому рівні», – вважає Глібовицький. І додає, що якщо ми хочемо розбиратися глибше, то треба розуміти, з чого складаються різні дисципліни і як виглядають підходи до цих дисциплін.

 

 

Перший том

 

Це дослідження про те, як створився суспільний лад у різних країнах. Як виникли держава, право та демократія. «Переказати цю книжку неможливо», – каже Валерій Пекар. Прочитавши твір, він визначив для себе три рівні суспільного розвитку. Перший – держава. Там, де немає держави, нічого не може бути, ні вільного ринку, ні верховенства права. Другий – верховенства права, яке обмежує державу. Третій – це сумлінне урядування.

 

Перший том більше про природу речей та як все складається докупи. Другий том – про нашу сучасність, зазначає Олександр Стародубцев.

 

Євген Глібовицький рекомендує книгу всім українцям, які хочуть суспільного розвитку та розуміння того, як довіра вибудовується у суспільстві та яку роль вона відіграє не тільки для демократії і капіталізму, а й у державотворенні.

 

«Усі, хто розглядає історію розвитку спільнот, страждають на європоцентризм», – вважає Пекар. Для них все почалося у Давній Греції та Римі, каже він. Звідти виникла демократія, право тощо. Фукуяма цим не страждає. Він починає звідти, де народилася сучасна держава, – з Китаю. Він багато уваги приділяє Китаю, Індії, Туреччині, Московії і європейським прикладам – Англії, Франції, Іспанії, а також Угорщині, Польщі та Данії.

 

Водночас Пекар зазначає, що запитання, чому і як Європа стала настільки розвиненою, що захопила владу над усім світом, та чи не переживаємо ми нині захід Європи і піднесення Сходу, – одні з найважливіших питань сучасних гуманітарних досліджень.

 


Викладач Kyiv Mohyla Business School Валерій Пекар

 

Пекар додає: «Нині Схід дуже стрімко розвивається, імплементуючи у себе інтелектуальні досягнення Заходу. Не існує жодного досягнення зі Сходу у сфері соціальних відносин, політичних чи економічних наук. Не тільки такого, яке б увесь світ прийняв зі Сходу, а й такого, щоб Схід прийняв зі Сходу. Виходить, що Схід бере західні моделі, починаючи від Маркса і закінчуючи Фукуямою, Макіавеллі й Фергюсоном. Таким шляхом йшла та йдуть Японія, Сингапур, Китай. Комунізм, яким так пишається Китай, був винайдений не у Китаї».

 

 

Як перетворити ненависть на силу

 

«Наші двері у Західний світ прочиняються із кабінету Фукуями», – вважає Євген Глібовицький. «З кожною наступною книжкою кількість українських кейсів зростає. І я не впевнений, що є багато інших академічних лідерів, які настільки занурені в український дискурс. Він є промоутером здобутого розуміння там і водночас дозволяє дотягуватися до цього розуміння і нам», – розповідає Євген. Ця книжка створює систему координат, на яку можна ставити різні знання, додає він.

 

Валерій Пекар зазначає, що є чотири речі, які ненавидить професійний українець. Перша – це держава. «Фукуяма ж показує, що держава, яка обмежує насильство, є першим кроком для суспільного розвитку», – каже Пекар.

 

Глібовицький зауважує, що всі країни, які пройшли модернізацію, окрім тих, які пройшли цю модернізацію першими, наприклад Велика Британія, у той чи інший спосіб мали загарантовану безпеку. Країни, які модернізувалися після Другої світової, чи то в Європі, чи то в Азії, мали безпеку у вигляді кредиту ззовні. Європа мала НАТО. Азійські п’ять країн, які успішно модернізувалися, мали пряму присутність американських військових на своїй території.

 

«Коли є безпека, з’являється довший горизонт планування, інвестування та довіри. А люди, яких ви знаєте, починають себе поводити зовсім інакше. Це як ваші сусіди, які на десятий рік ОСББ почали поводитися інакше, ніж попередні десять років», – веде далі Глібовицький.

 

Він вважає, що фактор безпеки ніде так яскраво не проявлявся, як в Україні. Тому що історія втрати безпеки в Україні, на відміну від інших країн, була не одномоментною та катастрофічною. А була повільною та повзучою і тривала ціле століття. Попри те, що всередині цього століття були справжні катастрофи, як Голодомор чи Чорнобиль.

 


Член Несторівської групи та Наглядової ради суспільного мовлення Євген Глібовицький

 

«Радянська система розпалася, а нову ми тільки починаємо намацувати. За 20-30 років наші сьогоднішні проблеми можуть виглядати смішно з точки зору майбутнього дискурсу. Але щоб вони виглядали смішно, нам треба зрозуміти речі, які написані у цій книжці», – наголошує Глібовицький.  

 

«Друга річ, яку ми всі ненавидимо, – це бюрократія», – говорить Валерій Пекар. За його словами, Фукуяма наголошує, що бюрократія – це важлива річ у становленні кожної країни. «Історія всіх класних країн та систем – це історія становлення бюрократії», – додає він.  

 

Чому потрібна бюрократія? Пекар пояснює, що якщо у державі керують роди, які передають посади як спадщину, це означає, що держава – феодальна. Бюрократія потрібна для того, щоб держава якимось чином управлялася. Де взяти людей, які служать не своєму роду, а державі? Тут є різні підходи. Ось приклад парадоксального феномену: китайці практикували кастрацію. Євнухи – це не лише про заборону зазіхання на імператорських дружин. Людина, яка не може народити дітей, служить лише імператору.

 

Взаємодія із бюрократією – це не проблема. Перетворення поганої держави у добру – ось це проблема. Бюрократія – це досягнення. Жодна модернізація не може бути проведена без класної бюрократії, це важлива передумова модернізації. І Фукуяма пояснює, яким чином зробити цю хорошу бюрократію. У Великій Британії це зайняло 15 років, у США – 50.

 

«Третя прогресивна річ, яку українці не дуже люблять, – це церква. Тому що церква – це щось страшенно консервативне та непотрібне. Але саме церква була рушієм суспільного розвитку в тих місцях, де суспільний розвиток був», – розповідає Пекар.

 

Глібовицький доповнює, що ті країни, які хотіли перенести тягар з традиції на інституції, прийняли рішення дерелігіїзуватися. Мова про те,  що вони переводять релігійні уявлення на цінності й беруть їх за орієнтир у своїй дорозі.

 

Таким чином ми маємо ось ці постхристиянські європейські суспільства, пояснює Євген. Українська ідея – інша, це надія на православну реформацію. І ніби умови для цього також складаються. Ми раптом опиняємося у ситуації, коли найбільша православна церква у світі – це українська. Є величезний заряд до змін.

 

Нині ми маємо двох дуже молодих очільників церков – УПЦ та УГКЦ, які з нами найімовірніше на десятиліття. У цей момент вони виглядають досить  прогресивно. Та чи будуть вони такими через 20 років? Які доктринальні зміни вони потягнуть? Як буде відбуватися перевіднайдення ставлення церкви до підприємництва? Родини? Сумлінності? Чесності? Важкої праці?

 

Церква має високу інституційну довіру не тому, що вона щось робила, а тому що церква як суспільна інституція стала символом, уособленням та водночас антитезою до історії останніх ста років. Церква, яка сама постраждала і була сплюндрована, церква як уявлення про конечне добро.

 


Американський політолог Френсіс Фукуяма

 

Траєкторія до речей, які роблять країну успішною, – у кожного своя. Ми як суспільство маємо уражений держсектор, який не може давати ефективності та бути продуктивним. Тому що він є спадковий з радянського держсектору, а ми все ще носії тоталітарної травми. І якщо українці захочуть, що провайдером зовнішньої енергії була церква, то прекрасно! Це буде частиною нашого шляху.

 

Ми нині перебуваємо в точці, де фантастичні речі стають реальними. Наприклад, відкривається можливість переосмислення православ’я. Це не тільки важливо для України, тут ефект буде і на Схід. Ми дотягуємося спільним досвідом до Росії, спільними інституціями – до Заходу. Відповідно, ми нині перебуваємо у точці, де зміни, які продукуємо ми, можуть мати вплив як на Захід, так і на Схід. Іншими словами: церква – це величезний заряд енергії. У що він виллється – хороше запитання для майбуття.

 

«І четверта річ, яку всі  у нас ненавидять, – це політичні еліти», – підсумовує Пекар. І додає, що Фукуяма розповідає, яким чином ці еліти стають суспільним рушієм розвитку суспільства.

 

«Після Майдану всі розраховували, що за три роки нам все вдасться зробити», – каже Олександр Стародубцев,  –  «Це складно. Але нині треба робити все те, що ми робимо зараз. Один американський професор мені якось сказав, мовляв, що ми українці якісь божевільні. «Ви просто подивіться, що ви зробили за п’ять років», – сказав він мені. Ми зупинили агресію, збудували армію, злізли з газової голки, вичистили банківську систему, отримали Томос. Жодна країна не робила такого у такі стислі терміни Тому лупаймо цю скалу».

 

11.02.2019