ПЕРЕД ПОВЕРНЕННЯМ
Розмова з професором славістики Олексою Горбачем у його оселі в Беерфурді, Гессен, Німеччина
— Пане Олексо, нещодавно у “Віснику НТШ” з'явилася стаття Лідії Коць-Григорчук із нагоди Вашого сімдесятип’ятиліття, де, певно, вперше розказано українському читачеві про Ваш науковий і життєвий шлях. На жаль, біографічні дані там надто скупі, а про воєнні роки, найважливіші для Вашої подальшої долі, й поготів, тому зі статті годі зрозуміти, які дороги привели вас на еміґрацію. То почнімо з цього.
О. Г. На мою особисту поставу до проблем української політики й ідеології вирішально вплинули три чинники. По-перше, я виростав у селі, майже все чоловіче населення якого воювало в Галицькій армії і яке після невдачі Визвольних Змагань жило спогадами про ті роки й роздумами про причини поразки. Другим чинником була філія Академічної гімназії у Львові, у якій найбільший вплив мали вчителі-українці, колишні старшини Галицької армії. Щороку з нагоди Першого листопада вони обговорювали з нами причини, чому ми програли Визвольні Змагання, чому ми програли бої за Львів. Як причину висовувано постійно брак українських старшин, на місце яких доводилося брати чужинців. Далі, нас заохочували вчити чужих мов, бо як приходили делеґації австрійські на переговори, то з нашого, українського боку виступали тільки німецькою мовою, яка не все була симпатична переможцям, тобто Антанті. Наступним чинником було втягнення учнів уже класу від шостого в підпільне юнацтво. Крім півлеґальної та нелеґальної лектури видань УВО, а потому ОУН, це охоплювало також розкидання листівок, що загрожувало, якби зловили, виключенням із гімназії і навіть арештом. Усі вчителі виховували в нас поняття чести. Зокрема, викладачі класичних мов на життєписах грецьких і римських політиків учили відваги, чести та пожертвування собою задля загального добра. То були перші враження, на яких формувалася свідомість моя та мого покоління. До півлеґальної лектури належали постійно донцовський “Вістник”, і в ньому, як і в підпільних виданнях ОУН, критика угодовства української політики в минулому й сучасному, критика національної безхребетности та кар’єризму, що були, як твердилося, головною причиною поразки Визвольних Змагань, і вимога якнайповнішої жертви на випадок наступної нагоди. Крім того, попередня ґенерація залучила нас на оунівські вишколи в горах, доволі небезпечні, бо вони могли скінчитися арештом. Там почалися мої конфлікти з ідеологією ОУН (я описав їх у своїх спогадах Із побуту в Бриґідках, у львівській тюрмі, куди я потрапив у березні 1939 року разом з усіма іншими делегатами зібрання Союзу українських студентів філософії Львівського університету і звідки вийшов щойно тоді, коли німецька армія підійшла під Львів). Мені дуже не сподобалося тлумачення того, хто покликаний стати вождем нації і як він має повестися щодо можливих конкурентів. Це призвело до своєрідного ідеологічного конфлікту між мною та керівниками того вишколу. Треба також додати неприйняття поведінки під час студій і в самому середовищі семінару української філології старшої ґенерації студентів-україністів, які не передали нам позитивної традиції, — ми мусили творити її самі і творили на доволі радикальних, принципових позиціях. У тюрмі я постійно сидів із селянськими хлопцями. Імпонувала мені їхня своєрідна жертовність, і хоч я в багатьох проблемах ідеології не годився з оунівщиною, постави тих хлопців я не критикував. Натомість я читав був соціал-демократичну критику на “Декалог”, який мав дуже драстичні й, на мою думку, зайві формулювання щодо майбутньої політики націоналістів.
Під час першого “визволення” Західної України я не тікав, як багато моїх знайомих і колег, за Сян чи за Буг, а зостався у Львові й був залишений в університеті як кандидат до аспірантури. Але восени 1940 року мене забрали до Червоної армії. Там я зустрівся з різними типами східних українців та росіян і поведінки червоноармійських старшин супроти рядового складу нашої частини в Белебеї. Панувала атмосфера повного недовір’я, треба було приховувати свої переконання. Не бракувало й провокативних виступів, зокрема й проти мене. Міжвоєнні інформації про голод і репресії на підрадянській Україні налаштували нас, галичан, проти радянської системи. Ми вірили, що конфлікт між Радянським Союзом і Німеччиною неминучий, що ці дві системи не можуть мирно існувати поряд. Але на випадок того конфлікту нас не поінформовано про плани Німеччини щодо України, і я шкодую, що українці-політики мого і старшого покоління, які перебували в Берліні, замало читали нацистської літератури.
Коли почалася війна, всіх червоноармійців, що або належали до так званих нововизволених, або були коли-небудь суджені — бодай за хуліганство, або просто не подобалися командирові батареї, залишено у будівельній, як вона звалася, частині. Нас повезли в тайгу, і ми були там немовби вільними таборовими в’язнями. Тоді в мене знову дійшло — через мій часом задовгий язик — до своєрідного конфлікту з командирами, що виконували роль наглядачів над тією масою. Якогось дня я зрозумів, що, склавши докупи всі мої вислови невдоволення, мене можуть відправити до дисциплінарного батальйону. Навіть не зваживши добре, чим це могло б скінчитися, я однієї ночі просто втік із того батальйону. Мені пощастило дістатися аж під Харків, до Основи, де я, в уніформі, подав себе як поворотця після шпиталю і разом з розбитками червоноармійських частин почав відступати в напрямку Саратова.
Під час відступу молодий солдат, киянин, запропонував мені втікати додому, І я погодився з чистісінької бравади, хоч і знав уже, що могли піймати й розстріляти іншим на науку. Нам удалося перейти фронт. Дорогою я розповідав своєму супутникові, як то добре буде під німцями. Щойно в німецькому полоні в Чугуєві я довідався, як німці ставляться до українського населення — не те що держави — та й до населення інших окупованих теренів. Знаючи німецьку мову, я зміг стати перекладачем, але після спроби втекти, яка мало не коштувала мені життя, мене переведено до Харкова на Холодну гору. За якийсь час почали відпускати малолітніх, а також тих, за кого поручиться бурґомістр його місцевости. Звільнили й мого киянина: він пішов на фронт одразу після школи. Тепер совість моя була чиста. Комендантові табору я збрехав, що я не червоноармієць, а був забраний копати протитанкові рови. На щастя, комендант виявився австрійцем, що мав якийсь сантимент до Львова. Він відпустив мене, і я — не без пригод, певна річ, — дістався залізницею до самого Львова. На Новий рік був уже вдома.
Я прийшов в університет до професора Сімовича, від якого за півтора року перед тим пішов до Червоної армії. Він порадив мені просити у німецької влади дозволу поїхати до Праги й закінчити докторатом свої студії. Я так і зробив, але одержав неґативну відповідь. Доки я чекав тієї відповіди, Сімович узяв мене за секретаря в Інституті мовознавства Львівського філіалу Академії наук. Крім того, на його прохання, я вчив української мови в малій духовній семінарії, де його брат був директором.
Щойно тоді, на місці, я побачив докладно, як виглядала німецька політика, і це тільки посилило моє звинувачення на адресу тих колег, які сиділи під німцями й не вміли вичитати того, що нам німці мали принести. Прожиток був дуже тяжкий, харчі доводилося возити з села, а на станції ловили й забирали все цінніше. Одного разу мене мало не забрали на працю до Німеччини, бо моя робоча картка була на один день задавнена. На щастя, мені вдалося повідомити й керівництво школи, і працівницю Українського центрального комітету у Львові, і мене якось витягли. По-друге, я вже бачив в’язнів із концентраційного табору на Янівській, чув від декількох чудом уцілілих людей із так званих похідних груп, як німці виловлювали учасників тих груп і стріляли або вішали.
Коли надходив 43-й рік, оголошено, що всі чоловіки в певних роках мають іти на працю до Німеччини — або зголоситися добровольцями у творену тоді дивізію “Галичина”. Що то була за дивізія і що означало те “СС”, ми, мушу сказати, не мали тоді жодного уявлення; багато хто зі старшого покоління відчитував це як “Січові стрільці”. Тоді зійшлося нас кілька студентів і недавніх випускників і розважали: що робити? Була ще одна дорога — до УПА. Але та упівщина, яку я бачив у своєму селі, приїжджаючи постійно по харчі, великого захоплення в мене не викликала: це були невишколені, погано зорганізовані групи, і я, пройшовши вже вишкіл у Червоній армії, розумів, що ті групи зі своїми старими рушницями не зможуть супроти неї нічого вчинити і це буде тільки непотрібна жертва. Натомість солідність вишколу німецької армії промовляла за те, щоби зброю, яку нібито дають, таки взяти до рук. До того ж, ми гадали, що війна скінчиться так само, як і за двадцять років до того: обидві сили, зударившись, розпадуться, постане своєрідний політичний пат, і гратимуть роль реґулярні військові частини з національним хребтом. Та ще й із польського боку постійно поширювано чутки про плани британського командування висадити десант у Греції й Македонії і пробилися через Угорщину до Польщі та Німеччини, щоб перегородити шлях дальшому наступові та впливам радянської Росії — а з тим українством, яке колаборувало з німцями, розправляться, мовляв, відповідні польські чинники. І на той випадок, знову ж таки, все промовляло за тим, щоб бути якоюсь зорганізованою одиницею, з якою й англійці муситимуть рахуватися. Тому ми, студенти чи недавні студенти, врешті пішли до дивізії.
В дивізії ми зустрілися зі справжніми есесівськими вишкільниками, які настільки не були зорієнтовані, з яким континґентом мають до діла, що розповідали нам, як після війни кожен есесівець одержить на Україні фільфарок. Ми жартували поміж собою: “На Україні стане землі для кожного — два метри завдовжки й метр завширшки”. Ми пройшли твердий, гартувальний вишкіл, спершу рекрутський, потім підстаршинський, а коли дивізія вирушала на фронт, під Броди, тих, що мали середню або вищу освіту, послали на старшинський вишкіл під Прагу. Тому під Броди я не потрапив, а коли з решток розбитої в бою з радянськими військами дивізії і з нових добровольців чи силоміць набраних рекрутів творили нові частини, ми пішли до них як командний склад. Другий набір був уже не такий ідейно й морально стійкий, як перший, але ми переконували тих хлопців, щоб вони не давали себе спровокувати на якісь негідні імени українського вояки вчинки.
Після Словацького повстання дивізію перекинуто до Словаччини як своєрідну окупаційну частину. Там вона, власне, тільки деформовувалася й вишколювалася, бо саме повстання було вже придушене раніше. Звідти нас перекинуто до Словенії для боротьби проти партизанів Тіто. Щойно тоді, кажуть, Гітлер довідався, що існує якась така українська дивізія, бо німці звали нас тільки галичанами, хоча ми постійно підкреслювали, що ми українці. Це була також проблема знаків, ношених на комірі й на рукаві: то був галицький лев, а не тризуб, як ми того собі бажали. У Словенії до нас додалися частини Волинського леґіону, що діяв на Волині, починаючи десь від 1943 року.
В ґрунті речі, очікували кінця Німеччини і кінця війни, які не обіцяли нам веселих перспектив. Але ми знали про заходи з українського боку, щоб пов’язатися з англійцями й вивести дивізію з фронту в англійський полон. Якоюсь мірою це вдалося, і більшість вояків перейшла до Італії. Сам я був поранений іще 15 квітня, і після шпиталю мене евакуйовано до американської окупаційної зони.
Всім українським старшинам закинуто добровільний вступ до гітлерівського війська, тобто колаборацію з німцями. Деякі рядові й старшини намагалися, щоправда, довести, що їх забрано до війська силоміць — бо й такі випадки були. Я терпляче чекав кінця, повернувшись, власне, до свого фаху: вчив рядових вояків англійської мови, писав безконечні меморандуми до американської військової влади на захист їхніх прав, пояснюючи, який був характер дивізії, що вона робила й чого не робила. Через рік рядових відпущено, бо, за міжнародними конвенціями, не можна тримати в полоні понад рік після закінчення війни, а старшин і вищих підстаршин ще на півроку інтерновано. Але завдяки клопотанням української діпівської громади в Німеччині перед американськими чинниками ми також були звільнені — з тим, одначе, що не мали права потрапити ані до таборів ДіПі (переміщених осіб, тобто насильно вивезених до Німеччини. — Ред.), ані на еміґрацію до Америки чи Канади. Моїм обов’язком знову стало писати меморандуми до американців, щоб дивізійних старшин таки допустили до еміґрації, що врешті й сталося.
— Проте самі Ви залишились у Німеччині. Розкажіть, будь ласка, про своє тутешнє життя, про наукову кар’єру, про працю в українських громадських організаціях.
О. Г. Так, я вирішив залишитись у Німеччині, включився в студентське життя (мене обрано секретарем Центрального союзу українських студентів Німеччини) і докінчував свої студії, слухаючи виклади у Вільному університеті й ходячи на лекції мовознавців у німецькому університеті в Мюнхені — приватно, бо на студії мене не прийняли б через брак будь-яких документів про попередню освіту, а в УВУ її змогли потвердити професори, які знали мене ще зі Львова. На прожиття заробляв, викладаючи українську мову в таборовій гімназії, а потім як секретар Президії НТШ, що її очолював професор Кубійович.
Моє минуле, себто участь у дивізії, якоюсь мірою ставило мене й моїх товаришів-дивізійників осторонь громадсько-політичного життя еміґрації. Нас уважали немовби небажаною дитиною в родині. Обмеження на еміґрацію до Америки вирізняло нас із еміграційного загалу, право на еміґрацію ми мусили виборювати, і мене до тих заходів притягнуто також, про що я вже казав. Далі, ми ще з часів дивізії намагалися поважати партійно-політичну належність кожного, виключити будь-яке керування партійними принципами. Я працював у редакції місячника дивізійників “Вісті Братства кол. вояків І УД УНА” (Першої української дивізії Української національної армії. — Ред.), ми хотіли зібрати досвід вояків-українців з усіх армій другої світової війни, щоб той досвід був переданий нащадкам і вони не робили таких помилок, як робили ми. Крім спогадів, “Вісті” друкували політичні матеріали найзагальнішого характеру, й автори були з кожного табору.
А від вузькопартійного життя я відійшов, як сказано, ще до початку війни, а ще більше під час і після неї. Я бачив у тих поділах найперше втрату, відхід інтелігентських голів. Найближчий я був до середовища УГВР: воно видавалося мені найбільш демократичним і інтелектуальним. Багато розумних людей було й серед мельниківців, але вони не були популярні, до того ж у ранішому періоді до цієї групи належали люди старшої ґенерації, ніж моя; я виростав із тими, що пішли переважно до бандерівців. Я мешкав серед бандерівців у студентському гуртожитку в Мюнхені, через те багато хто вважав бандерівцем і мене. Але мені те все було байдуже, бо я не вірив — як не вірю й тепер, — що зі своїми крайніми поглядами й політичними потягненнями вони можуть відіграти важливу роль у житті української нації на материку. А опановування громадських установ тут, на еміґрації, що дуже часто робили бандерівці, я взагалі вважав дитячою забавкою, бо з того не було користи для справи, для практичної діяльности. Тим самим я автоматично відділяв себе від тієї групи. Гострі суперечки точилися й у студентському середовищі в перші роки по війні. Як секретар управи союзу українських студентів, я намагався трактувати представників усіх груп рівно і справедливо. Наприклад, коли відбувалися засідання управи, в яких брали звичайно участь лише ті члени, що були в Мюнхені, то я посилав копії докладних протоколів іншим членам, які вже виїхали до різних країн, аби вони знали позицію кожного. Скінчив я свою службу, здав справи — все, жийте далі собі самі, а я вертаюся до своєї фахової праці, вона мене завжди цікавила більше.
У п’ятдесят першому році ми були виїхали разом із НТШ до Сарселя, я спокусився обіцяною можливістю працювати в Національній бібліотеці в Парижі, але то був самообман, бібліотеки тієї так і не побачив, і за півтора місяця ми з дружиною та дочкою повернулися до Мюнхена. Я тоді став мовним коректором різних військових публікацій у видавництві “Пролог”. Коли трапилася нагода дістати позаштатний лекторат польської й української мов у Геттінґені, я поїхав туди. Ще в УВУ я написав габілітаційну працю, а тоді публікував статті на мовознавчі теми. Коли розбудовувано університети, мені запропонували штатний лекторат у Марбурґу, а згодом у Франкфурті. Потім у Франкфуртському університеті створено другу кафедру славістики, і на підставі позитивних відгуків славістів із різних країн, яким я надсилав свої праці, мене затверджено на цю професуру. На цій посаді я перебував аж до емеритури, на яку відійшов, щойно це стало можливим, із шістдесят другим роком життя, розраховуючи опрацювати матеріал, зібраний під час діалектологічних подорожей, записування українських говірок у Чехо-Словаччині, Румунії, Польщі, Югославії. Немало з того я опублікував, але далеко більше лишилося сирим матеріалом, так само як і багато рукописів, пов’язаних з історією української мови, що їх я розшукував у різних бібліотеках. Раніше дуже багато часу забирала педагогічна й адміністративно- організаційна праця у славістичному семінарі й на факультеті. Мені залишалися тільки канікули, які я знову ж таки, доки міг, використовував на поїздки по районах українського поселення. Крім публікацій у наукових журналах, намагався на кожний славістичний конґрес зголошувати якісь українознавчі теми, щоб уводити україністику в поле зору західних науковців, здобуваючи тим самим у їхніх уявленнях для української науки бодай якесь місце. Бо україністики в Німеччині, наприклад, не було ніде, в жодному університеті, за винятком Мюнхена, де лекторат теж, утім, не надто щасливо обсаджений.
Під час літніх канікул я також їздив до Вільного університету з викладами української мови. Мене хотіли обрати ректором УВУ, але я від того відмовився, не бачачи за тих обставин можливости впливати на зміну незадовільного стану, що його там бачив. Часто там, на жаль, надавали дипломи й докторати недовченим людям. Я намагався зрівняти бодай кількість знань для студентів Вільного університету з тим рівнем, що його я застосовував для студентів славістики в німецьких університетах. Але з того нічого не вийшло, а совість не дозволяла мені мати різні мірки супроти студентів у німецькому й українському університетах. Як інші давали собі раду з докорами совісті — бо вони, гадаю, здавали собі справу з того стану речей, — мені невідомо.
Я пропонував заморозити навчально-педагогічну діяльність УВУ, бо на неї там сил немає. Але може, казав я, прийти нова хвиля еміґрації, як прийшла після перших Визвольних Змагань чи після 1945 року, і тоді такий університет одразу дає певний старт, бо потенційні студенти не зможуть так легко прийти в німецький університет — там треба бодай мову знати, — а український університет давав би можливість вростати в німецьке наукове середовище, маючи право видавати дипломи й присуджувати докторати, що їх, очевидно, визнаватимуть доти, доки вони матимуть якийсь рівень. А поки що це має бути науковий інститут. Його керівником повинен стати якийсь гуманіст — історик або філолог-україніст, не правник: правничий факультет в УВУ я взагалі вважав дурницею, бо правник не зможе зі своїм українським правом причепитися до жодного університету. Я не бачив науковця, який міг би своїм авторитетом переламати спротив бандерівців, які повністю опанували УВУ й навіть платять із його бюджету своїм партійним функціонерам. Так не може тривати без кінця, і колись це скінчиться страшенним скандалом, адже німці хочуть знати, на що йдуть їхні гроші. Тоді пропаде й ідея зберегти вивіску університету. Я пропонував на початок дати три штатні місця для кваліфікованих науковців. Тимчасово, на яких чотири-п’ять років. Передумова: вони мають знати німецьку мову, бо ж треба буде підтримувати контакти. Ці люди повинні з бюджету, який вони дістануть, опрацювати тематику досліджень і пошукати фахівців, що ті дослідження вестимуть. Але, здається, УВУ йде зовсім іншим шляхом.
— Тепер запитання до Вас як до україніста Що ви думаєте про стан і перспективи українознавства?
О. Г. Ви маєте на увазі українознавство на еміґрації?
— Ні, передусім в Україні
О. Г. Цей стан видається безнадійним в літературознавстві, трішки кращим у мовознавчій ділянці, слабесеньким у фольклористичній і ще гіршим в історичній ділянці. Низка пекучих українознавчих у найширшому сенсі проблем не розроблюється — і через накинутий згори “намордник”, і через брак людей, які мали б відвагу ті речі заторкувати... Тому українознавство плентається в хвості за русистикою, не кажучи вже про славістику, яка донедавна була найкраще поставлена в чехів і поляків. Вся інша славістика на Заході — це тільки русистика, з невеликою домішкою полоністики, з еміґрацією чехів після 1968 року — богемістики, через можливість їздити до Югославії — сербохорватистики, хоч тепер це вже в минулому. Доки жив професор Ґеорґієв, що був справді видатним славістом індоєвропейської постави і рівня, непогано трималася болгаристика. Тепер вона трохи підупала, хоч і далі стоїть на добре-задовільному рівні.
Щоб україністика дорівнялася до того стану, треба дуже добре розбудувати полоністику у Львівському університеті, гунґаристичні мовно-літературно-культурні зв’язки — в Ужгороді, українсько-румунсько-молдавські зв’язки — в Чернівецькому університеті, зв’язки з Балканами й Туреччиною — в Одесі, з якоюсь перспективою далі на схід — у Харкові, Дніпропетровську, Донецьку. А Київ повинен якоюсь мірою вивершувати все це, шукати синтезу наукових досягнень усіх осередків. Моє враження таке, що в Києві офіційні журнали не знають і не цікавляться справами високих шкіл у Дніпропетровську чи Донецьку і що зв’язок Дніпропетровська з Москвою куди кращий, аніж із Києвом.
Якщо говорити про мову — вона цікавить мене в першу чергу, — то кожен університет має вести досліди на довколишній території, якою він повинен науково й морально опікуватися. Такі функції університетів у Німеччині, та й у нас раніше Харківський чи Львівський, скажімо, університети виконували роль науково-інтелектуального ядра свого терену. Університетське місто, яке не виконує тієї функції, стає глухою провінцією. Про історію досі взагалі не можна говорити, бо аналогічні дослідження з історії України загинули у Львові під Польщею, а на Східній Україні, де головним історичним осередком був Київ і вже творилися центри в Харкові й Одесі, — на рубежі 30-х років. Треба створити гелліністичні кафедри в Одесі, Сімферополі, Донецьку — йдеться не тільки про дослідження сучасної Греції, але передусім про Візантію, де наші первні йдуть дуже глибоко й де ми справді могли б багато сказати Європі. Так само Харківський університет повинен спеціалізуватися на тюркології — а центром знову ж таки має бути Київ. Дуже складні проблеми й у літературознавстві. По всіх високих школах України бракує ознайомлення з розвитком літературознавчих наук мало не від кінця XIX ст. до найновішого часу. Те, що існувало раніше — історично-філологічна школа в Києві, а ще перед тим потебнянська словесностево зорганізована харківська школа, — те зникло, нове було задушене соцреалізмом. А Львівський університет уже в 20-ті роки відставав од більшости польських університетів, там трималися застарілої, засушеної, майже передпозитивістичної методології. Ці ділянки мусять бути розвинуті в усіх університетах. А тоді на підставі цього кожен університет повинен заопікуватися проблематикою літературно-історичних процесів своєї округи. Тут дуже багато роботи і для Львова, і для Ужгорода, і для Чернівців — і для Харкова, Одеси й інших університетів Східної України, де треба взятися насамперед до “розстріляного відродження” 20-х. Крім того, кожен університет повинен налагодити зв’язки з країною своєї спеціальної скерованости, зорганізувати літні україністичні курси, а самим посилати дослідників до тих усіх країн, у яких — за винятком Білоруси — становище незрівнянно краще. Досі всі зв’язки орієнтувалися тільки на Москву. Не кажу, що треба це обірвати, але ж того замало на величезний людський потенціал України. Не раз мені ставили питання: “Та ж вас п’ятдесят мільйонів! Та ж нині македонці й лужицькі серби стоять у славістиці краще за вас. Та ж ви в сімнадцятому сторіччі були нормальною середньоєвропейською нацією, мали школи, мали вчених... Де ви тепер? Що з вами сталося?” І що тут відповіси?
— Чи можуть якось допомогти нам виправляти це становище українські вчені на Заході?
О. Г. Вони можуть допомагати лише за умови, що є висококваліфікованими фахівцями, а таких не дуже багато. Перше, що Україна повинна буде запровадити, як тільки трохи нормалізується ситуація, — це перекладати українською мовою досягнення провідних наукових країн, і тут учені з діаспори можуть неабияк допомогти насамперед як знавці мов. Передусім треба мати на увазі Європу, франко-англо-германські країни, де гуманістичні дослідження стоять дуже високо. У Сполучених Штатах і Канаді (а питання Ваше стосується, гадаю, найперше цих країн) ситуація, наскільки я знаю, трохи інакша. В Америці триста університетів, але нормальних, європейського рівня — може, тридцять, а всі інші мають рівень вищих класів колишніх гімназій. На жаль, українські вчені рідко працюють у провідних університетах. А якщо вони там і є, то здебільшого не студіюють українських проблем, а, студіюючи чужі, не знають українських... А в Канаді становище ще гірше, деякі українські осередки мають дуже низький рівень.
— Останнє питання — про правопис. Що мають робити мовознавці і що має робити Україна як держава, щоб подолати нинішню правописну кризу?
О. Г. Мовознавці повинні, порозумівшись поміж собою (інше питання — як) і поділивши певні ділянки фонетичних, граматичних, стилістично- синтаксичних, фразеологічних проблем, обговорити ці питання у фахових журналах і підготувати базу для дискусії в ширшому колі. Як і під час обговорення правопису 1929 року, слово повинні забрати не тільки мовознавці, але й ті, що найчастіше користуються літературною мовою: журналісти, письменники, публіцисти, редактори, педагоги. Почати, на мою думку, треба з опублікування постанов харківської правописної конференції 1928 року — для діаспори той правопис найбільш сприйнятливий, — і зобов’язати представників згаданих ділянок мовознавства сформулювати свої пропозиції. А коли все буде до подробиць обговорене, скликати конференцію, аналогічну до тієї харківської. І там зовсім не обов’язково має бути прийнятий “скрипниківський” правопис — врешті, все вирішуватиме голосування з конкретних питань. Перше слово тоді повинно бути за представниками України — борони, Боже, щоб діаспора щось накидала материкові. Але такий спосіб ухвалення зобов’яже триматися нового правопису всіх — і Україну, й діаспору, й можливі на перших порах невдоволення будуть переборені. А в такій формі, як творяться правописні зміни тепер — маю на увазі оцей “бурячківський”, як його називають, правопис, — його відкине велика частина діаспори як правопис, не вирослий генетично. Вже й тепер спроби редакторів із числа еміґрантів останніх років запровадити в еміґраційних виданнях уересерівський правопис викликають у багатьох читачів категоричне неприйняття. Доки це не стало предметом політичного протистояння, треба негайно розпочати обговорення серед тих груп фахівців, які я назвав.
— Вже й сьогодні правопис в Україні часто вибирають із політичних міркувань: націоналістичні газети вживають “скрипниківки” (обмежуючись, певна річ, тільки її найвідомішими елементами, бо решти просто не знають), а після ухвалення нового правопису прокомуністичні видання, не виключаю, збережуть вірність правописові “соціалістичному“ . Багато видань почали запроваджувати часткові зміни — кожне на свій розсуд. Маємо таку собі правописну мішанку... Скільки часу потрібно було б на втілення Вашого проекту? Коли ми зможемо мати новий правопис — по-перше, спільний для України й діаспори, по-друге, добрий, який не доведеться назавтра змінювати?
О. Г. Дуже багато залежить од того, як скоро буде закладена база під майбутню дискусію, тобто видрукуваний текст постанов конференції 1928 року, в якому кожен фахівець робитиме свої поправки-пропозиції. Бо й на еміґрації одні тримаються харківського правопису повністю, а інші — лише частинно. Отже, на мою думку, це неможливо скоріше, як за два роки. А до того кожен уживає свого варіанту. В Україні, гадаю, треба триматися поки що давнього, вживаного вже шістдесят років правопису 1933 року, бо запроваджувана під орудою Бурячка пів-, чверть- чи й дрібніша реформа творить лише балаґан і ще більший хаос.
У серпні цього року Олекса Горбач уперше після мало не півстолітньої перерви приїде в Україну, де його донедавна було трактовано як нацистського колаборанта й військового злочинця. На другому конґресі Міжнародної асоціації україністів у своєму рідному Львові він зробить доповідь “Засади періодизації української літературної мови й етапи її розвитку”. Звідти його шлях проляже до Братислави, на міжнародний славістичний конґрес.
За останні роки професор Горбач перевидав у Німеччині власним коштом кілька десятків мовознавчих і літературознавчих праць, друкованих до революції чи в двадцяті роки. Ці книжки він надсилає кафедрам української мови та літератури в усіх університетах і педагогічних інститутах, не чекаючи, доки державні видавництва спроможуться видрукувати конче потрібні кожному україністові — і не тільки! — праці. Хотілось би сподіватися, що Україна видрукує бодай роботи самого професора Горбача, без яких уже не можна уявити собі сучасного мовознавства.
У Горбачів гостював Володимир КУЛИК
[Сучасність, 1993, ч.8, с.86—94]
06.08.2018