У Празі вийшла при кінці 1943 р., у В-ві "Пробоєм", нова книга І. Мазепи: це третій том його споминів під назвою "Україна в огні й бурі революції". Зміст цього тому складається з трьох частин: 1) Польсько-український союз; 2) Кінець збройних змагань Української Народньої Республіки; 3) Додатки й документи. Кожний український читач, що уважно, сторінка за сторінкою, ознайомиться з працею І. Мазепи, мусить погодитися зі мною в одному почуванні, що мимоволі виникає в душі: це — вдячність до високодостойного автора, то це пожалував великого труду для закінчення своїх споминів, але також чуття жалю, що ці спомини не могли бути видруковані значно раніше, ще в часі між двома світовими війнами. Бо вже хто тільки не брався писати у нас свої спомини про події української революції і визвольної боротьби! Немало пaпepy витрачено і багато чорнил розлито, але наслідки? Майже ніяких.
Спомини І. Мазепи відрізняються і змістом, і формою, і методою від звичайного у нашій мемуарній література стилю. Насамперед: шановний автop вводить читача вже з перших сторінок своєї книги "іn medias res" (в осередок подій). Не на саму пам'ять свою опирається автор; при описі подій, що їx переживала Україна перед чвертьстоліттям, але головно на велике багацтво документального матеріялу. Тим то можна з пoвним правом назвати спомини І. Мазепи історією українських визвольних змагань 1917–1921 року.
Звичайно, для історичного опису уважається за потрібне, щоб була певна відстань часу між автором та подіями, які він досліджує. А проте ми знаємо знаменитого грецького історика Тукидида (кінець 5. віку перед Христом), що описав Пелопопеську війну, як сучасник. Тукидидова історія ще й до наших часів зостається зразком для того, як має писатися об'єктивна, безстороння праця, гідна назви наукової історії.
І. Мазепа починає третій том своїх споминів описом умовин, в яких дійшло до підписання політичного договору і воєнної конвенції проти Совітської Росії між Польщею та Українською Народньою Республікою в квітні 1920 року. Здавалося б — далекі від нашого часу події, але які вони близькі своїм основним змістом до сучасности. Із наведених у книзі І. Мазепи фактів так і виринає виразно політична засліпленість тодішнього польського політичного проводу у відношенні до справ Східної Европи і зокрема щодо большевизму. Польські політики уважали большевизм за таке явище, що має ослабити Росію, а тому хотіли "благородно" використати цю хворобу в своєму інтересі: відірвати від Росії якнайбільше територій на Заході, заключити з Москвою переможний мир і потім у спокої "перетравлювати" здобуті землі й народи для добра й слави "Великої Польщі". Хоч реальний інтерес мусів би гнати поляків до забезпечення своєї будучности перед російським великаном союзом з тими народами, що не хотіли бути під владою большевицької Москви, — одначе у Варшаві жили думкою, що для Польщі головний ворог — Україна. Коли ж і рішилися заключити з Україною політичний договір і воєнну конвенцію, то не на те, щоб піддержати українські державні змагання, а з ціллю дальшого розбиття українських сил.
Тим то польська політика 1919–20 р.р. повна суперечностей: з одного боку, видавалися відозви до українського народу з гаслом "за нашу і нашу свободу", а в той же час поляки старалися відшматувати від України якнайбільше земель на Заході. Говорилося про "братерство зброї'' з українцями проти Росії, а одночасно українських інтернованих козаків польська влада виморювала голодом і тифом у концентраційних таборах.
Чи не зосталося в польський політиці те саме протиукраїнське наставлення аж до другої світової війни? Ще всі добре пам'ятають, як польський міністер Бек, в часах боротьби Карпатської України за автономію, кожну свою пpoмoвy кінчив сливами, що "ще не пізно" зліквідувати цей "небезпечний для Польщі експеримент". Польський міністер не бачив, шо вже над його державою повисла петля.
Треба зазначити, що поляки 1920 року досягли своєї мети: з допомогою армії УНР наступ московського большевизму на Варшаву відбито; Москва мусіла миритися з Польщею; українські політичні й військові сили були розпорошені, дезорганізовані й деморалізовані. Це ж наслідком польської політики після варшавського договору, Польщі з УНР багато визначних українських діячів кинулося в обійми до московського большевизму. Сам бувший голова директорії УНР, В. Винниченко, поїхав у Москву, а відтіль на Україну і там прийняв місце заступника голови ypядy Сов. України...
Неможливо в газетній статті подати зміст великої книги, що має 220 сторінок. Одначе треба підчеркнути, що цей III том споминів І. Мазепи неначе має одну ідею, хоч, безперечно, без особливого наміру автора: це фактичне обвинувачення Польщі, як держави, що протягом нашої визвольної боротьби, з своїх еґоїстичних і короткозорих інтересів усе вставляла палицю в колеса українського воза, уперто, послідовно і з розмислом. Лиховісна тінь польського підступу й криводушности лежить, як показує І. Мазепа, і на останнім акті українського збройного виступу проти Москви, що закінчився в листопаді 1921 р. трагедією під Базаром. Зміст польської політики супроти України в 1921 році І. Мазепа характеризує цими словами: "Лякати болешевиків перспективами можливих заворушень на Україні, сіяти там хаос та безладдя, але самим українцям не давати змоги робити якусь поважнішу акцію" (ст. 99).
Коли читаєш нову книгу І. Мазепи, то мимоволі приходить у голову така думка: має рацію шановний автор, коли підчеркує вагу власних національних організованих сил і свідомости широких мас для успішної боротьба за свободу народа. Але слід би ще зокрема спинитися також на несприятливій міжнародній кон'юнктурі, що переслідує нас від століть, мов гріхи Марка Проклятого. Чи ця неприхильна до нас міжнародна кон'юнктура заложена в ґеополітичній ситуації України, чи, може, вона залежить від того, що ми не вміли робити в світі відповідної пропаганди та дипломатичної акції? Болгарію сворено, як державу, 1878 року, ще тоді, яколи болгарський народ стояв на дуже низькому рівні культури і політичної свідомости. Естонія, Латвія і Литва відбилися були від большевицької Москви 1920 року не так власними силами, але тим, що за їх спинами сказала тоді рішуче слово Англія. (Звісно, не задля ідеї гуманности, а в своєму власному інтересі). Ці приклади заставляють думати, що помимо внутрішніх сил треба народові теж мати для свого визволення також "історичне щастя". Добре, коли провідні діячі вміють "схопити момент" такої щасливої кон'юнктури для здобуття державности. Біда і лихо, коли провідні люди розпливаються в рішальний момент у дрібницях, не вміють відрізнити головне від другорядного, кидаються між різними орієнтаціями і наприкінці гублять з очей ту ясну зорю, що зветься — державна незалежність. Прикладів такого борсання у власних тенетах знаходимо досить у новій книзі І. Мазепи.
Додатки й документи, вміщені в ІІІ томі споминів І. Мазепи дають уявлення про багацтво матеріялу, яким оперує шановний автор. Є тут такі документи, що ще не були друковані і були відомі тільки дуже обмеженій кількості людей. Їx опублікування дає подекуди нове освітлення визначних моментів української визвольної боротьби.
Добре учинив автор, що додав до III тому своїх споминів показник імен. Цим улегшується читачеві орієнтація в пребагатому змісті всіх трьох томів визначної праці І. Мазепи, колишнього премієра уряду Української Народньої Республіки.
[Краківські вісті, 30.01.1944]
30.01.1944