Тернопіль, січень 1944.
Провідна верства має лиш тоді рацію існування, якщо вона сильна, здібна і чується на силах свою волю накинути масам. Бо хоч правдою є, що борються і перемагають у світі — ідеї, але ідея нічого не значить, коли нема жертвенних людей, що цю ідею в життя і чин хочуть перевести. Бо віра без діл — мертва...
Як стоїть справа під цим оглядом з нашою провідною верствою — інтелігенцією? Історичний досвід учить нас, що дві хиби: незгідливість і вигадництво, получене з жадобою наживи — були причиною слабости наших історичних верхівок. Чернигівський єпископ Лазар Баранович писав ще у 1676. р.: "Звоювавши татарів — б'єтесь між собою. Україна тою тяжкою хорує хворобою". А інший єпископ — (київський римо-католицький) Йосиф Верещинський, що походив з Верещина на Холмщині, заложив містечко Хвастів (зване теж Ново-Верещин) і зі шаблею в руці ходив з запорізьцями бити татарів, писав в 1590 р.: "Хто України закоштує, той вже остатися в ній мусить, бо тягне вона кожного народу людину, як магнет залізо. Причиною тому, "genius loci", що Україна положення має під веселим небом, у повітрі добрім, у землі так родючій, що конче вона всіх приваблює до себе. І сміло можу до України пристосувати слова святого Павла, взяті від Ісаї: ні око не бачило, ні вухо не чуло, ні серце чоловіче не ввійшло в те, що Господь наготовив там в Україні тим, що його люблять... І оця то прекрасна Україна покарана тепер за гріхи свої, і в пycтi поля обернена через оспалість і недбальство наше..."
Ці слова писані перед століттями, але чи не можна їх з повним правом приложити до нашого недавнього минулого?.. Болючий досвід і маса нещасть, що звалилися на наш нарід, навчив нас дещо: між нами в Галичині здебільша зникло вже пapтiйництво, а почуття єдности і співпраці кріпшає на очах. Це відрадне явище. Але як стоїть справа з нашою активністю і відповідальністю за громадянське діло? Чи в порівнянні до небезпеки і ваги хвилини участь в громадянській праці деяких сфер провідної верстви не за мала? Як досі громадянська праця спочиває на т. зв. професійних суспільниках — службовиках Комітетів і масi службовиків приватних і державних установ, яким — через брак часу і матеріяльні труднощі — таки досить важко брати в цій праці участь і тому ця їх участь за мала. Але тим більша відповідальність тяжить на інших сферах, що і матеріяльними засобами і часом краще диспонують. Для прикладу — чи жертвенність нашого купецтва все стоїть у пропорції до його доходів (коли порівняти доходи і жертвенність урядницва — то порівняння випаде в некористь купецтва)? А такі факти — як напр., адвокатура, з якої перед війною виходили в першу чергу політичні діячі, нині у громадянській праці майже не заступлені, хоч i час і матеріяльне положення на це їм дозволяє. Як же на часі пригадати цим людям слова єпископа Верещинського. Перед відповідальністю провідна верства втекти не може, хочби як хто заслоняв своє лінивство і недбальство типово-українським "моя хата з краю — я нічого не знаю".
Посилена большевицька аґітаційна акція вимагає від провідної верстви такої ж посиленої протиакції. Тому Комітети організують поїздки інтеліґенції по селах, щоб освідомлювати маси про небезпеку ворожих большевицьких затій і про обов'язок боротьби проти них. Отже йде про те, щоб участь інтеліґенції в цих поїздках була відповідно велика, щоб завсіди підшукати добрих промовців та найважніше, щоб такі поїздки відбувалися з внутрішнім переконанням. Маса знаменито відчуває, чи хтось говорить з переконанням чи ні і йде за тим, в якого бачить більшу силу і щирість і порив.
Переконання маси формує активна меншість. Коли ж активними групами є тепер большевицькі аґенти чи різні гарячі голови, тим більший обов'язок тяжить на тих усіх, що відповідають за долю народу. Наша інтеліґенція зможе добре протиставити свої погляди большевицької аґітації, коли вона докладно пізнає большевицькі методи з недавно минулого, які большевики і тепер, — знаючи людську схильність до непам'ятання — стосують. Тому нема що розжалюватися над долею і робити героями тих українських комуністів, отих Шумських ітд., які згодом впали жертвою большевицького терору, якого пануванню вони через свій нерозум приготовили дорогу.
Ось приклад недавньо-минулого, який большевики хотіли б повторити тепер у нас. В роках революції діяли на Звенигородщині, на Київщині т. зв. "лопаточники" — названі так від того, що всували вночі через вікно лопату до хати, на яку стероризовані селяни мусіли складати оплати. Аж коли статочним селянам стало цього досить, вони зорганізувалися, зробили лад з гультіпаками і тоді настав спокій. І нині, коли чуємо про вбивства, підпали, грабежі і вимушення — то нагадується, що тут шириться така побажана большевиками анархія, коли між чесних, хоч нерозумних гарячих голов увіходять різні підозрілі типи, яких вже трудно відмежувати від звичайних бандитів. І тут одна дорога можлива — рішучо відмежуватися від усякої анархії. Треба мати відвагу і глибоке переконання про шкідливість всякої роботи, що заколочує спокій і нормальну працю і твердо та сильно поборювати анархію. Бо головним обов'язуючим гаслом є — зберегти рівновагу духа, свою власну здорову й тверезу думку та поширювати її в народі!
Краківські вісті
21.01.1944