Джон Стайнбек. Грона гніву. З англійської переклала Ольга Смольницька. – Київ: КМ-Букс, 2018. – 608 с.
Молодик на імʼя Том Джоуд повертається із вʼязниці, де сидів за вбивство, додому. Він вийшов на свободу достроково без права покидати межі штату. На шляху йому трапляється проповідник, і вони разом мандрують до родинного обійстя Джоудів. Лише там, де колись вирувало життя, застають порожнечу. І навколо також панує безлюддя. І безладдя: трактори розорали подвірʼя, шопи й хатини, зігнавши людей із землі. Від сусіда, який переховується по чагарях і за короткий час встиг здивачіти і здичавіти, Том довідується, що його сімʼя перебралася до дядька. Превелебний Джим Кейсі з Неопалимої Купини, колишній проповідник, і Том, колишній переступник, йдуть далі. Родина – тепер вона вкупі – вирушає в дорогу у пошуках щастя. Магістраль № 66 назавжди ввійшла в історію Сполучених Штатів, подібно до Дня незалежності і громадянської війни.
Так починається найважливіший твір Стайнбека. Якби йому довелося завтра померти, скаже він, поставивши останню крапку в The Grapes of Wrath, його сумління було би чистим. Сумління – центральна категорія Стайнбекової біографії, лекало щоденних вчинків і наративних конструкцій, саме воно зумовлювало архітектоніку робочого дня і художніх текстів. Щоразу, коли щось опинятиметься на заваді, Стайнбек зазнаватиме танталових мук, адже його позбавлено хвилин і годин, в які мав сидіти й писати. Виструнчені ідеальною шерегою і бездоганно застругані олівці з докором дивитимуться на нього. Стайнбек соромитиметься власного достатку, побудованого на змалюванні людських злиднів, дилема троюдитиме його, цього американця, який вийшов з середнього класу і доробився туди назад – винятково художньою творчістю.
Працездатністю Стайнбек порівнянний з Фолкнером і ще кількома іншими. Стайнбеку попускало щойно тоді, коли він виконував певний обсяг, який сам собі й визначав. Моментами він перетворювався на машину для писання; відповідно, рядки лягали так, як лягали, при цьому письменник практично не переробляв написаного. Творив від ранку до пообіддя, а іноді й цілий день. «Грона гніву» написані менше ніж за рік – шістсот сторінок (в українському виданні). Творові передували десятиріччя загального досвіду, поважна практична підготовка і низка мистецьких вправ, одна з них, найвдаліша, – новела «Про мишей та людей» (Of mice and men), що мов увертюра, план-проспект, лібрето до «Грон гніву», а водночас самостійний і найчитаніший твір письменника. У цій play-novelette, в якій поєднано жанрові ознаки пʼєси й новели, озвучено лінії та мотиви, які невдовзі розгорнуться в незрівнянно ширшому форматі. Більшості творам Стайнбека, всім його значним художнім досягненням притаманна ця двоїстість, вони ввібрали риси обох основоположних родів літератури: драми й епосу. Чимало текстів виписано в картинах (автономних епізодах), що нагадують яви пʼєси. Є в цьому й лепта ще одного виду мистецтва, до якого Стайнбек був далебі не байдужим. Твори письменника мовби віддзеркалюють технічний стан кінематографу – картинність (кулісовість), що – хай в меншому і меншому обсязі – протривала аж до компʼютерної доби.
Щоправда, фокусування на одній родині зашкодило «Гронам гніву» перетворитися на панорамне полотно, та цей сплав камерності й епопейності став не ґанджем, а авторовою візитівкою. Чимало епізодів і діалогів перетекли в текст з реального життя, у багатьох ситуацій і характерів свої прототипи. Одним із таких прототипів був Том Коллінз, уповноважений sanitary camps – урядових таборів, з яким Стайнбек провів чимало часу і якому присвятив книжку («Томові, який усе це пережив»). Коллінза, опосередковано вшанованого через фігуру Тома Джоуда, безпосередньо виведено в образі керівника змальованого в романі табору.
Табір стає острівцем, топосом надії, утопією, територією рятунку й випробуванням між «я» і «ми», лабораторією спільнотності, з перевагами, на яких наголошує письменник, і ризиками, що їх він не відстежує далі. Одначе правда закрадається у вигляді карикатурності й неправдоподібної солодкавості кількох ситуацій, повʼязаних із «комітетом». Такі табори були відкритими осередками, куди можна було приїхати (часто-густо бракувало місця) і звідки можна було поїхати, їхня основа – добровільність, їхня філософія – взаємодопомога. Табір у романі – прообраз комуни в її не сфальшованій дійсністю семантиці. Попри ідилію, на цей осяяний сонцем клаптик раю падає тінь тоталітаризму, попри бравурність щось бринить, тривожне й гнітюче, але це вже, напевно, проблема прочитання, а відтак – рецептивної естетики. Я вперше знову започувалася гідно, скаже мати Джоудів. Тож «Грона гніву» – про боротьбу за людську гідність. Стайнбек прекрасно знав, про що пише.
Є кілька спокус, перед якими письменникові важко було встояти. Одна з них – спокуса комерційністю. Критика, особливо академічна, закидала Стайнбекові потурання смакам (точніше – несмаку) публіки, нездатність до узагальнень, занедбання поетики й естетики, есенційність замість важкодоступності, брак концепції і страх перед філософуванням. Мабуть, Стайнбек відчував свою ахіллесову пʼяту: де він відходить від канви життя й береться мудрувати й узагальнювати, письмо зараз же стає плакативним, декларативним, а фігури – неправдоподібними, позбавленими свого «я», яскравості й переконливості, рупорами й ілюстраціями суспільно-політичних ідей та доктрин, а не тими живими людьми, які страждають, кохають, сміються, плачуть і гніваються, яких веде мрія (навіть якщо то ілюзія) і за яких ми цінуємо цього автора.
Стайнбеків успіх – залишатися при землі, бути біля людини, дуже близько до неї, чути її подих, вловлювати порухи – ті, що йдуть з глибини її єства, разом із нею засинати, прокидатися, боротися і – хай марно – сподіватися. Де письменник вірний собі, там створене промовляє до читача, забезпечуючи Стайнбекові успіх. І в «Гронах гніву», і в «Про мишей та людей» письменник доторкається до основ, до підставових моментів людської психіки та міжлюдських взаємин, до невимовного, яке йому щастить ословити, і невідворотного, що його й не намагається відвернути. Сила Стайнбекового письма виявляється там, де він тікає від мудрувань назустріч характерам. Стайнбек, залежний від того, що про нього казали, вельми потерпав від дошкульних оцінок своєї творчості.
Друга спокуса – славою. Гармидер великого світу лякав Стайнбека. Найкраща спільниця творця – усамітненість. Він, який кепсько орієнтувався в політиці, пишався, коли йому тиснув руку президент. Йому подобалося стояти поруч з «великими людьми», і він якось геть не замислювався, що, можливо, «великим людям» не менш залежало опинитися в спільному кадрі з ним, уже тоді славетним письменником. Стайнбек – поруч з Рузвельтом, Кеннеді і Джонсоном, New Deal він підтримує однаковою мірою, як і війну у Вʼєтнамі, висловлюється в оборону своїх колег та інтелектуалів, коли відбувається полювання на відьом, і заразом недобачає постановковості «зустрічей з трудящими» під час подорожі до СССР, де йому сподобалися тамтешні застілля – столи, які вгиналися від наїдків, і горілчані (водка) ріки. Він не зміг / не захотів / не зумів / йому не дали зазирнути за лаштунки, де панував голод і терор. Він так і поїхав звідти блаженним і підпоєним. Тож третя спокуса – алкоголем, що – іноді – затуманював промінь сумління.
В «Гронах гніву» ми бачимо сімʼю, втягнену у вир великого переструктурування, зворушливі й розпачливі спроби триматися разом і те, як це неможливо. Першим гине дідо, дослівно відірваний від землі, на якій прожив життя. Пішкує вздовж річки далі і далі у невідомість Ной, фігура з таким імʼям мусить бути близько до води, вона невіддільна від неї, мовби то течія несе її вперед. Водночас, зовсім не факт, що Ной буде тим, котрий вціліє серед божевілля й мізерії і кому випаде побудувати символічний ковчег. Гине бабця, її труп віддають представникам влади, позаяк родина не в змозі поховати її самотужки (ще одна ганьба), зникає Конні, покинувши Ружу Шаронську наодинці з його безплідними мріями, за які вона хапається, мов за рятівну соломинку, вірячи в повернення того, хто вже ніколи не повернеться, і наодинці з плодом – тим іншим, справдешнім, у лоні, який народиться мертвим. Рай виявляється зовсім не раєм, хоч, може, й не завжди і не дефінітивно пеклом.
Води часу змивають родину Джоудів, намагаються потопити і стерти з лиця землі, й ось річка розливає води, і падають дощі, і новітній потоп заливає і роздирає – цього разу буквально – рештки родини, що знайшла притулок на рятівних острівцях, не так далеко й водночас недосяжно одне для одного. Ті, котрі втекли від посухи, борсаються у воді. Чахне, втрачаючи роль очільника родини, батько. Цю роль підхоплює мати, її постать розростається в образ, що його таким рідко коли можна зустріти на сторінках світового письменства. Її самовідданий і відчадушний змаг, мужність і мудрість уже самі по собі вартують найвищих відзнак і щонайщирішого пошанівку. Читач незчувається, як стає частиною родини, поневіряється і сподівається разом із нею, долає злигодні і втрапляє в нові, щоб, зціпивши зуби, рухатися далі – і все це загалом не поверхнево-сльозливо, а доглибно, як у справжньому письмі. Ця глибина виростає з неймовірної життєздатності характерів, які настільки близькі до дійсності, аж забувається, що вони – гра авторської уяви. І забувається, що це – проза, а не кінофільм.
Кадр з фільму «Грона гніву» (США, 1940 р.)
Нарешті, Том, якого треба було притримати до самого кінця і який – це єдине, що ми знаємо достеменно, – до самого кінця йтиме. Образ, виведений з особливою любовʼю і переконливістю, а еротика стосунків матері й сина, в якій злютувалися серйоз і кокетство, не знають – щодо делікатності й переконливості зображення – аналогів. Поволі Том заступає батька, а наприкінці – проповідника. Картина виростає в щось значущіше, ніж просто розвага, прокидаючи те інше, призабуте і нехтуване значення цього слова (міркування, думання), роман набуває димензійності й притчевості.
Вже з усіх цих міркувань «Грона гніву» мають обмаль спільного з комерційною літературою, хіба шалений читацький успіх. Але є й ще одна поважна причина: не ставлячи за мету, завдяки таланту художника Стайнбек висвітлює джерела і те, як формуються комунізм і фашизм: перший – від знегіднення і, як наслідок, озлоблення, другий – зі страху і, як наслідок, люті. Суто композиційні моменти теж віддаляють цей роман Стайнбека від звинувачень у примітивності. З тридцяти розділів шістнадцятьом властивий особливий флер. Це – сцени-узагальнення, сцени-віддзеркалення, «ліричні відступи».
Дивно, що дослідники творчості Стайнбека проґавили цю важливу річ, а саме – перегук такої побудови з латиноамериканською й особливо мексиканською традицією (не так давно цей принцип було застосовано в пародійній анімаційній стрічці «Ранґо» режисера Ґора Вербінскі). Стайнбек звідти, де палімпсестовість – не тільки структура ґрунту, а й найближчої історії, де поверх індіанського візерунку нанесено мексиканський, а поверх нього – англоамериканський, а поверх того, першого англоамериканського – ще один, новий, «оківський» (від «оклахомський», як огульно-зневажливо прозивали переселенців-наймитів Пилового казана (Dust Bowl)), що його безпосередньо й змальовує письменник. Стайнбека зацікавить колоритна постать Еміліано Сапати – ватажка повсталих селян, одного з чільних діячів мексиканської революції, національного героя Мексики. З цього зацікавлення народиться фільм «Viva Zapata!» з Марлоном Брандо й Ентоні Квінном у головних ролях (Брандо – в ролі Запати).
Стайнбек – дослідник індивідуального й колективного, «я» і «ми», суперечностей і напруг між ними. Він – експресивний, але не експресіоніст, достеменний, проте більше, ніж звичайний натураліст, моральний, та не моралізатор, соціальний, проте не комуніст. В епізоді, коли Ружа Шаронська прикладає наповнену материнським молоком грудь до губ чужого знесиленого чоловіка, щоб врятувати – чужому – хлопчикові батька, письменник перевершив самого себе. Це – мить переосмислення свого і чужого, кревного і людського, долання, підривання, скасування границь. Тим дивніше, що критика вважає цю сцену етично сумнівною.
Рідко кому щастило досягнути такого ефекту, аби подвійний убивця, яким є Том, сприймався чистим, світлим і майже праведником, принаймні – зі щирою симпатією, і це не є ні стокгольмським синдромом читача, ні наслідком втрати моральних орієнтирів. І хоча автор покидає Тома Джоуда на роздоріжжі – втікача, який переховується, його внутрішню біографію висвітлено до решти: біографію переродження, еволюції, просвітлення. Том – спадкоємець проповідника Кейсі, якого замордували подібно до того, як розіпʼяли Христа, його духовний правонаступник. Кейсі втратив віру в оракульство, та не втратив Бога. Суть Бога – гуманна. Кожний істинний християнин – соціаліст.
Стайнбек належить до тих авторів, яких літературознавство ховає, а вони знай воскресають. Академічна наука вділяє йому не так щедро уваги – що ж, її вповні скомпенсовують читачі. Соціологічні заміри, що час до часу проводяться в цьому звʼязку, наклади та переклади – найкраще підтвердження. Якось – не так давно – американська молодь назвала його одним з найважливіших письменників, а котрийсь із біографів зазначив, що хто читає Стайнбека, читає Америку. Стайнбек – завше на боці демократії з її помилками і, схоже, безальтернативністю.
28.01.2019