І.
"Cipa, любий приятелю, кожна теорія,
А золоте дерево життя завжди зелене".
Де, як де — але передусім до краси можна застосувати ці слова Ґете. Бо наука й розум можуть пізнати тільки те, що є правдою, але те, що гарно й добре, може пізнати тільки людське чуття. Краси не зрозуміємо і не добудемо її тим, що будемо тільки науково досліджувати її суть або схочемо дійти до її синтези чи витворити повну її систему. Тому й усі теорії, що витворилися у зв'язку з тим, виявились зовсім непридатними, бо теоретики хотіли відділити красу від життя.
Естетика не повинна займатися відірваним від життя розумовим розслідуванням, вона повинна з'ясувати цю тугу, що відрізняє те, що людське, від усього звірячого. Бо краса — це нестримний творчий дух, — це шляхетна жадоба і вічна туга за досконалістю, туга за тим, що вгорі і за тим, що вічне й нескінчене.
В душі кожної людини тремтить туга за красою, що з'являється добрим духом і думкою каже людині сягати туди, куди зір її до сягає, — туга за тією красою, що в чудову й далеку далечінь відлітає, щоб у давній своїй пишноті знову з'явитися й знову щезнути і в людській душі знову збудити давний біль і терпіння.
Так діє в своїй могутності й глибині ніколи неосяжна краса. Бо ж який маляр, який музика може схопити красу ранної молитви природи, що прокидається зі сну, або безсмертну красу обличчя людини, що сяє радістю і щастям?
ІІ.
Краса — це ідея, за якою вічно тужимо, ідея, що завсіди веде до божественности, це Божа спонука, що добро любити наказує та "зерна божественности на людськім облозі засіває" (Шіллер).
Вона промінює у всьому, що величне, та найкраще світить вона у душі, людини, що поступає чесно й добре. Краса — дійсно божа. В захопленні, повному зворушення, молодий Ґете, споглядаючи на штрасбурську катедру, звертається до краси як посередник між Богом і людиною. А потім в уста Зевесової Пандори вкладає він слова: "Велично, Титани, починаєте, але вести до вічної величі, до вічної краси — це справа богів".
В творчості людини в ділянці краси проявляється божественність людської душі, але тільки в тієї людини, що полюбить красу її чистій ідеї, що схопить її в глибині серця. Так як тільки вільна людина може полюбити волю — так теж тільки та людина, що має в душі нахил до краси, зможе її полюбити.
Краса злучена з цілим життям людини, з її істотою. Краса творить радість людини та її трагедію. В кожній людині існує нестримний творчий порив, що з чогось безфоремного намагається створити форму — так як земля, що колись з хаосу дістала свій вигляд і форму.
Любов краси грає головну ролю в житті людини, що має щире серце й чуття. Вона кермує її думками та стає для неї тим промінням, що світить і очищує.
Щирість серця, непохитне довір’я, взаємна любов, участь у радощах і журбах інших, a до того погідна блакить неба, — довкола знову ясні води й усміхнені квіти землі та безліч живих істот, що своїм говоренням і трепотінням крил разом з тихим шепотінням дерев і подихом золотистих піль — творять найкращу симфонію, що розголошує шепіт молитви на хвалу їх Творця — ось-що, на думку Рескіна, становити може дочесне багатство, багатство дійсно боже, що не приносить журб, багатство спасення в дочасному житті, a може й не цілком позбавлене обіцянок майбутнього життя.
ІІІ.
Навіть найбідніші люди, хворі, сліпі, глухі й німі можуть жити гарно, якщо мають у собі внутрішню красу. Сліпі поети, музики, що слух свій втратили, оповідають: "ми бачимо й чуємо внутрішню щасливість світа краси". Повалений у безмірі смутку, оточений болючою тишею — творить Бетовен свої великі твори, творить їх симфонію з "Одою до Радости", думкою його всього життя.
За Фридрихом Шіллером кличе він:
"Якаж наполеоньська битва — питає Ромен Ролян, характеризуючи постать цього титана духа й музики — якеж сонце Австерліцу досягають тієї хвали надлюдського зусилля, найбільшого тріюмфу, який святкував колинебудь Дух: нещаслива людина, бідна, самітна, каліка, втілене терпіння, якій світ відмотав радости, сама творить Радість і несе її світові. Виковує її своєю нуждою, як висловив у чорних словах, що дають зміст його життя і є девізою кожної геройської душі: "Pадіють через терпіння".
ІV.
Любов краси не повинна викликувати в нас страху перед життям, вона не повинна вчити нас еґоістичних забаганок, але повинна нам дати хоробрість у житті й відвагу в Годині смерти. Вона повинна дати нам силу любити все, що найкраще й найвеличніше, та силу ненавидіти все, що гидке. Підпорядкувати красі повинні ми не тільки наше внутрішнє існування, але також ціле наше зовнішнє життя. Тому слід вести безпощадну боротьбу з усякими облесниками, несумлінними суспільними діячами, дурними та споживачами легкого й незаслуженого хліба.
В нашому сірому щоденному житті, у взаємній боротьбі, змаганнях і ненависті, у хаосі суперечних інтересів, забуваємо часто про те, що метою нашого життя не є реалізація наших вподоб і думок, що впливають з еґоізму, — що не є нею теж осягнення почестей і майна.
Завданням кожної людини — навіть найбіднішої й найнижчої — повинно бути творити і збільшувати багатства в містичному світі краси. Кожний повинен намагатися зробити всі частини створіння ліпшими і кращими та збільшити ту малу суму радости й щасливости, яка існує на світі.
V.
Різні ведуть до цього дороги, різні є засоби, залежно від суспільного становища та індивідуальности людини.
Терпіння хворої людини не можемо злагіднити тим, що будемо вмовляти в неї навіть наймудріші засади, що випливають з науки й розуму: зате часто можуть принести хворій людині полегшу: запах квітів та спів пташок, краса природи, молодечий усміх, гармонія форми та краса барв, тремтіння мельодії та добре слово.
При вбогості та простоті зовсім не завмирає почуття краси. Тому й не обурюймося, коли бачимо, як убога жінка, урятована в хворобі від смерти, прохає в зимі кілька квітів.
"Чому — запитує Рескін — рожі, поставлені в зимовий вечір на примурку печі роблять нашу самітність не такою нестерпною, а холод не таким дошкульним? Адже ж вони не говорять ані не гріють".
Подібно як квітка, ділає на тремливі струни нашої душі краса музики, яка підносить гідність мистецтва на тріюмфальні вершини.
Гін до краси безспірний без огляду на те, з якого джерела черпає одиниця свої творчі сили. Якщо ж досі мало людей змогло вийти на вершини пізнання правдивої краси та її любови, то це тільки тому, що шлях краси, який веде до нескінчености, надто далекий, щоб його пройти: звірина перемінюється в людину не брязком гроша, тільки через терпіння і біль.
VI.
В новіших часах зустрічаємося з намаганням пpитупити тугу за любов'ю і ентузіязмом краси. Є типи, що — ніби шукають "нових доріг" вважають це за чудове визволення. Новітнє малярство з своїм несамовитим кольоритом та формами, — безглузді та без змісту зліплені вірші, повні нісенітниць, — музика, що нагадує верески диких людей, виття гієн та крики малп — все це переконує нас у тому, що тим малярам, поетам та музикам природа відмовила здібности думати та відчувати і розуміти красу.
Притуплення туги за красою, за її любов'ю — це хоробливий стан, який спричинює загин нездібности відчувати. Все нaйкращe, що витворила природа, краса споконвічних гір, музика морських хвиль, бapвистiсть квітів — не захоплює вже нашого серця, не тішить уже нас усміх дитини, не втішає нас людська вдячність, вчинками серця здобута... Світ стає дробом...
А проте дух повний захоплення, дух невсипущий, — огріває та промінює далеко, кермує людською думкою та робить нас молодими, все здібними до нових відчувань та поривів!
VІI.
Коли бачимо, як щось гарне заникає і завмирає, в наших серцях робиться туга і жаль. "Також краса мусить вмерти" — каже Фридрих Шіллер. А чи любов і приязнь не готові завжди до відлету? Чи не завмирають все серед гір та піль звуки далеких трембіт та сопілок? Чи не завмирають чудові співи солов'їв? Чи не проминає незбагнена мовчанка таємничих ночей та сяйво срібних зірок неба? Чи не проминає швидко тугою овіяний чар св. Вечора, що захоплює людські серця й оточує їх казкою снів?
Краса теж завмирає, але тільки на перший погляд, бо ж вона живе постійно в природі і в самій людині. А коли вам здається, що її вже поховали, тоді бачимо її знову в чудових співax, що стискають серця, в жалібних обрядах, з пієтизмом будованих гробницях та в невинних квітах, які на прощання складаємо.
Розбитий духово після смерти гарної Беатричі, Данте здобув назад рівновагу духа тільки тоді, як переконався, що краса не вмирає, а тільки перероджується таємничим способом.
Все, що викликувало колись захоплення, що було величне і удуховлене — не мертвіє, а тільки залишається в дусі народів і одно покоління передає його другому разом з новим життям.
Зpозумів красу й висловив це в старечих своїх роках у повних зворушення словах св. Августин:
"Пізно полюбив я Тебе, прастара, а проте вічно молода Красо. Ти була в мені, а я, нещасний, шукав Тебе пoза мною і наткнувся на Твої чудові твори. Ти була при мені, але я не був при Тобі... Ти закликала мене, щораз голосніше йшли Твої заклики, і Ти зломила мою глухоту; світло вступило в мене; Ти щораз ясніше промінювала й розігнала мою сліпоту. Я чув Твій любий запах, я вдихнув його і тепер зітхаю за Тобою. Закоштував я Тебе, а тепер відчуваю голод і спрагу. Розбурхала Ти мене Красо, і мов серце горить жаром туги за Твоїм спокоєм".
Любив, жив та боровся для ідеї краси Рескін, який при кінці свого життя кликав:
"Тепер, коли пишу серед непорушного спокою снігів Шамоні останні слова книги, яку піддала мені їх краса, я такий повний невідомої мені досі радости і спокою серця, що відчуваю силу висловити найпростіше мою віру. Вірю, що пізнання краси — це єдиний шлях і перший ступінь до пізнання добра, що права "роскоші і суть краси у видимому світі Бога є також споконвічною й освяченою частиною створіння, як хвала в світі духа, як обожування в янгольському світі".
VІІІ.
Існують творці краси, які беруть натхнення з власного народу, яким доля дала силу втілювати духа народу в красу мистецтва.
Існують також творці краси, яким доля дала змогу зрозуміти і схопити духа людства в безіменному терпінні й безіменній любові.
Перед тими титанами, що ведуть боротьбу за панування правди й краси в житті всіх народів, клониться все людство, зберігаючи впродовж усіх і часів у серцях поколінь ідеал краси.
А ідеал краси — це ідеал душі, це ідеал Єдности й Правди, що все веде у Вифлеєм.
[Краківські вісті, 14.01.1944]
14.01.1944