Вже було біля 10-ї вночі, коли мій візник затримався перед брамою дому Ольги Кобилянської при вулиці Одобеску 3. Неспокійно кидаю оком на вікна: слава Богу, світилося, навіть у вікні пані Ольги. Сміливо натискаю ґудзичок від дзвінка. Видно догадуються, хто це такий пізній гість, бо зараз же надбігає з ключем Ігор, а паню Галюсю, вихованку пані Ольги, зустрічаю на вуглі хати.
— Чому так пізно? Ми вже думали, що сьогодні й не прийдете. Тільки тетка була певна, що ви дотримаєте обіцянки, чекала приїзду останнього поїзду...
В кімнаті ясній, теплій, такій добре відомій мені кімнаті, дружньо витягаються до мене руки пані Ольги, доктора П., чоловіка п-ні Галюсі, подає свою малу ручку наш малий Олег, по старому ще "Ціпочка". Зразу мушу розповідати свої пригоди по дорозі: чотиригодинне вичікування на спізнений через сніговію поїзд, таки в Коломиї, а далі граничні містерії з потрійними ревізіями: пашпортовими, валютовими, багажовими і т. д. Наслідки того всього — втрата двох поїздів — полудневого й поспішного і кількагодинне вичікування на вечірній у Неполоківцях.
Пані Галюся подає чай, опісля ж, неспокійна за здоров'я тети, укладає її до сну. Виправляємо до ліжечка й малого Олега (того під загрозою, що неслухняним дітям янгелик не принесе ляльки), a самі сидимо ще довго поза північ, відаючи собі всілякі родинні та громадянські новини й витинаючи при цьому та склеюючи ялинкові прикраси в народньому стилі, що я їх привезла з собою.
В першу чергу питаю про здоров'я пані Ольги. Не найкраще. Серце заєдно дає про себе знати, параліч щораз більше утруднює рухи... Цього року не візьме вже участи у "Просфорі" Мироносиць, не буде й на ювілейній академії "Української Школи" (рівнозначне з нашою "Рідною Школою"), хоч як радіє тією першою поважною імпрезою по довгій, невольній мертвеччині.
По цих вістках принишк мій веселий настрій.
Та це тільки тепер, у ночі, коли пані Ольга спочиває там, у своїй кімнаті. Коли ж ранком ясне сонце обсипало приском покриті срібним інеєм вікна приватної її спальні, коли вона усміхнулася так спокійно, погідно, привітно, всі ці вчорашні наші побоювання за її здоров'я здаються мені витвором перечуленої уяви пані Галюсі, що так дорожить здоров'ям коханої опікунки.
Усі святочні труди й заходи бере на себе молода господиня. Помагають їй оба хлопчики. Ми з панею Ольгою гуторимо в її кімнаті, нагадуємо давні часи. Різдво — це найкраще родинне свято, воно стягає до рідної хати всю рідню. Найвеселіше було, коли приїздили на свята зі шкіл чи університету "хлопці", себто наші брати. Ніхто не заспіває нині так гарно коляди, ніхто не зааранжує таких веселих домашніх забав, з ніким не снували ми стільки планів, далекосягих мрій, як колись з ними... Минулося. Не відкриються в часі вечері шумно-гучно двері, не задзвенить здоровий молодечий голос. З усієї рідні залишилась пані Ольга сама й один із п'ятьох братів, але й той далеко, за горами-водами, аж у Югославії...
На веселий святочний настрій упала непрошена тінь мелянхолії. Враз вбігає до кімнати, з сяючими, мов зірки, очима "Ціпочка".
— Тето, теточко, а може янголик уже тепер, за днини, принесе деревце? В татовій кімнаті бренів янгельський дзвіночок. Тільки раз, тихенько, але я добре чув...
— Тетко, тітусю! Тато приніс таку велику рибу, ще живу, — вбігає з веселою новиною Ігор. — Хочеш бачити? Я принесу тобі у ванночці з водою...
— Теточко, до тебе прийшли пані з "Мироносиць" та "Жіночої Громади" з святочними побажаннями, — повідомляє крізь двері рожева від вогню пані Галюся.
Розвівається недокінчений мольовий акорд. Нове життя, нова пісня заглушує його веселими тонами...
Як тільки перша зірка показалася на чистому, як тахля, темно-голубого леду, небі, запахло в їдальні свіже гірське сіно, тихенько зашелестів, задзвонив пшеничним колосом дідух, що його вніс до хати господар, і пані Галюся запросила до Святої Вечері.
Злегка підпираючись паличкою, але сама без помочі, повагом, входить пані Ольга до їдальні: чорна, з білим кружевом під шиєю, суконка, гладенько причесане темне волосся, з розділом по середині, милий, догідний усміх на обличчі. На її руки складаємо свої побажання: за рік всі, як сьогодні, зійтися в здоров'ї, в кращих для народу yмoвинax... Є нас до пари — це добра ворожба. Та проте чогось імлою заходять очі...
Наш господар, селянська дитина з Мамаївців, перебиває сентиментальний настрій:
— Господине, а де ж у черепочку ладан, щоб його запалити під столом на сіні? А на колачі нема гуски соли, що ж буде на столі до Йордану стояти? Десь тут повинні бути три головки часнику, з них найкращий урожай, як на весну посадити.
Нагадуємо прадавні скарби, наші звичаї. Хлопчики нетерпеливо вичікують кінця вечері: ялинка! А й Ігop надіється якоїсь несподіванки під ялинкою.
— А тобі, Ігоре, вже не до ялинки, — каже батько. — Треба було зібрати хлопців, піти з колядою із "звіздою". Як мені було сім-вісім років, то вже на Миколая робив я з двома приятелями "умову" разом колядувати. Потім випрошую, бувало, у мами старе решето і в трійку ліпимо з колірових паперців таку "звізду", що, як засвітимо в ній свічку й понесемо її на високому дрючку, то всі інші колядники заздростять...
А тут, якби у відповідь пану господареві, задзвеніли під вікном дитячі голоси:
"Нова радість стала..."
Це дитяча захоронка прийшла з колядою до буковинської "Царівної"...
Зваблений дитячими голосками янголик дзвіночком дав про себе знати. Розкрилися двері до гостинної, в сяєві безчисленних свічечок, висока, аж під стелю, показалася ялинка. І чого на ній не було?! Обділили всіх малих співаків і навіть не помітно цього!
Щедра була ялинка цього року. Всім, навіть старшим, щось під нею знайшлося. Навіть про мене в чужій хаті не забули, обдарували книжкою німецького автора Коіца: оповідання з нашої визвольної війни, з витисненим тризубом на обкладинці.
Ще ми не розглянули всіх подарунків, як під вікном:
"У Вифлеємі нині новина...".
Прекрасні, дзвінкі голоси...
— Це Дуня, — крикнула пані Галюся і прожогом вибігла під вікно.
За хвилинку співаки між нами: внука письменника-поета Миколи Устіяновича, з двома синами, правнуками поета...
І почалися побажання та щира розмова. І серця наливалися дивною радістю — у той Святий Bечіp, добрий вечір, останній, який мені довелося святкувати в домі Ольги Кобилянської, пам’ятного 1939 року.
[Краківські вісті, Різдво Христове 1944]
10.01.1944