Pax urbi

ДИСТОПІЯ

(фраґмент 4)

Кожний день був грою, він не знав, чи вона прийде, та жінка приходила. Щоразу раніше ущільнювалися до темряви вечірні сутінки, вплітаючи місто в чорний кокон (і ті квартали, де пульсувало життя, і ті, звідки його виморила розруха), встановлюючи своєрідний паритет, щось на зразок метафізичного замирення, pax urbi. З диявольською синхронністю, щойно кокон було доплетено, гасло електричне освітлення.

Така методичність разюче контрастувала з розладнаним громадським транспортом, символом решти розірваностей, не таких очевидних та однозначних, аж до найтендітнішої павутинки – людської свідомості. Через пошкоджену колію трамваї курсували зі значними обмеженнями, автобуси не раз взагалі не виходили на маршрути. Довільно замикалися і відмикалися крамниці, і лише у фойє театру, оснащеному автономними ґенераторами, о сімнадцятій тридцять (вистави перенесли так, щоб глядачі могли повернутися додому перед настанням комендантської години) спалахували світла, надійно сховані за глухим драпуванням.

Люди шукали забуття, плутаючи розраду з розвагою, потребуючи його більше, ніж до війни, спраглі забуття від війни, від нестач, від новин, від нових обмежень, бодай на годину-дві, так як випадав з дійсності, щоправда, по-іншому, він. Вистави, що роками не сходили зі сцени, викуповувалися до останнього квитка. Репертуар складався з комедій і водевілів, схвалених цензурою, переважно класика, плюс пара сучасних авторів, один із них – його колега за літстудією (її успішний випускник), куди він також почав ходити, та швидко облишив (ніхто не навчить писати вірш, якщо не зумієш сам). Такий мазохізм давав змогу не схибнутися, тоді як йому здавалося, що присвячуватися розвагам, коли триває війна, – то вже схибленість.

Глядачів театр рятував однаковою мірою, як і акторів, котрі перевтілювалися в сценічних персонажів, у недоладні костюми й надмірні румʼяна, в маски чужих характерів, розігруючи їх, наче власні. Кін правив за осяяний прожекторами острівець-утопію, де розгорталися стосунки, завʼязувалися і зазнавали фіаско, але й такі, бурлескно-невдалі, вони поставали митями недосяжного щастя, чимось палко і потай жаданим, а водночас неправдоподібним.

Це відкриття примирило його з тими, хто туди вчащав, тоді як сам не ходив у театр ні до війни, ні тепер, щось роблене в грі акторів, постановкове, що було суттю цього виду мистецтва, відваджувало його, а після всього, що сталося, і не зміг би. Публіка знала тексти пʼєс назубок, могла задіятися в тій чи тій ролі незгірше акторів, а то й відразу в кількох, губи глядачів ворушилися в колективному суфлерстві, наче в молитві, мовби вони не в театрі, а в святилищі чудернацької релігії, в якій знаходили прихисток від самотності, наче театральний абонемент і табунний інстинкт робили їх невразливими для бомб, куль, патрулів, диверсантів.

За вікном загусали сутінки, наче хтось закривав чорні штори, багато рядів темного полотна, від чого їхні постаті перетворювалися на силуети, дві обвуглені гілки, вцілілі на попелищі. Ніч нагадувала горіховий джем. Пробившись крізь товщу хмар, місяць сріблив їхні тіла, і вони, жінка та чоловік, шукали одне одного, щоби злитися в дивовижну істоту, а опісля лежати, німо й знеможено, він обплітав кістлявими руками її худе тіло, і так провалювалися в сон.

Задовго до світанку їх прокидав холод, скрадливо шепотів крижані слова, він пробував відігнати його, обдикувати жінку й себе, але о цій порі не могла зарадити ні зимова, набита клоччям ковдра, ні перебування поруч, тіло до тіла, ні відгаски вечірньої близькості. Якомога щільніше притиснувшись одне до одного, лежали незрушно, доки невиразний силует на накаслику перетворювався на годинник з циферблатом і стрілками.

Він не бажав дитини під час війни, та й ніколи не обговорювали цієї теми, але все-таки потай перебирав імена, пересипаючи їх, мов золоті піщинки. Яке дав би, якби народився хлопчик, і яке, якби на світ прийшла дівчинка. Поставав собі крадієм, що ховається від самого себе і від тієї, з якою ділив скупий харч, ліжко і довгі-предовгі, якими були на схилку осені, вечори. Гордість страждала, адже не міг запропонувати чогось кращого цій жінці, яка прибилася, мов осінній листок, і хоча пристанище, відтоді їхнє спільне, було непевним, як човник серед бурхливих вод, від перебування вдвох зʼявлялася ілюзія, крихка подоба тепла та осяжності, якої прагнув і водночас боявся. Бранці ночі, ділили на двох самоту, подібно до скибки глевкуватого хліба. Діти народжувалися й тепер, у війну, що здавалось абсурдним і безвідповідальним, та ще злочиннішою поставала надія, гейби заздалегідь сплановані брехня та вбивство.

Сидів у напівпорожньому неопалюваному вагоні, втупившись у вікно, за яким погойдувалися, повільно пропливаючи, будинки. Врешті в салоні залишилися тільки він і незнайомка. Вони вийшли на тій самій зупинці. Ступивши на тротуарну плитку, жінка мовби приросла до неї, погляд її великих, від худорлявості ще виразніших очей розсіяно блукав візерунком тротуарної плитки, відтак фасадом будинку з погано замальованими бешкетськими написами (внизу) і розбитим фронтоном (вгорі). Трамвай зачинив двері і поплив похитом далі, везучи порожні сірі й червоні сидіння. Незнайомка мовби хотіла щось пригадати, як силкуються зрушити непідйомну брилу. Він і сам у полоні думок забредав не на ту вулицю – останнім часом з ним траплялося таке не раз і не двічі. В такі миті свідомість мовби відокремлювалася від тіла, підтримуючи з ним мінімальний, радше символічно-умовний звʼязок. Так вони познайомилися. Ризикували наскочити на патруль, і хоча комендантська година ще не почалася, їх могли будь-якої миті перестріти і зупинити. Те, що вони чужі чоловік і жінка, оберталося проти них. Про відділ моралі, заснований напередодні війни, колували гнітючі чутки. Зрештою, їх могли затримати без жодної причини, когось одного або ж обох.

Жінка не розповідала, а він не розпитував; бувало, обоє годинами мовчали, наче досить взаємної присутності, але й найменшої необачності, щоб наполохати її. Близькість – птах, що скине крильми й розтане. Щось єднало їх, та найбільше їх зближувала самотність, ця безсоромна звідниця в борделі, на який перетворила дійсність війна. Й ось одного вечора, коли звикле сиділи за кухонним столиком, мовби створеним для двох, а вдалині за вікном догорало темно-фіолетове небо, жінка заговорила – скупо, рвано, як перебігають від укриття до укриття. Він добре памʼятав дитячий садок у новому мікрорайоні, одному з найгустіше заселених, що його бомби зрівняли з землею, це сталося вдень, і хоча новина вмент розлетілася містом, офіційно підтвердили її лише наступного вечора, а ще через добу оголосили траур.

Це був той самий дошкільний заклад – він зрозумів це з того, як безгучно здригалося її тіло. Вона носила в собі – той фетус, нестерпну вагітність: дітей, по яких батьки йшли з роботи, нічого не відаючи. Кваліфікація, освіта, досвід, праця – тепер воно нічого не означало. Він обхопив її плечі і майже силоміць обернув до себе. Під його, як у скелета, руками жінка скидалася на слухняну ляльку. Її тіло продовжувало здригатися – майже так само, як у найінтимніші миті їхньої близькості. Його вразили однакові реакції плоті на діаметрально протилежні емоції.

Вечеря складалася з рідкої поленти, змащеної шматком пальмового жиру, покликаним імітувати вершкове масло. Між ним і нею зник останній барʼєр. Чужі діти звʼязали обох у нерозвʼязний вузол, і якби дійшло до вибирання імені, він назвав би іменами загиблих, всіма нараз. Наймолодшим було по кілька місяців, найстаршенькому саме виповнилося шість. Того вечора в його гамівних обіймах вона звільнилася від нестерпного плоду. Відтепер обоє могли спілкуватися без слів, зчитуючи взаємно думки і почуття.

Уранці пили «каву», жінка йшла, він іще якийсь час залишався, сидів і дивився на два горнятка на порцелянових підгорнятниках, і йому здавалося, що це омана, вибрик загадкової людської psyche. Що варто кліпнути оком, як чари розтануть, а разом із ними – секунда щастя в океані гнітюче-брудної, що зʼявлялася в снах напередодні хвороби, води. Війна все змінила, зробивши дійсність крихкою й непевною – маревом, фатаморґаною. Мрії намагалися витиснути і заступити її, бодай на якийсь короткий час. Памʼять загортала події в сірий сувій, мов у поштовий папір, лише не мав кому заадресувати.

Аж коли очі починали пекти, нарешті підводився і також вирушав, поклавши ключі під килимок. В будинку давно вже ніхто не мешкав, крім нього (а тепер них двох), порожні квартири стояли котрі замкнені, котрі сплюндровані (звідти винесли геть усе). Якщо комусь сторонньому забаглося би проникнути досередини, він здужав би це й без ключів. Мародерство оголило схований сеґмент істини, її малопомітну грань. Тривалий час їхній квартал піддавався інтенсивним бомбуванням, і хоча авіанальоти давно перемістилися в інші квадрати, з яких складалося місто на моніторах ворожих пілотів, ніхто з мешканців не вернувся.

Незрідка зустрічалися в місті і простували додому вдвох, трохи прогулюючись; йому подобалося це відчуття – вертатися не самому. Не проти кудись зайти, не мав великого вибору: більшість локацій не працювали. Піцерія «Нью-Йорк» спорожніла, за квадратними столиками, довшими та коротшими, сиділи привиди, і привиди-офіціанти обслуговували клієнтів, позаду яких стримів у намальоване небо вибляклий силует хмарочоса. З потрощених неонових трубок над вхідними дверима звисав дріт. Бувало, приходив домів, а вона поралася на кухні, характерний шум води, що ось-ось закипить, заспокоював його. Коли ж першим переступав поріг він, всякчас думав про неї, відмітаючи все стороннє й скрадливе, яке загрожувало поглинути його (подібно до брудних вод, від яких тікав, а вони насувалися). Це збадьорювало його краще, ніж конфорка на кухонній плиті, яку запалював, щоб бодай трохи прогріти приміщення. Коли думав про неї, дійсність не здавалася такою вогкою та непривітною. Про цю жінку не довідався нічого над її працю вихователькою в дитячому садку (тому самому), а йому здавалося, наче знали одне про одного все.

Незугарний підкорити місто відкритим фронтом, ворог вигашував його будинок за будинком, квартал за кварталом, район за районом, життя за життям, багато життів нараз, перетворюючи на цвинтар з понівеченими трупами будівель і людей, наче перетельбушений у пошуках скарбу.