1.

Коли загубиш свою дорогу

серед тисячі доріг,

що оповили землю,

мов безсилі гадючки,

негодні скрутитись у смертельний клубок, —

серед терну і квітів

проклади собі стежку,

буде слід твій останній

для тебе лише.

 

2

Нащо наповнюєшся по вінця

голубою росою, квітко?

Чи не сльоза мого ока

стала тобі вином?

Відкалатує сонце вранішню месу

над зчудованим світом,

над кущами навколішках...

 

3

Нащо тягнеш, муравлику,

цю зернину до сховку?

Чи не виріс би з неї

високий колос

мого хліба насущного?

День лякає тебе грозою,

вона ж відшумить у верхів’ї!

 

4

Нащо плачеш, поете,

над ненародженими віршами?

Чи ж не сотні дітей

йдуть сьогодні у світ,

повні відчаю й болю?

Чи зупиниш ти словом

рух Землі по орбіті?

Чи затримаєш ти

промінь сонця в долонях?

 

5

День покликав мене — і я пішла

через очі кохання на своє бездоріжжя.

Виростає за мною живоплотом терновим

твоє слово прощальне...

Пробач!

Але там я, дивак,

розповім своїй тиші

найчудовнішу казку про тебе.

 

6

День покликав мене. А назад

не знайти свого сліду,

як тихого слова,

Вчусь у квітів життя,

не згадавши про вечір...

 

7

Цей химерний дивак, — скажуть люди, —

цей химерний дивак

біля муравлиська,

що пішов по пусті корінці

до якогось Афону,

відмахнувшись від ванн,

від кіно, від театрів, трамваїв,

папільйоток, простирал,

чайників і парфум, —

цей самотній дивак

ловить дзвони порожні,

невловленне ловить.

 

8

Коли загубиш свою дорогу

серед тисячі доріг,

що вкрили небо і землю

сіткою зморшок,

мов старече обличчя, —

серед терну нарешті

знайдеш собі місце,

будеш в світі один

з дахом зір над плечами —

привітайся до сонця,

що відкрило тобі

день життя,

повний ласки, краси і кохання!

 

9

Народжений світом,

ким є ти для світу,

що наповнений собою,

як перезрілий плід?

Маленькою зерниною

в його серцевині?

Клітинкою

його терпкої м’якости?

Чи просто комахою,

що непевна стійкости

на його круглій поверхні?

 

10

Кому сповідаються дерева

осінньої ночі,

скидаючи з себе листя,

як барвисте лоскуття?

Холодним обличчям зір?

Невгамовному вітрові?

Траві, що заслухана

у своє ж проростання?

Сонцеві, що проминає їх

день за днем?

Чи самі собі?...

Собі самі — в надії

весняного пробудження...

 

11

Вслухайся в пісню ночі,

що відбиває такт на літаврах місяця, —

по клявішах зір

вторить їй вітер,

сон злітає з ліхтарів

і заплітається у бурштин

їхнього світла. Нічні вісники

несуть тривогу...

Вслухайся в пісню ночі —

наймогутніший оркестр світу!

Там долинає мій голос

слабою нотою ласки.

 

12

Сольо співає дерево,

зелене дерево весняного пробудження,

летять струмки життєдайних соків,

бубнявіє пагіння...

Сольо співає дерево.

Скрипка ж моя мовчить.

На обірваній струні

колишеться твоє ім'я.

 

13

Я забула повернення назад.

В оркестрі ночі голос мій

осіннім звуком

фальшує всю мелодію.

Це мій неспокій плаче.

Це серце, в біль заслухане,

кричить.

Струна обірвана

на вітрі б’ється дзвінко.

 

14

При деці скрипки зупинилось слово,

негодне вирватись із чорнот печери.

Затихлі птахи крила підійняли,

до лету приготовлені.

Застиг на білих клявішах

бурхливий вітер.

Примовкло дерево.

Осінній дзвін літаврів

відгув під стелею нічного храму.

При деці скрипки зупинилось слово,

найголосніше від усіх слів світу.

 

15

Мій світ спинився.

В круговерті віку

віч-на-віч з скрипкою і ніччю я стою.

Минає нас ріка часу.

Ростуть дерева.

Нові вітри бринять на білих зорях,

нових ночей оркестри слухай знову.

Мій вік спинився.

Нерозцвіле дерево

добігло тиші — і струна

твойого імени

мені дзвенить забуто.

 

16

Непідвладний безсиллю рук

тягар серця,

що вмістило в собі цілий світ,

перелицюваний

на вподобу свою і волю.

Розставлені на долоні долі

химерні постаті,

що звуться приятелями і недругами,

вирощені ним самим

у чорноземі уяви.

 

17

Долоні моєї дочки,

як дві пелюстки

на втомлені очі,

вибігають із хащів пралісу,

де бездоріжжям топче стежку

до себе самої,

як до папороті квіту.

 

18

Слова моїх друзів

застиглі, мов бурштин

з закаменілою квіткою болю

всередині...

 

19

Світ цілий не що інше,

ніж дитячий малюнок,

зачарований собою

і себе непевний,

кого вибрати має за Пророка:

Прометея,

що вкрав вогонь всемогутній?

Прометея,

що йшов добровільно на жертву?

 

20

Подорожній, що версту за

верстою відлічує,

стовпики білих днів

поставивши на спогад.

Вітер, що оминає байдуже

казковий ярмарок весни,

мимоходом зірвавши

голівку незабудьки.

Гірський потік, що розбивається

міріядами іскор

об голе погруддя скель...

Ось хто я сьогодні...

 

21

Свято осени плаче

за мною босим шелестом.

Місто, полишене в павутинні дротів,

як дорогоцінний камінь.

Дорога, загублена в призвичаєності ока

День, що відкрився,

заслонився трилисником конюшини

за моє недозволене запитання.

 

22

Вимовлену крапелину мого єства —

вірш цей —

чи потребує гола скеля?

Дощем наповнена земля?

Чи потребує твоя долоня?...

 

23

Каплицею бездомних

звисає місяць,

сам бездомний, як пес,

що згубив отару...

Виростає за ним

глуха стіна лісу.

Виростають за мною

хащі днів проминулих...

 

24

Зеленим гомоном росте дерево —

це причал мій сьогодні —

зелене дерево.

До кори, що шорстка,

припаду чолом.

Через дерево стану

сама собою...

 

1972

 

 

06.12.2018