Триптих у моє сімдесятліття
Від Редакції. За згодою автора пропускаємо першу частину його триптиха п. н. "Два фокстроти", на яку склалися дві розмови Городничого: з критиком (Зоілем ) і громадянином (героєм авторової повісти "Я — з більшістю"). Зміст цих розмов: Городничий, як і кожний творець, повинен піклуватися своїми писаннями і подбати про добрий контакт із більшістю.
ВІЧНИЙ ЖИВЕЦЬ
1.
Під вечір розсівся Городничий за клюбовим столиком на терасі окремо, але поблизу клюбових бувальців. Клубок їх оживлених розмов докочувався до нього, проте — як же важко було йому, спіймавши, зв’язатися з сусідами хоч би однією ниткою.
Чи важко? аж годі, бо не стрясти йому із себе прожитого дня.
Несподіване запрошення на імпрезу в Літньому саду Об’єднання мистецьких спілок та гуртів — відкривають літній сезон.
Здивувався і зрадів, аж гордний став.
Письменникові зі стажем належалась така уважливість, та від якого ж то вже часу не братається Городничий з гуртами, а проте не забули, запросили...
Запросили — пішов, та ще і в рожевому настрої. Мало хто з молодих провів днину так любо і мило, як старий філістер. Куди не глянь — море квіття, зелені... він не переставав милуватись. Піддався хвилям гарячого літа, обідав на пляжі, до обіду ж — слухайте! навіть масаж прийняв і без виразної потреби зайшов до стрижія. Аж жалував, чому так нерано ведмідь розбив ґавру.
Пригадує собі ще такий деталь. При касі, замість вдачі, чарівна усмішка вродливої, чорнобрової касирки. Білетерові не поскупив цигарок у жменю; це на руку якійсь молодій парі, що не спинилась була перед касою. А тільки просунулась мимо Харибди — зараз запитали обидвоє: скільки жадаєте з ваш сад? Купимо!
А Городничий? Зайшов навіть у лікарський павільончик, бо "візита обов'язкова". Але недокладно прочитав напис і не помітив, що це тільки для змагунів. Дижурна вияснила йому помилку і додала: Підкреслюєте одним одне бажання — зберігати.
Сидить Городничий на терасі, приглядається, як сонцe золотить, у світлотіні вбирає прикрасу південно-західного Львова — Святоюрський храм.
Але нагло скочив, наче який сернюк молодий, зважився пробігти навпоперек два моріжки і столочити квітник, щоб підкрастися під веранду. Трішки ще засоромлений — знайшовся в передній.
Уже раніше, з тераси ще споглядаючи, він у великому настінному дзеркалі в передній бачив силюети молодих поетів та мистців, що їх вітала милим-премилим усміхом весела, золоторуса дівчина. Плавкими, повними життя і ґрації рухами, що робили з неї водну німфу, вона роздавала молодій братії квітки, сама у квітках і стрійна в молоді літа, радість.
Глянув Городничий у дзеркало, а то квіття та квіття на зелених гілках злітає; дивиться він у сад, чи не відтіля відбилося крізь вікно? Глядить, де русява? за столом її немає, але в дзеркалі — її чудові очі. Якої барви — не скажеш, глибокі як криниця, ясні мов зоря, а наче за непомітним серпанком вони. Городничий зближається, привид віддалюється... зник... чи скрипнули двері, чи хтось вийшов, чи увійшов? чи омана?
За столом дижурна сонна, при книжці легко зжахнулася: "Ваш нумер?" — який же стомлений і недбалий у неї голос!...
— Іще ні, — відборонявся Городничий, — але хотів я просити, якщо дозволите: де ваш гребінчик?
— Немає в нас гребенів. А втім, ви ж простісінько від фризієра? Зміняти фризуру — нема потреби.
— Тоді попрошу вас: одну квіточку мені.
— І все молодим?
— Усе молодим. Тим, що ще дали б із себе все, не тим, що раді тільки зберігати.
Городничий зніяковів, але й не поменшало його зацікавлення, та коли ж у цю ж мить і двері війнули, вдруге, а якийсь молодяк виглянув і, не задавши собі труду, щоб зачинити їх за собою, розсміявся голосно:
— Підтоптаний підкручує вуси до нашої Джулієтти!
Коли Городничий знайшовся знову перед павільоном на лавочці, не зараз якслід зорієнтувався, що обік нього радять. Доповідь саме закінчено і почав розмову.
І бойовик, ударник: Якщо про новелю — сталася річ небажана і немила, бо нагороду Зоіль признав якомусь псевдонімові антікве едукаціоніс.
ІІ бойовик: Під псевдонімом приховався один із тих, що заголовок забувають, імення ж ніяк не пригадають.
III бойовик: Потішно, як їх два-три таких звести докупи на розмову. Ще в молоді печінки повростала їм Квітчина "Маруся", Кропивницького вареники і ковбаса та чарка, ще й уся Чубинсько-Максимовичівська етнографія.
І бойовик: Зайві парадокси, вже сама різниця віку викопала між ними і нами пропасть.
IV бойовик (надбігає): Скандаль! Образа! Одномісячний побут у нашому пансіоні признано графоманам!
I—III бойовики: Америку відкрив!
IV бойовик: Чого доброго під нашим дахом дід викашляє ще якісь спогади? Може, вшкварить проєкт пpaвопису?
ІІ бойовик: Ні, Ґльосси до геніяльного, безсмертного фейлєтону про кондарі і тропаки.
III бойовик: Радше філософічні причинки до могутнього некролога адвоката Заяца в ролі старшого брата церковного і дяка з замилування.
І бойовик: Хай їм хрін, але нам треба викараскатися з халепи.
IV бойовик: А що ж! старечий виплід спалити, маразму сеніліс не пустити до пансіону, Зоіля — в шию, велебному жюрі — вотум недовір'я.
Зоіль: Не так гаряче, бо це була єдина можлива новеля поміж матеріялом на шмельц. Старенький лаврик здіймив раз голову, верх шкаралущі, що її довічно тягає на хребті, а роги вище голови. І яке ж досягнення? Третя премія при невикористанні першої і другої.
І бойовик: Ви не признавали, що ми — почни роблену лавриковим трудом доріжку завжди залишається тільки слизь. Вона мусить засохнути, скришитись, а тоді ні сліду не стане.
ІІІ бойовик: Не правдайся. Без Зоіля маємо безпосередні дроти з Парижу і ніяк не дозволимо висотати з нас національні основи й прикмети.
Зоіль: Тримайте їх на здоров'ячко та на зріст, якщо яскраві латки закриють вашу полинялу свитину.
II бойовик: Зоілю, пили ви з Молодомузцями "чорну індію", провели ви чимало переоцінок вартостей, зробимо тепер цю операцію на вас.
IV бойовик: Носив вовчур, понесли вовчура. Стручую вас із вартових воріт.
Зоіль: А розписаний уже конкурс на критика?
IV бойовик: Пів року безкоролів'я в нас. До того часу виросте і свій критик.
Зоіль: Самовистачальність?
І бойовик: Ви не признавали, що ми — почин пової епохи і сяйво її. Та вам наперекір авторитетніша за вас голова у вступному слові перед одним авторським вечором двох наших творців заповів із філософічним спокоєм, що саме від цих двох з-поміж нас українська нація дістане твір, якого даремне ждала десятки літ.
Зоіль: Ромуль і Рем? Два сонця замість одного титана? Я шинкую тільки чистим вином та й не пророчу.
Тільки коротку хвилину хитався Городничий, кинув свою пасивність, притаманну, і розсудливо промовив, обороняючи Зоіля. Сіяти та будувати не від Зоіля вчитись, бо він у натузі прочищує атмосферу. І в Городничого пашіли на шкурі дійснючі басмани від Зоїлевого батога, але під ними набігала здоровіша кров.
— Старче! — крикнув тоді найгарячіший бойовик — тобі, очевидно, сподобалася притча про сліпого пустельника, якому на його проповідь каміння відповіло: амінь! Хотів би і ти бути цим проповідником?
Іще не відповів йому Городничий, як виринула і підійшла до нього моторна жінка, простягаючи руку.
Одяг на ній не був модний, але який же статечний, сама ж вона поставна яка! На голові осінні айстри, свіжі, живі.
Чи не знайома вона Городничому? десь він бачив її, очі пізнавав; так, у дзеркалі в передній посеред квіття та вінків він чи не бачив їх?
Мелодійним, дзвінким голосом вона запрошувала:
— Поглянь туди, де горить заграва. Там вічний живець — орли там воду п’ють. Ходімо!
Минули пляжу над викопаним, штучним ставом.
Геть уже за парковою огорожею знайшлись під чагарником, що величезним букетом вистрілив серед урочища.
Під горбами на леваді природний ставок. По ставку лебеді плавають, на дубі горлиця гуде, по леваді постелився запах свіжо покошеного сіна.
Снив колись Городничий сни молодечі про чудовну криницю, унижалася вона йому на чаром обвіяній висоті.
Пригадав це товаришці:
— Ти поцілувала мене в чоло, як я молод-молоденький серед цвітистого лугу стояв, а не вмів я тоді ні сіяти, ні рубати. Чи в твоїх косах, чи на грудях зірка сяяла, чи це твої очі палали?
Збирався я в дорогу, не продумавши, куди та як іти? Аби тільки випити води з вічного живця.
Ти зірвала лугову квітку і дала мені.
Блукаючи опісля, я ноги брудив і калічив, а серед бурі і в пітьмі шукав зірки.
Потім я боровся за клаптик землі, де сіяти б, і рубав і раз мирним, раз терпким словом добивався влади.
Нині я без наплічника і без шелома в тому самому лузі, а він увесь засіяний тільки квітом цикорії.
— Але ти ввесь час носив у собі призву?
— Носив і не розгубив.
Так розмовляючи, наблизились до осяяного пагірка, тоді товаришка взяла від Городничого кухлик і жваво, ритмічною ходою, бадьоро знялася до плеса, наче на крилах.
Городничий не зміг уже сказати їй, як ламається в ньому щось недовідоме. Живо відчув і зрозумів трагедію тих мистців, що в них творчість даремне поборює безсилу... Невже і він не витаскає вже дзвона свого на це верхів'я, щоб відтам хоч поглянути, як вічний живець жбурляє з кугав різний, животворний напій? і вже він не задзвонить хоч раз у дзвін голосно, зично?
Товаришка вже зачернула чудовної води з живця і передала дівчинкою. Городничий бачив, як чуріли з кухлика краплі за краплями, а дівчатко дрібоче та дрібоче крихкими ноженятами. Останню краплину, але тільки одну, витрусив Городничий на спраглі губи. Почув тоді пташин щебет, у блисках лисніла дорога до раю, але аж за проваллям.
Розглянувся Городничий і зрадів:
— Пізнаю свою стежку. — Але збентежився:
— Чому провал відділив її від ясного, осяяного шляху?
Товаришка вимовила з вагою:
— Твоя стежка бур’яніла, коли ти трудився на інших ділянках. Відвоював її болиголов, коли ти, замість уперто простувати до вічного живця, аж надто збочив до буденщини і похилив голову перед ситими фарисеями. Сьогодні твоя стежка сполена, бо ти кинув свою келію, щоб зблизитись до тих, що шукають на небі за вічними зорями.
— Я дістав запрошення від них.
— Не вони запросили, та добре, що ти прийшов. Зріж дорешти свою болячку, зосереджуйся, щоб не втратити того, що перед тобою.
— Чому ж я не дістав саронської квітки в клюбі?
— Ти маєш у руці квітку, дотого не забув же, що колись дістав від мене троянду.
— Вона зів’яла, а квіт цикорії гіркий.
— Не пожалій зусиль, щоб він, рощений твоєю кров'ю і пещений подихом любови, збувся гіркоти.
Городничий підняв голову, товаришка кінчила:
— Не відмовляй таланту, правди і сили комусь, хто ще шумить, або не з того боку надходить, відкіля ми ждали його. Ти знаєш, чи не вип'є він із живця? і то повний кухлик?
3.
З павільону пливли танкові мелодії, а на лавках, уздовж кущів, молоді пари поспліталися тонами танґа і коханням. Та пара, що не купила квітків на пляжу, цілувалася так палко, що Городничий і товаришка не сполошили їх.
Рада письменників засідала ще.
— Молоді друзі! — привітав їх Городничий — не можу і не хочу далі мовчати...
— Відкіля ви привели таку милу товаришку? — перебили бойовики безцеремонно.
— Не скажу, хто кого веде? — відповів Городничий.
— Вам за трояндами дивитись, — доповіла діва — а прийде пора — сама принесу айстри.
— Друзі молоді, — докінчив свою думку Городничий. — Не я, але ж і не ви копали криницю, а живець — вічний. Крім таланту не треба інших вартових на стежці до священних кугав. Спорожнімо пугар за тих, що — не на ковадлі — твердо виковують іманентними засобами новий світ правди, рівности, волі. А декрет на місячний відпочинок у вашій оселі міг би секретар перекреслити, але...
І бойовик: О, це ви, добродію? Мені треба розмовитися з вами.
— Про нагороду за новелю? вже не треба, — заспокоював Городничий і не спускав очей із закоханої пари без квитка, — перепишіть мій декрет на них, — показав Городничий рукою. — Хай вони подихають карпатським повітрям і проспівають на Чорногорі похвалу Життю і Музі і там нехай сплодять поета. Він виспіває пісню, якої ждемо десятки літ.
Товаришка вручила Городничому айстри, що ними була заквітчана, війнула полою, з-під поли і цвітистою сукнею.
— Джулієтта! скрикнули бойовики — Наша Джулієтто, Музо наша! Ти велася під руку з тим, що вже по той бік? і як передяглася до нього!
— Квітки ваші в'януть, шати мої зміняються — рекла діва — але кугави не вичерпуються, а я подругою кожному, хто шукає власного слова і прямує до вічного живця на орлиних висотах.
Городничий ламався короткий мент, поки вимовив різко:
— Соколами злітайте! Учились ви лету від нас, проте літайте по-своєму. Коби тільки вітер не збивав вас, коби вище і вище, аж до зір! І ближче сонця!
Обернувся до першого з молодих і вирік:
— До вас усіх це слово: Geh 'du voran!
MEMENTO!
Городничий писав. Менше, ніж звичайно, розбігався думками на всі боки та далеченька і рідше зазирав до книжок та записок — провірювати. Тому і завважив, коли з'явився гість. Жінка. Не першої весни троянди розцвітали, але самопевністю, повагою, яка ж гарна була! Така шляхотна її постать, що хіба довгий ряд гордих предків видав її на світ. Городничий мусів дивитися в її очі, бо їх огонь був відблиском вічної ясности.
— Вітай причино моєї радости!
— Часто я на устах людей, навіть накликають мене, але щоб хтось радо мене вітав?
— Я радий тобі, бо ти не чужа, я немов пізнаю, наче пригадую твій голос і з тобою пісню співав би.
— Про пісню, то вже в поета питати. Я прийшла висповідати тебе за твою творчість.
— Аж дивно мені. Цікавишся нею?
— Я твоя Муза.
— Та, що двічі привітала мене? Моя недосяжна мрія? Та, що наблизила мене до шляху на сонцем залиті шпилі?
— А був ти мені вірний?
— Життя брало у мене більше жертв, ніж звичайно від пишучої братії.
— І ти, і я, і ми всі з життя. Хто не кволий, тому дає воно надхнення, обсервацію, розкриває багатюще джерело творчости.
— Видно, я кволий. Духова структура...
— Тоді святися "fеstina lente!"*: збираєшся сто літ жити, a працювати ще в девятдесятому?
— Але же ти підходив до самої творчости?
— Мене цікавили тільки нерозв'язані проблеми і тільки так довго, поки були нерозв'язані.
— Так робна Леонардо да Вінчі. Він розв’язав небагато своїх проблем, а розв'язавши — кидав, не дбаючи про остаточне оформлення. Але да Вінчі був геній, а геній, надлюдина, здіймається над межі простору й часу, працює для вічности.
— Ліценція поетіка! Я далекий і від мегаломанії і від комплексу меншевартости, але не втрачав і не втрачаю віри в себе.
— Не беручи при тому життя реально.
— Твоя правда. Я наче в сонності, в чомусь непродуманому та незбагнутому перебродив свої роки.
— І недописаних листочків назбиралося?
— Повні три портфелі.
— Коли ти за життя не вмів спродати їх сам, то і спадщиною вже ніхто не поцікавиться. Ти думав?
— Так буде, як ти сказала.
— Як ти оформлював свої ідеї?
— Моє оформлення мене самого не вдоволяло навіть 48 годин, а кожна нова спроба — було мені здіймати вгору млиновий камінь. Чираз я, роздратований, відвертався плечима.
— Зразкова витривалість, одне з двох крил, що здіймають духа горі життєвих тягот та турбот. І дивуєшся, що не спромігся на силу слова і влади душ не здобув?
— Ти влучила в отверту рану.
— А чи кожне оформлення ти і закріплював?
— Ні, чираз любувався я в самій тихій екстазі.
— Ти, думаю, повинен знати про ненароджених дітей Івана Франка? про невиспівані співи його?
— Не штука це знати, шкода, що не відаємо, який атом його великого духа та й чому не інкарнувався в слово?
— А від найбільшого мистця, Михайла Коцюбинського ти навчився носити нотатник в кишені?
— Не навчився, принагідні ж записки розгублювалися. Крім цього я такий майстер, що латаю крівлю, добудовую дашки, причітки і ґанки; часом стовпи та платви ставляю в готовій будівлі, а трапилось і підвалини провірювати.
Так визнав Городничий, але допит почав нарешті втомляти його, бо ще ж і голос Музи підвищав та стискався, тому Городничий поглянув у її очі. Огники в них палахкотіли гостріше, але ж і краска висихала, зеленкавість бідніла. Моторошно робилося Городничому і він запитав, чому гостя втрачає привітність?
— Бо я прочистила тобі твою стежку, а ти й далі протоптував якісь бокові піхурки і по-своєму тільки пів душі вкладав у виконувану роботу, другу ж половину зберігав на колись, для чогось, кудись.
— Твоя правда. Легкодушно розпоряджався я часом, засобами і силами, як мої антенати, козаки.
— Призбирав же ти свої публікації на потребу перед ким із тих предків виказатися, що й ти воював, щоб "не пропала козацькая слава?"
Вдруге поглянув Городничий на свою Музу, а вона виросла вгору і зробилась тонша, її очі прошивали двома сталевими мечами. Дивився Городничий — ці очі нагло згасли. Тоді в тривозі великій він визнав:
— Ні, не призбирав.
— Маєш хоч бібліографічний список?
— І списка не маю — вже аж крикнув Городничий і докинув:
— Чому ж ти, та й яким правом ведеш такий допит?
— Бо я твоя смерть, а не знаю, чи й тепер вийду з цієї кімнати без тебе.
Тарнів у серпні 1943 р.
*Спіши помалу.
[Наші дні, 01.12.1943]
01.12.1943