Вже змалку любив я латинські «Задушки».

 

Я любив цей пізній осінній день, листопадовий день – це свято померлих. Чому – я сам добре не знаю…

 

Може тому, що тоді сонце вже останнім своїм теплим промінням цілувало землю і пращало її таким лагідним-старечим усміхом…

 

Може тому, що пожовкле листя падало з дерев одно за одним, так тихо, незамітно мов сльози і шепотіло якість такі тужливі – сердечні слова без слів, що ворушили незнані, таємні а такі жалісні струни душі.

 

Може тому, що дерева простягали свої нагі руки й нераз так заскрипіли сухо, уривчасто, переразливо, гейби кидали якісь незрозумілі погрози або тяжкі проклони.

 

Може тому, що вже останні перелітні птиці довгими ключами являлися в осінному небі й здалека накликували «я верну, я верну»…

 

Може…

 

Я не питав тоді за причинами, але любив у цей день цілими годинами блукати поміж гробами.

 

Падало листя і застеляло могили килимами у всіх відтінях красок: червоними, золотими, блідо-жовтими – а мені здавалося, що невидима, сердечна рука хоче прикрити ці гроби теплим одінням, щоби не змерзли при надходячій зимі ці, що сплять там глибоко вічним тихим сном… Я збирав сухе листя зі стежок і кидав на гроби, на котрих листя не було – щоби тепліше спалося…

 

Йшли люди, так багато – багато їх було. Старі й діти – усі в чорних одіннях, несли цвіти, китиці, вінці, клали їх на могилах, клякали і в мовчазній молитві хилилися над студеною землею, або шепотіли якісь тихі слова, що зі шепотом сухого листя зливалися в пісню суму, або плакали чутним плачем, тим – що вже не рве серця, але вліплює біль…

 

Я дивився на ці чорні, сумні постаті, на живі статуї жалю між тими камінними і здавалося мені мені, що вони тому такі сумні, що вже в останнє перед зимою пращають тих, що сплять, що перепрошують їх за це, що в зимі, як сніг грубою верствою прикриє їх могили – прийти не зможуть, що жалко їм на зиму кидати їх тут самих – самітних.

 

А вечером, як сотки свічок заясніли на гробах, як безліч лямпок кидало червоні, сині, рожеві рефлексії у сірість ночі, як легенький вітер почав гратися з полумінними квітками, з кутка кладовища, від ґрупи плачучих беріз відзивалася пісня, а з початку тиха, жалісна, як пісня жалю, як скарга безмежна, як болю безмірного акорди…

 

Голоснішала з кожною хвилею, кріпшала з кожним ментом, змагалася у крик розпучливої погрози і неслася на крилах темної, осінньої ночі далеко – далеко.

 

Я ловив поодинокі слова, хоч не розумів їх вповні. «My już bez skargi, nie znamy śpiewu… wieniec cierniowy wrósł w naszą skroń» переливалося в повітрю і з шепотом листя та ледви чутним скрипотом сухих галузок творило якусь дивну містерію, якої я ще тоді не розумів, а котра мимо цего вправляла мене в дивне, якесь мимовільне тремтіння.

 

І не розумів я чому тут, на могилах листопадових повстанців, зібралося найбільше чорно одітих людий, чому тут було найбільше цвітів, чому тут найясніше і найчисленніше горіли світла, чому тут співали пісні, чому тут, а не деінде виголошувано промови й падали слова «z grobów tych przyjdzie zmartwychwstanie Polski», чому тільки Поляки співали, а не Українці…

 

Я не міг собі сам дати відповіди й спитав вечером тата:

 

– Тату, чому ми не співаємо на тих гробах як Поляки?

 

– Тому, що не маємо таких гробів, дитино, або може вже їх не маємо.

 

Я добре не зрозумів, але щось стиснуло мов кліщами мою дитячу душу.

 

– Тату, а для нас прийде Воскресення, коли не маємо таких гробів?

 

– Прийде сину, але щойно тоді, як будемо їх мати.

 

І тої ночі, нім заснув, просив я довго «Бозю» так, – щоби ніхто не чув – щоби дав нам богато – богато гробів…

 

***

 

А тепер стільки наших листопадових гробів усюди – на них ми вже не бідні. По всіх землях України виросли свіжі могили. І на чужині їх не брак…

 

Може й тому, що їх так багато, засипує їх час, рівняє з землею…

 

І мине ще кілька літ і ніхто не буде знати, що тут лежать ці, що життя своє віддали за волю України.

 

Маємо гроби, а в день 1. листопада, у свято тих, що за нас поклали своє життя, не поставить на них ніхто свічечки, не занесе ні вінця, не заспіває хоч би «Спіть, хлопці, спіть»…

 

Якби я маленьким був, спитавби:

 

– Тату, маємо гроби, маємо дуже – дуже богато гробів, – чому їх не шануємо?

 

Звідки прийде наше воскресення, як могил не стане?

 


Ярослав Береза, інвалід, ветеран Української Галицької Армії
1927 рік

 

 

31.10.2018