Із усіх материкових областей Франції найбільше інвестицій на розвиток від Євросоюзу отримав реґіон Нор-Па-де-Кале. У ХІХ столітті це був значний осередок вугільної, металургійної та текстильної індустрій, але приблизно 50 років тому всі ці галузі струсонула велика економічна криза і роботу втратили щонайменше 130 тисяч людей. Затяжна депресія тривала довго, аж поки за інфраструктурну розбудову регіону не взявся Євросоюз, не шкодуючи грошей зі своїх інвестиційних фондів. На знак подяки за це мешканці Нор-Па-де-Кале на виборах у червні минулого року своїм депутатом обрали Марін Ле Пен – праворадикальну популістку, яка не раз заявляла, що Франції час вийти з ЄС.
За словами The Wall Street Journal, «Європейський Союз витратив приблизно 1 трильйон американських доларів для з’єднання континенту прокладанням автобанів і залізниць у місця, де раніше були дороги з гравію. У сучасних доларах це у вісім разів більше за План Маршалла, який відбудував Європу після Другої світової війни. Євросоюз купив летовища й мости, трамваї й басейни. Відремонтував замки й середньовічні храми. Але не зміг купити любов».
Автори цитованої статті наводять цікаву статистику: за останні двадцять років Європейський Союз витратив понад 850 мільярдів євро на підтримку реґіонів і країн, рівень життя в яких нижчий за 90% середньостатистичного показника по цілій Унії. Іншими словами кажучи, багаті реґіони й країни допомагали бідним стати на ноги. Ось така ідея об’єднаної Європи – щоб скрізь у ній жилося добре. Чим не братерство?
Але не всі країни відповіли на таку політику вдячністю. За прикладом ходити далеко не треба: наша сусідка Польща є континентальним чемпіоном з отриманням безповоротної (не кредитів!) фінансової допомоги від ЄС. Понад 60 мільярдів євро! При таких сумах аж ніяково користуватися словом «інвестувати», адже йдеться про помпування. А в підсумку – поляки голосують за євроскептичну владу, яка згортає демократію, звинувачує Брюссель у всіх бідах і навіть має нахабство вголос заявляти про можливий вихід з Євросоюзу.
Та ж ситуація з Чехією (18 мільярдів європейських дотацій), Угорщиною (16) чи Словаччиною (11), де радо готові приймати фінансову допомогу, але коли доходить до спільної європейської проблеми – біженців, то поспішають грюкнути дверима.
Чи виявити своє невдоволення на виборах, голосуючи за де-факто антиєвропейські партії. Це дуже схоже на українську традицію мило всміхатися, тримаючи дулю в кишені.
Як відомо, мешканці тих районів Луганської й Донецької областей, що були звільнені українською армією, згодом на виборах не дуже охоче голосували за, так би мовити, «проукраїнські», «проєвропейські» чи «демократичні» партії. Радше навпаки.
У різноманітних стратегіях звільнення й реінтеграції Донбасу гроші завжди на чільному місці. Мовляв, спочатку ми створимо українське економічне диво, і тоді самі донбасяни попросяться назад під жовто-блакитний прапор.
А пізніше ми разом із Євросоюзом і США вкладемо мільярди у відбудову зруйнованої війною інфраструктури реґіону, побудуємо найкращі школи і сучасні фабрики. Кожна з європейських країн візьме патронат над окремим містом Донбасу, інвестуватиме туди гроші, навчатиме кадри, будуватиме й сіятиме. Ідилія.
І мушу визнати, що я у все це вірю. У те, що ми звільнимо Донбас. І в тому, що ми будемо вкладати у розвиток Донбасу мільярди, теж не маю жодних сумнівів.
Звільнимо і будемо.
А от щодо результатів такої безумовно правильної політики маю певні вагання.
Перераховані вище приклади мимоволі наштовхують на думку, що значна частина жителів Донбасу прийде у збудовані за європейські й українські гроші сучасні школи на виборчі дільниці, щоб віддати свій голос за Януковича, Царьова чи Ґіркіна. Як виборці Нор-Па-де-Кале голосували за Марін Ле Пен.
Адже любов за гроші не купиш. Навіть відданість і вдячність – ні.
Хоч це й не означає, що не варто бодай спробувати.
29.10.2018