Провізоричний акт.

Львів, 18. жовтня 1918.

Оголошений учора цісарський маніфест є актом, до якого українська політика ставитися без захоплення, але й без легковаження — так тверезо, як сього вимагає незмірна вага справ, котрих акт сей торкається.

Докладна оцінка політичної реальности цісарського маніфесту нині навіть приблизно неможлива, коли немає ще відповіди Вільзона на австро-угорське мирове предложення. Що-йно на основі відповіди сеї можна буде оцінити дійсну міжнародну вартість маніфесту і що-йно тоді можна реальним політичним актом заняти до нього становище — позитивне або неґативне. До того часу можна на нього глядіти тільки як на дуже зрештою замітну провізорію.

Як виглядає, що нам дає і чого від нас вимагає ся провізорія?

Виглядає цісарський маніфест як плід компромісу: перед частоколом "інтеґральности" yгоpcької вязниці народів має кінчитися право народів сеї монархії творити cвoї державні орґанізми. Значить, закарпатська Україна благодатями сього маніфесту не наділена.

Не дає народам цісарський маніфест покищо нічого реального, крім Національних Рад, зложених з парляментарних послів — становище котрих наслідком предовгого, протизаконного проволікання їх мандатів нині ні в однім австрійськім народі не представляється особливо сильним. Зрештою має все остатися нині і імовірно довго ще — по старому і без змін: перспектива, яка особливо українському народови, котрий в Галичині стогне під самовладою національного противника, наділеного всіма знарядями австрійської державної власти, уявляється просто нестерпною.

Такий є дійсний стан справи, а супроти грубої реальности його в бліду далеччину відсувується сам у собі безперечно відрадний і позитивний, та поки-що тільки теоретичний факт, що маніфест признає народам право національних державних орґанізацій "на областях їх поселення". Засада ся уявляє собою (теоретичний) перелім ворожої нам засади коронних країв і — колиб она була дійсно вповні переведена, то Східна Галичина, Лемківщина і українська часть Буковини становилиб українську державну область. Одначе чисту теорію сього принципу в ту-ж мить затемнив суперечний сьому принципови факт, що Aвстpo-Угорщина саме тепер віддає межуючу iз Східною Галичиною східну часть Холмщини по Буг у владу польської держави та що в день видачі маніфесту цісарський міністер ґр. Бурян публично проголосив у делєґаційній комісії в полєміці проти українського бесідника, що він і його уряд стоїть за лінію Буга, як границі між польською й українською землею.

Заявою сею дав цісарський міністер посередний, правда, покищо та проте ярко проречистий коментар до того, як розуміють автори виданого в порозумінні з ним маніфесту границі областей поселення українського народу також у Галичині.

Беручи все те під увагу, не можна сказати нічого иншого, як тільки, що українська сторона моглаби приняти маніфест в основу своєї національної політичної програми тільки по переведенні дуже важних доповнень у його змісті з одної сторони, тай при рівночаснім безпроволочнім переведенні в життя цілого ряду актів державної власти в нашій країні, які давалиб нам реальну запоруку, що керманичі Австрії хотять з нами поступати справді серіозно і льояльно.

Ніяка ціна, яку нам керманичі Австрії моглиб дати за приняття тої політичної будучности, яку нашому народови закреслює маніфест, — не завелика. Бо вимагає від нас цісарський маніфест жертв у добрах, яким немає ціни. Приняття його означалоб для нас:

резиґнацію з осягнення національно-державної єдности — з усіми необнятими політичними, культурними, економічними і психольоґічними наслідками оконечної державної прірви між нашою галузю українського народу і його державним пнем, —

залежність нашої країни від віденського центра з усіми господарськими, культурними і політичними наслідками такого стану, — тай

животіння нашої зруйнованої і виснаженої землі в рамках держави, яка виходить з війни в безпримірнім фінансовім і господарськім стані.

Рішитися приняти на себе всі ті важкі наслідки могли би ми тільки під сею умовою, колиб за акт сей австрійська держава безпроволочно і раз на все реальними ґарантіями поклала край польському верховодству над українськими областями Холмщини і Галичини (Лемківщина!).

Тільки під сею умовою (і ніякою иншою), під умовою оконечного забезпечення західних окраїн української землі перед напором польонізації, наше покоління моглоб надіятися, що будучі покоління зрозумілиб і виправдалиб таке рішення нашої нинішної політики.

Діло