Випало менї бути у Львові. Користаючи з свобідної хвилї, зайшов я до Стрийского парку, куди манили мене уже з далека копули павільонів тепер власне приготовуваних до вистави краєвої. Чудовий наш осїнний день, в округи по горбках зелень здорова, пречудна, долинками коври цвітів майстерскою рукою понасаджувані — мимохіть заставляють чоловіка призабути о хвилевих клопотах і сказати собі: яка чудова наша природа! така чудова! А люде в нїй?...
Але лишім сі рефлєксії. І люде не всї лихі, видко ся й они щось люблять, коли трудом своїм з сих голих вертепів такій гарний город зробили а в додатку заходять ся тепер розточити перед очима народів образ свого житя бутя, своєї працї, своїх змагань душевних в минувшости і на будучність. Видко ся і они щось люблять! От тут взносить ся уже гарний павільон для лїсництва, тут архітектонічний, там обширнїйшій для виробів промислу, тут невеличкій а гарненькій павільончик для дневникарства... Тепер усе се ще в роботї, тут порають ся ще тепер самі робітники, але незадовго буде тут роїти ся від тисячів людей, чужих і своїх, старих і молодих, від всякої дїтвори, котра тут з родичами позїзджає ся, щоби оглянути труд людскій, кому треба поучити ся неодного, а кому загріти ся до дальших невсипущих змагань і до працї.
А що-ж ти народам покажешь, бідна Русе? Чим ти перед ними задокументуєш свою питоменну тисячелїтну культуру і свою жизненність? Се-ж до тебе в гостї прийдуть чужі народи, — і опісля про тебе розкажуть і по таких закутках Европи, куди сини твої може й не заходили. Про тебе тепер суд чужі народи видати мають.
В менї душа моя руска заскипіла і я, не відчуваючи вже окружаючої мене краси природи, повернув до міста, щоби у своїх людей відради пошукати.
Стрічаюсь з одними — они кажуть: Се не краєва, але "польска виставка". Нам там місця нема, непотрібно нам туда пхати ся. — Менї прийшов тут на думку боснійскій Турок, котрий гордовито плечима відвернув ся, коли Австріяк у перше зелїзну дорогу по колишній єго земли прокладав. Він дивив ся на то мов на забавку дїточу, котра єго нїчого не обходить а й не стямить ся він, як тота в єго очах пуста забавка "Шваба" провезе єго незабавки аж під Босфор або Солунь, а з-відтам уже в азійску єго країну, де зможе спокійно, не дратований цивілізацією европейскою, дрімати в своїм гаремі.
Другі кажуть: Та й справдї, чим ми можемо перед світом повеличали ся: чи тими кількома заржавілими мечами з-перед тисяча лїт, чи мережінками жіночими? Що-ж скажуть люде о такім народї?
А треті кажуть: Та може би між нами ще щось і більше знайшло ся — так що-ж? — у нас якось усе так дрімає... Ми так запрятані щоденною працею, що й часу подумати о таких річах нема.
От після такого загрітку у Львові я забіг назад в свою глуш провінціональну та став думати: Не вже-ж ми такі нужденні, що крім кількох археольоґічних останків або мережінок жіночих не могли-б що більше показати? Так думаючи прийшов я душком на наше малярство.
Ну, що правда, таких видатних творів сьогочасних, як Семирадского, Матейка, у нас на тепер ще нема, — у нас поза церковне малярство та церковну штуку ще не вийшло, але загляньмо ми і поміж ті церковні образи: чи нема там що цїкавого і для світского чоловіка? Я пересвідчений, що коли-б наші люде походили належито коло дїла, то спровадили би на виставу цїкавий певно для всїх знатоків а певно кождому Русинови дорогій останок зі Скита Манявского — чудовий иконостас, що тепер містить ся в мізерній церковци в Богородчанах. Думаю, що єсли-б церков богородчаньска призволила на виставленє того иконостасу на виставі у Львові, то не лише зробила би патріотичний учинок, показуючи перед світом, що й у нас колись щось було та що ми, маючи такі славні памятки питоменної нашої культури, ще зможемо зірвати ся до висшої культурної працї, — але може осягли би і близшу та практичнїйшу для себе цїль, именно заинтересували би своїми иконами ширшій круг людей, і ті може би й постарали ся, щоби така чудова памятка з нашої лучшої минувшости не містила ся в такій нужденній деревяній церковци. А так слїдячи за образами на наших церквах знайшлись би там може і портрети наших Острожских, і другі цїкаві портрети, котрі як що-до важности историчних осіб так і що-до пензля, вкінци і що-до цїкавих давних строїв наших вельмож певно були би не без интересу.
А коли-б у нас енерґії більше, то ми би заглянули і по-за наш невеличкій край пійшли би шукати і на Україну, та й доперва там, по приватних домах, особливо лівобережних поміщиків, познаходили би правдиві скарби нашої давної исторії. Менї приміром довело ся бачити раз у одного маляря — нашого чоловіка Янченка в Одесї — кілька портретів давних україньских гетьманів, і між иншими давний портрет Хмельницкого такій вірний, що би був присяг, що так а не инакше виглядав той батько козацкій. Всї инчі портрети — які я бачив — змагають придати єму якогось бундючного вигляду, а там він такій природний, мов живий. Бачив я порозсївані по різних і то зовсїм невидних домах образи з-під пензля нашого Тараса — а чи-ж тому всему не має бути місця на виставі у Львові?
Скаже хтось: ба се з України! Так, з України, — а чому-ж ми з-відтам не маємо плодів наших братів до себе привезти, коли они нам рідні? Вільно Полякам запозичити ся продуктами своїх братів з Конґресівки і Познаньщини, — чей-же вільно нам буде привезти з України. Впрочім ми де-що вже так і зробили. Прецїнь і твори музичні Лисенка та Нїщиньского ми вже до себе привезли і собі присвоїли, та й певно ними величати ся маємо право, — чому-ж і з инчими плодами україньского духа не маємо так само зробити?
Иду дальше: музика, спів і театр.
Позаяк віддїл музичний в комітетї виставовім о скілько я довідав ся — має з нашої сторони свого дїяльного фахового представителя — то я яко нефаховий тут пусто слів тратити не буду. Ми певно, як все так і тепер зможемо гордити ся піснію нашою, она нас нїколи не заводила, она нам і тепер лише славу принесе. Незабутною впрочім єсть для мене недавна хвиля, коли я учув з уст нашого Мишуги, що він не приняв заграничного, хоч дуже користного заанґажованя до чужої опери, лиш за-для того, щоби послужити і пісни своїй рідній і людям своїм, а так само кождого мило вразити мусїло приреченє п. Гушалевича загостити за-для рускої піснї підчас вистави до Львова. Вкінци кому довелось чути чудовий голос третої нашої підростаючої сили Крушельницкої, той спокійно може глядїти в ту сторону нашого житя народного.
А наш театр! Свій ми знаємо. При належній старанности він не згірше може представитись і перед вибагливою публикою. Але нехай вільно менї буде подїлити ся з ширшим кружком моїх земляків сказаним раз менї в приватній поговірцї словом нашого знаменитого артиста Кропивницкого, що він би міг до нас загостити з своєю трупою. При звичайних обставинах було-б се певно трудно за-для великих коштів, які би за собою потягнув переїзд цїлої трупи з України. Не знаю також, чи тепер обставини у п. Кропивницкого не змінили ся на стілько, щоби такій переїзд був можливий, але чому-ж не запитатись, не спробовати? А якій би то був интерес у всеї нашої публики при нагодї вистави послухати і подивитись на чисто україньску сцену! Я пересвідчений, що і фонд на будову руского театру зріс би куда в одну мить. Лише рушимо ся трохи!
(Конець буде.)
[Дѣло, 19.10.1893]
(Конець).
Перейдїм до промислу.
Збірною фабричного роботою, що правда, ми ще тепер не почванимо ся — машинами, фортепянами і т. д. ми не повеличаємось. Але-ж і галицкі Поляки не покажуть на тім поли богато свого. На тім пунктї у нас ще все в початках. Одинока Спілка гуцульска в Коломиї — се перше громадске на тім поли наше дїло. Та по-при то не забуваймо, від коли ми до сеї роботи почуваємо ся! А вже товстецкі килими п. Федоровича, гірскі коци косівскі, тут і там вироби деревляні кошикарскі і ткацкі покажуть чужинцям де-що цїкавого і практичного, чого деинде нема. Не говорю тут уже о нашім Шкрибляку та Мегеденюку, що представляють в своїх виробах такі оріґінальні типи, котрих нїгде в світї побачити не можна. Очевидно оба ті майстри в своїм родї повинні через цїлий час вистави бути на виставі і там свої роботи примітивними своїми долотцями виконувати. Се збудить певно немалий интерес. Гуцульска спілка бачу заходить ся тепер коло виробу на виставу меблїв до одного покою в гуцульскім стилю. і чи би придумав хто: на яку трудність натрафлено? Ото не знати: якій був прототип руского крісла? Коли-б хто знав, варто би, щоб Гуцульскій спілцї розказав.
А тепер приступаю певно до найобємистшого і найбільшого віддїлу нашого житя народного — до віддїлу етноґрафічного, а сей віддїл має слава Богу між нами фахового і дїльного представителя, котрий в силї буде показати чужинцям і своїм неодні скарби нашого руско-україньского люду. Професор Шухевич уже заходить ся, бачу, коло збірки всїх костюмів, які де носять в нашій галицкій Руси, а щоби показати на важність сего дїла, укажу на звістну розвідку Баштового, напечатану свого часу в "Дѣлї" під заг. "Українство на літературних позвах з Московщиною", де той писатель прослїджує після уборів мужчин і жінок, типи, вдачу і походженє людей, котрі над різними ріками — Бугом, Днїстром, Прутом і Черемошем в давних віках порозміщувались.
Може незлишна буде і моя замітка в тім напрямі, що щось подібного виставлено було передтамтого року і на азійскій етноґрафічній виставі в Москві. Поруч плодів і продуктів земель, котрі стоять під управою россійскою в Азії, знаходили ся там віддїли, в котрих представлене було житє Афґанцїв, Туркестанцїв, Хивійцїв і т. д. Ґрупки людей в своїх оріґінальних строях. Афґанець їхав на волї везучи з собою купу когутів та индиків, знов в иншім місци Афґанка на вельблюдї з курми а на иншім місди не тямлю вже якій Туркмен причикнув на серед дороги а другій єму голову голив. [Се були воскові фіґури].
За францускій виставі в Москві був устроєний посеред великого павільону пречудний скляний круглий павільоник з усякими модними строями жіночими. Думаю, що коли-б щось подібного устроєно на виставі у Львові і поукладано парами строї типічні зі всїх сторін нашого руского хоч-би лиш галицкого краю, то було-б се і для знатока етноґрафії і для кождого середного чоловіка дуже цїкаве.
Професор Шухевич заходить ся бачу і коло того, щоб цїлі хати из внутрішним их уладженєм та й з людьми виставити на виставі львівскій. Менї тут знов приходить на гадку щось подібного з азійскої вистави етноґрафічної в Москві, де в мініятурі представлені були хати і більші дворища з кавкаских і туркестаньских сторін, з-відки я пересвідчив ся, що й цїлий Кремль в Москві своїми величезними мурами, на котрих вершках знаходить ся оздоба [балюстрада] в родї козячих рогів, тип свій узяв з туркестаньских сторін... Я певний, що на виставі буде виставлений і наш гуцульскій полониньскій шалас з цїлою примітивною єго обстановою, з бербетицями, бундзами і приладами до ґлєдженя молока і робленя бриндзї, — не хибне там певно і наша гірска трембіта.
Такі прості невибагливі річи більше сподобають ся людем, як всякі витребеньки паньскі. Тямлю раз вийшов я в само полудне на гору Rigi-Culm над озером Vierwaldstadter в Швайцарії. В тій власне порі виходить на гору один тамошний гірняк Швайцарець і відтрембітавши свою пісню, спускаєсь назад домів. Товпи народу окружають єго і прислухують ся єго пісни, лунаючій по далеких скелях. Трембіта та инча від нашої — вправдї як наша з кори але звиває ся кілька разів як Fliegelhorn-и войскові. і богато чоловікови приходило ся видїти в тій чудовій сторонї, богато споминів з часів борб Швайцарцїв за свободу, але все таки той гірняк з тою трембитою, та рідна дитина тих гір зі звуками трембіти так дуже зближеними до звуків окружаючої природи, полишила ся менї найкрасше в памяти.
Я зовсїм не тревожу ся тим, що деяка обстанова наших бідних руских хатин видасть ся може дуже примітивною. Продукція молочництва по наших полонинах може ще варварска, але-ж нїчого не перешкаджає, щоби поруч полониньского полонника, котрим Гуцул від-разу ґарнець сметани з бочки зачерає, знаходили ся і прилади новомодні, всякі можливі центрифуґи до видїлюваня сметани з свіжого молока, і щоби, йдучи тепер за приміром Тирольцїв, котрі на теперішній инсбруцкій виставі кождої недїлї відчити держать, обяснювано і у нас засади нової штуки молочництва, чим би вистава наша немало причинилась до двигненя тої галузи промислу. Недавно було оголошено в часописях, що цїсар, звиджуючи виставу в Инсбруцї, виразив своє найвисше вдоволенє аранжерам за ті популярні виклади, котрі там держать ся що недїлї перед зібраними товпами народу тирольского. Чи би у нас не можна завести щось подібного? Піддаю гадку, щоби наші товариства вислали ще тепер зо двох тямущих людей до Инсбрука на виставу, котрі приглянувши ся їй могли би неодно і для нас зужиткувати. Гори наші неодно мають східне з горами тирольскими, неодин дар неодна краса природи лежить ще не зужиткована а там неодного можна-б навчитись і посеред нас зужиткувати.
Пригадую собі з одної вистави на позір дуже незначну дрібницю. В однім кутї був уставлений величезний букет, що красою і удачностію своєю притьмив усї окружаючі штучні драперії. і з чого-ж був той букет? З простих наших сонячників. Штука-ж не велика: лише взяти і вміти зробити. А кілько-ж то у нас спочиває може таки при дорозї таких чудових річей, котрі — лиш перенесені і поставлені умілою рукою, — збудять невиданий перед тим интерес!
На францускій виставі в Москві був один віддїл, в котрім сидїло кільканацять Францужанок і хлопаків Французів та щось вишивали при машинах до шитя. — Товпи народу окружали их. Заглянув і я туди. Сі молоді Французи придумали дуже простенькій а прецїнь так милий спосіб надїлити кождого звиджуючого их виставу зовсїм недорогим спомином з вистави. Продавали они дешеві хусточки, по 25 копійок. Хусточка в однім кінци представляла головну ротунду вистави московскої, а під тим в одну мить вишивав Француз чи Францужанка жадане имя: Ольга, Надя і т. д., розумієсь рускими буквами. Варта було бачити втїху дїтвори, коли родичі роздавали в дарунку ті хусточки з именами! І у нас заходами нашого жіноцтва зібрано вже нетрохи прегарних робіт на здвигненє памятника нашого Тараса. Роботи ті повинні бути конечно виставлені на виставі, а питаю ся: чому-ж би й у нас не можна пійти за прикладом Французів і в тім самім віддїлї, де будуть містити ся роботи наших руских дївчат, чому-б не роздавати на памятку хусточки або ґердани зовсїм не дорогі з рускими взорами? І гостї будуть раді, що памятку собі до дому взяли — не кождого стане на великі гроші, а тою дрібницею, єсли-б таких хусточок або ґерданів сфабриковано досить, можна би ще не трохи призбирати гроша на памятник для Тараса.
Вкінци згадаю ще про оден віддїл. І в "Просвітї" і в Ставропіґії і у о. Петрушевича, і по різних приватних домах знаходить ся чимало згадок з давної нашої минувшости. Бачив я пречудну коллєкцію давних срібних і золотих грошей ще з часів нашого Володимира Великого, княжі ожереля і шоломи. У професора Антоновича в Кіїві бачив я давні новгородскі і кіївскі гривни — і чому-ж сего всего шкільна молодїж не має узріти, щоби читаючи памятники наші хоть мали до чого думку свою причепити.
Кидаючи сі скромні гадки, зовсїм не маю я претенсії когось поучувати, — навпаки я пересвідчений, що неодно о чім я тут згадую, вже певно не лиш обдумано але й зроблено, — я сповняю тим лише обовязок громадянина, що бажає честного имени народу свого а побоюєсь, щоби через мале заинтересованє нашої публики ми не представили ся світу ще мізернїйшими, нїж єсьмо в самій річи. Правда, що нашому житю народному кидають ся під ноги тяжкі колоди, але не забуваймо на одно, що власне перешкодами витворювала ся в народї усе енерґія, підчас коли вигідне житє лише деморалізувало а глуха неґація всего поступу, хоч-би й чужих людей, се не доказ жизненности і сили народу.
[Дѣло, 20.10.1893]
20.10.1893