У рамках 25 Book Forum відбулася презентація двотомної біографії польського поета та есеїста Збіґнєва Герберта за участі автора, літературознавця Анджея Франашка. Модерував Валерій Бутевич.
Анджей Франашек дебютував як літературний критик книгою «Темне джерело. Есей про страждання у творчості Збіґнєв Герберта» (1998). У певному сенсі це була новаторська праця, оскільки літературні герої та поетичний світ автора «Пана Cogito» був представлений крізь призму категорій екзистенціальної філософії: страждання, сумніви, біль, відчай etc. Це влучне відчитання розширило діапазон інтерпретацій доробку Герберта, відкрило шлях до метафізичних мотивів і дозволило відійти від стереотипних уявлень про нього як класика чи, наприклад, поета руху «Солідарність». Крім того, Анджей Франашек є редактором і упорядником двотомної антології «Пізнавання Герберта», яка зібрала найважливіші літературно-критичні опінії про його творчість до 2000 року.
Валерій Бутевич: Монументальне дослідження, над яким Анджей Франашек працював впродовж двадцяти років, є чудовим прикладом поєднання кропіткої реконструкції життєвого шляху поета з влучною інтерпретацією його творчості. В роботі над біографією Герберта Анджей Франашек, в тому числі, задіяв матеріали його приватного архіву, що зберігається у Національній бібліотеці в Варшаві. Отже, спершу про вплив Львова на життя і творчість Герберта.
Анджей Франашек: Без сумніву, вплив був величезним. Ми можемо розмірковувати про вплив Львова на різних рівнях біографії, творчість або особистості Збіґнєв Герберт. Ось хоча б – перше, що спадає на думку – його інтенсивне почуття гумору, схильність до різноманітних жартів і витівок, тобто ті особливості, які часто підкреслюються у різних розповідях про довоєнний Львів. Відзначу самоіронічно, адже я родом з Кракова, що коли молодий Герберт потрапив у моє місто, то в листі до свого приятеля писав, що це дуже дивне місце, тому що, коли йдеш вулицями, то зовсім не чутно, щоб хтось голосно сміявся чи співав...
Проте, якщо перейти одразу до справи – на мою думку – найважливішої, то треба сказати, що місто його дитинства і юності, безсумнівно, було для поета уроком толерантності, оскільки він дорослішав і формувався у Львові, де було багато національностей, релігій і мов. У місті, в якому мешкали поляки, українці, євреї, німці та вірмени. Звичайно, як нам добре відомо, це співіснування не завжди було мирним, іноді, навпаки, доходило до болісних і кривавих конфліктів. Однак Герберт підкреслював розташування Львова на перетині багатьох шляхів, не тільки торговельних, але й ідейних; він показував Львів як вдалу модель співіснування, як культурний взірець. Так само Герберт говорив про Чернівці (звідки між іншим походив Пауль Целан), красиво називаючи це місто «останньою Олександрією Європи». У середині ‘70-х рр. радіослухачам із Західної Німеччини він розповідав, що власне такі місця сформували його «візію Європи». Герберт пояснював, що завдяки досвіду, винесеному в юності зі Львова, він зрозумів, що – цитую: «те, що важливо не тільки в мистецтві, але і в житті, народжується у мирному зіткненні думок та ідей». Далі знаходимо фразу, яка мені здається особливо важливою сьогодні, у тривожні часи політичних конфліктів, що іноді переростають у ненависть. Герберт каже так: «мені завжди був чужий штучний пошук того, що ми називаємо національним характером, що часто слугувало брудним політичним цілям, всі ці шалені спроби визначити те, що є „чисто романським”, „одвічно німецьким” або „справжнім слов'янським”». Отже, справжня культура завжди є ніби змішаною, вона не є суто національною, наприклад, чисто польською чи чисто українською.
Я не хотів би занадто ідеалізувати образ молодого Збіґнєва Герберта, роблячи з нього неймовірно зрілу людину, яка досконало розуміє складну мозаїку етнічного, політичного, мовного і релігійного простору, в якому він зростав. Гадаю, що це розуміння прийшло до нього пізніше завдяки книжкам і власним роздумам. Це зовсім не поодинокі випадки, коли люди різних національностей живуть в одному місті та майже нічого не знають один про одного. Наприклад, у своїх спогадах Чеслав Мілош пише, що те, наскільки Вільнюс – місто його молодості, був важливим для єврейської громади, він дізнався лише у післявоєнному Нью-Йорку, читаючи єврейські книжки, що були надруковані на тих самих вулицях, якими він блукав, не усвідомлюючи тоді цього факту. У випадку Герберта подібний механізм повинен був діяти ще сильніше, оскільки він виріс, безсумнівно, у польському середовищі, досить далекий від політичних конфліктів ‘30-х рр. І це не дивно, адже у 1939 р. йому було лише 15 років.
Проте, коли він став зрілою людиною, то створив важливу для нас оповідь. Він говорив, наприклад, так: «Львів колосально вплинув на мене. Я почав цінувати це тільки зараз. Перш за все, як багатонаціональне місто. Майже від самого народження я був вакцинований проти усіляких форм ксенофобії. Антисемітизм – це щось незрозуміле для мене. Я грався з євреями, тому що вони були моїми найкращими друзями: з пісочниці, з майданчика, зі школи […] Місто – це не скупчення будинків, пам'ятників, площ та мостів. Місто створює атмосфера між людьми... Мені здається, що в моєму місті була хороша атмосфера, бо витав над ним дух толерантності...». Історики могли б точно визначити, до якої міри у цій оповіді можна бачити ідеалізацію чи міфотворення. Проте, я сказав би, що на символічному рівні це дуже важливий жест з боку Герберта. І ми могли б підтримати цей жест, розмістивши, наприклад, в околицях руїн синагоги Золотої Рози таблицю з українським, англійським та польським текстом вірша «Пан Cogito шукає поради», який присвячений знищеній єврейській громаді, з цим закінченням, що забиває у грудях подих: «може порадив би мені / раббі Нахман / але як його маю знайти / серед усього цього попелу».
Анджей Франашек на презентації у Львові
Валерій Бутевич: Чому настільки важливий для Герберта Львів так довго залишався замовчуваним у його творчості? Наприклад, у ранньому вірші, який називається «Моє місто» і був опублікований у 1957 р., ми можемо бачити натяки на топографію Львова, проте це скоріше вийняток у його доробку. Львів Герберт називає за ім'ям лише в останніх збірках під кінець життя. Проте рукописи свідчать, що він неодноразово намагався описати Львів, але чомусь ці проекти залишилися нереалізованими. Розкажіть теж, будь ласка, про цікаві примітки до вірша «Моє місто», які зробив Герберт у своїй записній книжці.
Анджей Франашек: Треба нагадати, що родина Гербертів жила у Львові впродовж кількох поколінь. Ймовірно, один з його перших предків оселився тут після 1772 р., коли місто було захоплене австрійцями, що створювали тут нові адміністративні структури. Отже, цей предок був скромним австрійським чиновником, який, мабуть, прибув на береги Полтви з Чехії. Тут можна додати, що сам поет волів вірити в англійське походження своєї родини, можливо навіть у спорідненість з Джорджем Гербертом – англійським поетом XVII ст. Поступово родина полонізувалася. Символічне значення має той факт, що батько Збіґнєва і його дядько вже носили типово польські імена: Болеслава і Мечислав.
Залишимо всі біографічні подробиці та зазначимо найважливіший для нашої теми факт: навесні 1944 р., коли в черговий раз до Львова підходить Червона армія, Болеслав Герберт приймає непросте рішення – залишити місто. Вони були одними з перших переселенців, великий «ексодус» польського населення з міста стався пізніше. Рішення було не тільки емоційно важким, але теж й суперечливим у суспільному сприйнятті, адже польський уряд у Лондоні та структури підпільної державної влади переконували, що треба залишатися і за всяку ціну утримати польськість міста. У Кракові, куди переїхала родина Гербертів, навіть висміювали втікачів, жартуючи, що тепер здешевшає хутро, адже на ринок потрапить багато виробів, що зроблені з легкодухих львів'ян...
Проте, пан Болеслав мав на те свої причини: до війни він був директором невеликого банку і працював у страховій компанії. Навіть дивно, що йому, як типовому представникові «буржуазії», вдалося вижити під час першої радянській окупації, повної репресій, арештів та депортацій. З Кракова батьки майбутнього поета переїжджають до Сопота – це звичайний шлях багатьох переселенців. Збіґнєв ще в Кракові закінчив економічну освіту та розпочав юридичну. Потім він переводиться до Торунського університету, де закінчить юридичний факультет і почне незрівнянно більш важливий для себе філософський. Урешті, на початку ‘50-х рр. він переїжджає до Варшави, де змагається з життям, часто на межі бідності, і поступово відмовляється від будь-якої участі у літературному житті, яке на той момент вже повністю було підпорядковане ідеології.
Невдовзі після закінчення війни Герберт почав друкуватися, опублікував кільканадцять віршів, багато різних статей. Потім, однак, припиняє активність, залишає Спілку письменників, відсилаючи посвідчення, що з формальної точки зору рівноцінно неіснуванню. Важливим моментом була нетривала робота в часописі «Тигоднік Повшехни» («Tygodnik Powszechny»), що діяв – як відомо – від 1945 по 1953 р., коли після смерті Сталіна, редакція відмовилася публікувати некролог, в якому стверджувалося, що генералісимус був найвеличнішою особистістю в історії людства. Це була межа компромісу. Проте, доля часопису вирішувалася досить довго, і саме в цей період Гербертові запропонували роботу в редакції. Він приїхав до Кракова з повним усвідомленням того, що в будь-який момент редакція може зникнути. В одному з листів він писав, що входить на борт корабля, який тоне. І корабель дійсно затонув. Часопис перейшов до католиків правого спрямування, що в той самий час парадоксально колаборували з комуністичною державою, і з якими ще до недавнього часу також співпрацював Герберт. Тож він розриває з ними всі зв'язки, і, оскільки не має, де друкуватися, вибирає те, що можна називати «внутрішньою еміграцією».
Період напередодні 30-го дня народження, а саме осінь 1954 р., був одним з найболючіших, складних і депресивних часів його життя. У Герберта не було жодних підстав вважати, що він коли-небудь зможе змінити свій статус аутсайдера: людини, засудженої на мовчання; поета, який свої вірші переписує у кількох примірниках і розсилає найближчим друзям; письменника, що живе з робіт, які не мали нічого спільного з літературним або інтелектуальним життям. Навпаки, він, мабуть, був переконаний, що так триватиме весь час. І ось власне тоді він починає писати, ймовірно, перший вірш, в якому так виразно з'являється тема Львова. Ви можете знайти його у збірці «Гермес, пес і зірка» (1957), де він має назву «Моє місто». Проте, в одному з рукописів він називається «Львів». Це дуже характерний для Герберта механізм конструювання поетичних текстів: він не говорить прямо, про яке місто пише. Авжеж, він згадує тут, наприклад, «крамницю Пашанди», «третю гімназію» та книжкові крамниці, де «видно навіть крізь шибку голову старого Бодека». Якщо читач виріс у Львові та мав за собою досвід вимушеної еміграції, то звичайно ж, він розумів ці алюзії. Але якщо хтось народився у Варшаві, то, гадаю, ці натяки були для нього ледь зрозумілі. Зрештою ця стратегія дозволяла не тільки обійти цензуру, але й досягти більшої універсальності послання, яке на свій спосіб могли зрозуміти, наприклад, німці, що були змушені залишити Гданськ або Вроцлав.
Дуже цікаво, що в зошиті поета з 1954 р. збереглися дуже інтимні нотатки, пов'язані з цим віршем. Ці записи походять з дня його 30-річчя (в ніч з 28 на 29 жовтня). Знаходимо там, наприклад, посвяту: «моєму місту, в якому я не помру» або примітки до тексту, в яких пояснюється, що цей вірш присвячено тим, хто – і тут цитую: «зрозумів, що (...) не йдеться ані про Зелену Гуру, ані про Щецин, але про щось зовсім протилежне». Далі він пояснював, що крамниця Пашанди – це «металеві вироби» і «автор має до неї прив'язаність її колишнього працівника», що потім «йде мова про вулицю Баторія, яка у снах автора з'являється найчастіше», і на якій знаходились численні книжкові крамниці «разом з відомим Бодеком, заслуженим видавцем шпаргалок з латинської мови». І врешті Герберт підсумовує: «чи з кінця вулиці Баторія було видно вежу кафедрального собору, Автор ніяк не може собі пригадати: хто знає, чи цей комплекс не є генезисом вірша». Отже, ми бачимо тут ефект пошуку відповіді на болісні питання: що я пам'ятаю з міста мого дитинства? Скільки вже забулося? Ймовірно, це був один з імпульсів для написання цього тексту.
Валерій Бутевич: Цікаво, що у день свого 30-річчя Герберт у листі до Галини Місьолек – його першого зрілого кохання – писав, що він прощається з молодістю, а у своєму щоденнику він занотував: «відтепер ти все будеш повторювати». Цей запис походить з того самого зошиту, в якому написано вірш «Моє місто». І дійсно, Герберт у своїй творчості постійно, хоча й потайки, повертався до теми Львова, як, наприклад, у вірші «Роздуми Пана Cogito про повернення у родинне місто», де в одному з варіантів назви поет замість «родинне місто» написав – «Львів». Подібні повернення ми бачимо не тільки у поезії, але й есеях. В тексті «Урок латинської мови» він описує фундаментальні для нього цінності античної культури, які він пізнавав під час навчання у львівській гімназії.
Анджей Франашек: Якщо щойно ми розмовляли про те, що Герберт пропонує нам певне бачення мирного співіснування різних культур, то тепер можемо нагадати про те, що на другому – зрештою незрівнянно сильнішому – полюсі своєї творчості він є поетом, який приділяв багато уваги темі зла в історії людства. Слід додати, він писав про зло, що виникає не з факту, наприклад, існування диявола, але про зло, яке чинить сама людина від початку існування цивілізації до наших днів. Як він влучно сформулював це в одному з останніх висловлювань: «Зло завжди являлося мені як зло воплочене – завжди з людським обличчям».
Можливо ці роздуми про історію певною мірою теж пов'язані з фактом його дозрівання у Львові. У місті, яке у польській колективній свідомості міфологізоване до рівня фортеці, останнього бастіону західноєвропейської цивілізації. Були такі видатні поляки, як Мілош, Єжи Ґедройць чи Юзеф Чапський, які добре знали російську культуру та відділяли її від комунізму. Однак Герберт скоріше за все до них не належав. Він завжди дивився у напрямку Заходу, у напрямку Середземномор'я. Він ніколи, наприклад, не писав про Достоєвського. Коли був вже старою людиною, то мав намір написати есей про оборону села Задвір’я під Львовом у 1920 р. під час польсько-більшовицької війни. Про бій, який у Польщі називають польськими Термопілами, бо в ньому дійсно брав участь невеликий загін (на жаль, як часто бувало в польській історії – загін, який складався переважно з підлітків), що стримав наступ набагато більших сил Червоної армії. Вони всі загинули, але їхня самопожертва врятувала місто, бо встигло підійти польське підкріплення. Герберт хотів порівняти цю історію до воєн Афін з персами, до античної Європи, яка захищає себе від Азії. Поет, з яким ми можемо погоджуватися чи ні, був твердо переконаний у тому, що існують чіткі кордони, що у Львові закінчується Європа.
Це пов'язано з досвідом хлопчика, учня VIII гімназії та ліцею ім. Короля Ян Казимира у Львові, який пізнає класичну культуру і про це, як ви вже згадували, розповідає есей «Урок латинської мови». Для багатьох з нас, хто вивчав латинську мову, це не були аж настільки екстатичні моменти, а скоріше тортури, завчення напам'ять граматики. Однак Герберт говорить про щось зовсім інше: про втаємничення у класичний порядок і гармонію, що, звичайно, знаходить відображення у його власній творчості. Він підкреслює, що слов'янська мова набуває більшої ясності та сили, коли обплітається довкола латини «ніби плющ навколо мармурової колони». Герберт не ідеалізував античності, один з головних його віршів на цю тему – це «Видозмінення Лівія», де він говорить, що ми, поляки, підкорені Радянським Союзом, повинні зрозуміти, що так насправді на сторінках античної історії ми не були б римлянами, але підкореним народом і, можливо, приреченим на знищення. Але тим не менше, урок латинської мови був для нього фундаментальним досвідом, що його сформував, уроком честі й мужності.
Остання частина цього есею дуже зворушлива. Герберт описує останній урок латини у 1939 р., коли його викликав до дошки вчитель (учні називали його «Ґжесьо»), а він не знав відповіді на питання. Врешті вчитель пояснив йому й каже: «Сідай, дурню [...] Тепер вже знатимеш до кінця життя». І вже дорослий Герберт пише: «Я сів, але насправді не знаю, що саме я мав пам'ятати до кінця життя, і ніколи вже не дізнаюся. Це щось більше, ніж пам'ять про шкільну ганьбу. Іноді мені здається, що через юнацьку легковажність і занедбання, які неможливо вибачити, я пропустив втаємничення. Те, про що питав Ґжесьо, тільки на позір могло бути правилом латинської граматики, але насправді воно впорядковувало думки, і навіть йшло глибше до самих підстав наших моральних почуттів, вимагаючи, щоб добро і зло, правда і брехня були відокремлені раз і назавжди, без жодних компромісів». І далі цитую: «Війна вибухнула рівно за три дні до початку навчального року. Я шкодую, що не бачив свого вчителя у військовій формі. Він, напевно, виглядав чудово на чолі своєї центурії, що складалася з хлопців небагато старших за нас [...] Ось так було перервано урок. Перервано, але не знищено. Коли я зараз згадую про це, пишучи ці слова, я чітко усвідомлюю джерело моїх прив'язаностей і пристрастей. Я хотів би насипати своєму вчителеві курган з каміння, але не знаю, де шукати його могилу: у країні готів чи гунів».
Валерій Бутевич: Я також рекомендую слухачам прочитати цей твір в оригіналі або в перекладі Андрія Павлишина, який переклав усю есеїстику Герберта українською мовою. Гадаю, що цей текст дуже важливий з огляду на постать вчителя латинської мови, у фігурі якого Герберт втілив дуже важливий для себе мотив пошуку майстра і вчителя. Прошу розказати про постать Генрика Ельзенберґа, який відіграв важливу роль у житті Герберта, в період душевного неспокою і його вагань між філософією та літературою.
Анджей Франашек: Герберт опублікував свою першу збірку поезій лише в 1956 р., у віці 32 років, що досить пізно для поета. Звичайно, це було пов'язано з політичними причинами, тим не менш він з'явився на літературній сцені вже як повністю сформований митець. Його поетика, загалом кажучи, завжди прагнула до ясності, гармонії та прозорості, завжди оминала зв'язків з приватним життям її автора. Тільки під кінець життя письменника з'являються вірші, що відверто розповідають про інтимні справи: про досвід хвороби та фізичний біль. Ці обставини, а також дуже чоловіча тональність його творчості й нехіть до автобіографічних визнань, створюють образ дуже зрілої та стабільної людини, ніби вирізьбленої з мармуру. Проте, коли Герберт був молодим, він так само як усі, не без поразок, шукав свій шлях. Здається навіть, що автор «Пана Cogito» подорослішав досить пізно, він довго виховувався у теплій і безпечній родині, де велику роль відігравала матір і бабуся.
Він починає писати вірші ще у Львові, але вони не мають нічого спільного зі зрілим Гербертом, адже вони створені юнаком, який начитався у школі модерністичної поезії Стаффа і Тетмаєра. Герберт любив розповідати, що його перший вірш – це «Дві краплі». Це чудовий текст, що розповідає про двох закоханих, які під час бомбардування не ховаються у підвалі, а цілуються на сходовій клітині, незворушливі й вірні своєму коханню у цьому кошмарі, що їх оточує. Безперечно, Герберт міг бачити таку сцену у Львові, проте, мабуть, він написав цей вірш не одразу після того, як її побачив. Мусило прийти кілька років, щоб він міг створити такий ідеальний вірш. Звичайно, це стосується не тільки Герберта, адже ми всі поступово доростаємо до різних завдань і викликів.
Найважливіший період у житті Збіґнєва Герберта, який сформував його як поета та особистість, це злам ‘40-х та ‘50-х рр. Це час, який він провів у Сопоті та Торуні. Тут є кілька важливих тем, про які слід хоча б коротко розповісти. По-перше, Герберт емоційний. Це історія великого і травматичного кохання. Стосунки з Галиною Місьолек – заміжньою жінкою, старшою за нього на десять років, матір'ю двох дочок, яка розлучилася заради нього і хотіла зв'язати з ним своє життя. З цих стосунків нічого не вийшло крім емоційної шарпанини та взаємного травмування. Треба відверто сказати, що насамперед жінка була жертвою цієї ситуації.
По-друге, це Герберт релігійний. Якщо взагалі я можу дозволити собі таке твердження, то мені здається, що Герберт був по суті людиною релігійною, яка, звичайно ж, переживала різні сумніви, пов'язані з релігією, Біблією і Богом, що знаходить відображення у його творчості. Проте в той конкретний період Герберт дуже драматично переживає віру: інтенсивно молиться, бере участь у реколекціях, контактує з католицьким середовищем, у його листуванні можна навіть знайти натяки на містичні переживання.
По-третє, це Герберт філософ і митець. У Торуні він зустрів свого духовного вчителя, професора філософії Генрика Ельзенберґа, який, можливо, не стільки його сформував, а скоріше своєю присутністю допоміг Гербертові сформуватися. Ельзенберґ – це філософ, який писав про стоїцизм, про мужній підхід до страждання, про універсальність зла в історії людства. Його вплив на учня беззаперечний, зрештою, до постаті Професора Герберт звертався впродовж всього життя. На початку ‘50-х рр. майбутній поет серйозно задумувався про те, чи не вибрати йому наукову стежку філософії. Важлива справа: якої філософії? Його, наприклад, не цікавила аналітична філософія, суто раціоналістична, але філософія екзистенції та неспокою, яка народжується з проблеми існування людини у світі. Він з захопленням вивчав праці К'єркегора, Ніцше, Шопенгауера та Паскаля. І, власне, ця інтелектуальна формація допомагає йому зрозуміти себе і визначити як поета. У листах до Професора він часто писав про «бунт проти філософії», а себе називав «марнотратним учнем». Врешті він робить найважливіший життєвий вибір – стати поетом, проте, у його поезії завжди буде відчутна любов до філософії.
Власне тоді, на початку ‘50-х рр., народжується зрілий Герберт, який приймає важливі політичні, а точніше – моральні рішення, про які ми вже згадували раніше. За свій вибір, між іншим, він платив дорогу ціну, адже на свою першу поетичну збірку він мав чекати добрих кілька років, не вірячи в те, що це взагалі коли набудь трапиться.
Проте, зрілість Герберта не означає, що з його духовного візерунка зникають риси, які – навздогін за самим поетом – я називаю містким поняттям «неспокою». У 1957 р. Герберт писав у листі до Ельзенберґа, маючи на увазі між іншим свій матеріальний стан: «я можу тільки тоді жити на власний рахунок (тобто писати), коли відчуваю порушену рівновагу між собою та світом. Для цього мені потрібне непевність у майбутньому. Зараз маю цю непевність, отже починаю більше мислити». Ця порушена рівновага і непевність у майбутньому товаришували супроводжували Герберта впродовж всього життя. Це, однак, могло б стати темою на наступну годину нашої розмови...
Підготував Валерій Бутевич
04.10.2018