ЯК МІЛЬЯРДЕРИ ЗАМІНЯТЬ УРЯДИ
Різниця в доходах сьогодні конвертується в різне право голосу вирішувати, куди прямувати людству
Останнім часом все популярніші розмови про зростання нерівності доходів у розвинених країнах. Дійсно, якщо середина XX століття пройшла під знаком скорочення нерівності, то з початку 1980-х років у розвинутих країнах процес рушив у зворотному напрямі. Однак, якщо порівняти деякі аспекти життя в розвинених країнах із тим, як вони виглядали 50 або 100 років тому, то це твердження не виглядатиме безсумнівним.
Різниця в доходах, але не в умовах життя
Такі послуги, як освіта або охорона здоров'я, які на початку минулого століття були доступні абсолютній меншості, нині стали загальним стандартом. Так, багаті можуть собі дозволити дещо якіснішу освіту і медобслуговування, але з точки зору міських низів початку XX століття ця різниця навряд чи була б помітна.
Сто років тому бідні часто голодували і регулярно ночували на вулицях. Нині в розвинених країнах можна говорити про те, що бідні споживають дещо менш здорову і якісну їжу, але навіть ці її характеристики більше залежать від самодисципліни і бажання стежити за здоров'ям, ніж від доходів. З точки зору бідних сторічної давності (не кажучи вже про давніші епохи), різниця в раціоні між сьогоднішніми багатими і бідними також би здавалася непомітною. Сьогодні в світі від хворіб, пов'язаних з ожирінням, помирає більше людей, ніж від голоду.
Так, у розвинених країнах існує величезний розрив між бідними і багатими у володінні житлом. Але різниця у практичному користуванні житлом значно менша. Система оренди, соціальне житло і благодійні притулки роблять життя на вулиці радше свідомим вибором, а не наслідком потреби.
Ще менш значним виглядає нерівність, якщо порівнювати не життя найбільш багатих і найбільш знедолених, а життя, припустимо, найзабезпеченіших 10% населення з життям 50% населення з доходами нижче середнього. З точки зору практичної цінності споживаних благ, а не її символічно-іміджевої складової, різниця між цими двома великими групами практично відсутня.
І ті й інші володіють особистим автотранспортом. Так, у верхніх 10% трохи більше автомобілів у сім'ї і на цих машинах стоять дорожчі лейбли. Однак для споживача з 1960-х різниця між сучасним «Мерседесом» і «Шкодою» була би зникаюче малою.
Ще складніше побачити різницю в практичній цінності споживаного одягу або меблів. З точки зору міцності, зручності і довговічності вона практично відсутня. Відрізняються стилі і торговельні марки. Дивлячись з будь-якої попередньої епохи розвитку людства, ми би сказали, що і сучасні бідні, і сучасні багаті володіють абсолютно надмірними з точки зору здорового глузду надлишками одягу та побутових предметів.
Кількість доступних послуг для верхніх 10% і нижніх 50% населення розвинених країн теж не розрізнювальна. І ті й інші ходять в ресторани та перукарні, відвідують кінотеатри та автомийки, мають однаковий доступ до транспорту чи послуг зв'язку. Століття тому було навпаки – більшість населення практично не споживало цих послуг.
Колись багаті витрачали на роботу менше часу, ніж бідні. І навпаки, для бідних неробство і подорожі були практично недоступними. Аж до 1983 року серед найменш забезпечених 20% американців тих, хто працює пересічно понад 50 годин на тиждень, було більше, ніж серед найбільш забезпечених 20%. Нині навпаки: у верхніх 20% таких трудоголіків удвічі більше, ніж у нижніх 20%. Починаючи з 1970-х, річна кількість годин перебування на роботі в американців із вищою освітою зростає швидше, ніж в американців, котрі такої освіти не мають.
Все XX століття більшу частину забезпечених непрацюючих становили домогосподарки, а спроможність чоловіка дозволити дружині не працювати була важливим атрибутом успішного середнього класу. Але якщо 1960 року в США дружини чоловіків із незакінченою шкільною освітою працювали в тиждень в середньому в два з гаком рази більше дружин чоловіків з вищою освітою, то в 2005-му цей розрив становив лише 10%. Не суть важливо, чому це сталося – через зміни стереотипів, популярність фемінізму чи інших факторів. Важливо, що практичний розрив у способі життя між верхами і низами помітно скоротився.
Подорожі сьогодні доступні переважній більшості населення розвинених країн. Клас квитків та кількість зірок у готелях може відрізнятися, але з точки зору попередніх поколінь бідних все це виглядає як малоістотні деталі.
Все більшу частину послуг громадяни отримують безкоштовно. І мова тут не тільки про забезпечувані державою безпеку чи освіту, а й про умовно безкоштовний доступ до величезної кількості інтернет-сервісів. Та особиста користь, яку багаті і бідні отримують від користування, наприклад, пошуковими системами, і близько не можна порівняти з тією платою у вигляді перегляду реклами, яку з них за це стягують.
Таким чином, можна говорити про те, що зауважуване в розвинених країнах з початку 1980-х зростання нерівності доходів, як мінімум, не призвело до зростання нерівності в реальних умовах життя. Радше можна стверджувати зворотне: за цей період багаті стали відносно більше працювати — при тому, що різниця в реальній (а не символічній) цінності споживаних багатими і бідними благ радше скорочувалася.
Виникає закономірне питання: у що ж при цьому конвертувалася наростаюча нерівність доходів?
Нерівність у праві вирішувати, куди прямувати людству
Відповідь на це питання має дві складові.
У першу чергу, нерівність доходів все більше перетворюється в нерівність символічну. Годинник за $1 млн з точки зору своєї практичної цінності майже не відрізняється від годинника за $10. В цьому немає нічого нового. Точно так само колись розшита золотими галунами одіж не зігрівала краще, ніж зроблена з грубого сукна. І дорогі годинники, і золоті галуни відповідають іншій меті: демонструвати статус.
Просто частка витрат, спрямованих на оплату символічної різниці на всіх рівнях, нині значно більша, ніж вона була 50 чи 100 років тому. Тоді витрати більшою мірою йшли на придбання реальної «корисності». І нерівність означала, що хтось ситий і в теплі, а хтось доволі часто голодує, фізично важко працює і не завжди знає, де переночувати. Нині в розвинених країнах частка символічної складової у витратах явно переважає, і більша частина нерівності виражена в лейблах на одязі і капотах машин.
Друга складова нерівності доходів конвертується в нерівне право голосу в прийнятті рішень про майбутнє.
Можна скільки завгодно перейматися тим, що вісім найбагатших людей багатші, ніж найбідніша половина людства. Однак необхідно розуміти, що ні Ворен Баффіт, ні Білл Ґейтс, ні їхні нащадки в двадцяти поколіннях фізично не зможуть витратити свої десятки мільярдів на особисте споживання. Переважна частина належних їм грошей або реінвестується в бізнес, або буде витрачена на благодійність.
І те й інше в суті своїй є правом приймати рішення: будувати магазини чи космічні кораблі, боротися з раком чи з розширенням пустелі Сахара. Безпрецедентні за світовими мірками статки – не що інше, як концентроване право приймати рішення про те, що робити і як жити оточуючим і людству в цілому.
Причому це право здебільшого заслужене. Успішний бізнесмен — це результат послідовного прийняття великої кількості вдалих рішень. Сучасна економічна система постійно здійснює відбір тих, чиї ідеї про зміну життя були позитивно оцінені людством грішми (від тих, чих ідей споживачі не оцінили).
Ілон Маск заробив своє право прийняти рішення про будівництво космічних кораблів і електромобілів тим, що його попередні ідеї (PayPal) були оцінені споживачами як такі, що змінюють їхнє життя на краще. І якщо він зараз помилиться, то його можливості приймати настільки масштабні рішення різко зменшаться.
Воррен Баффіт не випадково говорить про шкоду для економіки від успадкування великих статків. Людина, яка дістала в силу успадкованого статку право приймати рішення про великі фізичні або соціальні зміни, але не довела на практиці свою здатність ухвалювати якісні рішення, ризикує витратити ресурси людства неефективно.
Проте в цілому висококонкурентна ринкова економіка дозволяє передати права з прийняття рішень у компетентні руки. 67% із 2200 нині живих на планеті мільярдерів заробили свої статки самі з нуля. Серед мільйонерів, які живуть у США, у спадок своє багатство отримали трохи більше 15%.
Саме Воррен Баффіт був одним з організаторів ініціативи Giving Pledge, підписанти якої з числа дуже багатих людей обіцяють за життя або в заповіті витратити не менше половини свого багатства на благодійні цілі. Обіцянку зробити це дали 140 мільярдерів із сукупним статком понад $700 млрд. (У корумпованих країнах співвідношення між тими багатими, хто самостійно заробив, а тими, хто успадкував багатство, дещо інше. Відрізняється і готовність багатих жертвувати на благодійність. В списку 100 найбагатших людей планети дев'ять росіян, а серед 140 підписантів ініціативи Giving Pledge – всього двоє. Втім, участь у цій ініціативі громадян Китаю чи інших країн ще менш пропорційна щодо їхньої частки в світовому багатстві.)
Деякі з мільярдерів-підписантів благодійної ініціативи практично виконали її достроково. Білл Ґейтс встиг витратити на благодійність більше $62 млрд, що співставно з $87 млрд, які залишилися в нього. І Ґейтс, і, наприклад, Марк Цукерберг оголосили про те, що відпишуть у заповіті на благодійність більше 99% своїх статків.
Білл Ґейтс, як і багато інших мільярдерів, не просто роздає ці гроші абстрактним потребуючим, але сам активно керує діяльністю своїх фондів, у рамках яких жертводавці вирішують, наприклад, перемогати туберкульоз і малярію, а не якісь інші захворювання. Фонд Ґейтсів витрачає відчутні суми на лобізм. Саме він, наприклад, виступає головним лобістом законодавства про посилення правил щодо курців і тютюнових компаній по всьому світу. Ґейтс особисто є другим за розміром (після США як держави) жертводавцем Всесвітньої організації охорони здоров'я.
Приклад Ґейтса є не винятком, а вельми показовим підходом до напрямів витрат. Благодійність у розвинених країнах – не новина. Частка благодійності у ВВП хоч і зростає, але дуже повільно, щоби це на щось впливало. Новина в іншому: благодійники замість простої роздачі ресурсів потребуючим все більше концентруються на цілеспрямованому розв’язанні глобальних світових проблем, жертвуючи на це не тільки кошти, а також свій час, увагу і талант. Ґейтс уособлює собою спробу надбагатих людей підмінити уряд як суб'єкт вирішення глобальних проблем людства. І цій тенденції ледь виповнилося 20 років.
На прикладі Ґейтса ми спостерігаємо, як нерівність доходів трансформується в нерівність у праві вибору шляху для людства. Раніше це було прерогативою політиків – людей, які спочатку переконують суспільство, що певні зміни дадуть позитивний результат, а вже потім перевіряють правильність такого припущення на практиці.
Сьогодні можливість приймати важливі рішення все більше зміщується в руки тих, чиї попередні рішення неодноразово були визнані вдалими фінансовим голосуванням безлічі людей. Це не є гарантією того, що і наступні їхні рішення виявляться вдалими, проте суттєво збільшує шанси на це.
Таким чином, зростання нерівності в доходах, що спостерігається нині в розвинених країнах, складно описувати як однозначно негативне явище.
1. Зростання нерівності в доходах не супроводжується зростанням нерівності в споживанні фізичних благ. Кількість людей, що не мають доступу до харчування, даху над головою і мінімальної медицини, зникаюче мала.
2. Нерівність в обсязі здійснюваної роботи як мінімум скоротилося. Більш того, деякі дані свідчать, що тепер багаті працюють більше за бідних.
3. Значна частина нерівності в споживанні переведена в символічну площину і майже не впливає на практичні якості споживаних товарів.
4. Збільшення доходів вузької групи надбагатих людей значною мірою конвертується в перерозподіл прав на прийняття рішень про напрями технологічного розвитку та вирішення соціальних проблем – від політиків до бізнесменів. Що, з точки зору деяких спостерігачів (і моєї зокрема), веде лише до підвищення якості подібних рішень.
У наступній частині я торкнуся іншого боку нерівності: як технологічний розвиток впливає на нерівність внеску різних категорій працівників у створення суспільного багатства. Чи привілейована меншість експлуатує знедолену більшість? Чи їхні ролі помінялися?
Republic, 22.08.2018
ПРАВО ГОДУВАЛЬНИКА.
ЯК ПРОГРЕС СТВОРЮЄ ЗАГРОЗУ ДЛЯ ДЕМОКРАТІЇ
У попередній частині я писав про те, що незважаючи на зростання нерівності в доходах, нерівність у споживанні реальних благ в розвинених країнах радше скорочується. Нерівність доходів конвертується в символічне споживання і нерівні права при прийнятті рішень. Ця частина є поглядом на ті самі процеси, але з іншого боку, і присвячена нерівності внесків у створення суспільного багатства.
Від мисливців до королів
Значну частину історії людства нерівність у споживанні було меншою, ніж нерівність внесків у створення благ. Кілька найсильніших і найвправніших мисливців племені здобували більшу частину їжі, роздаючи її дітям, старим та менш вдалим мисливцям. Їм самим діставався найкращий шматок, але пропорційно це було менше за їхню частку в результаті полювання.
Одна з найдавніших систем соціальної взаємодії – культура дару. Позиція людини в соціумі багато в чому визначалася тим, скільки вона дарує оточуючим. Успішніші мисливці дарували більше і мали більшу повагу. В ті часи влада в племені зазвичай також належала тим же сильним мисливцям – і більшість сприймала це як справедливий та природний стан.
Із розвитком рільництва та скотарства, з появою надлишку і збільшення числа ступенів соціальної ієрархії ситуація стала поступово змінюватися. Меншість почала експлуатувати більшість, відбираючи в неї надлишки. Дар у соціальній системі став частіше переміщатися «знизу верх», а не «зверху вниз».
Верхні ланки соціальної ієрархії також вносили свій внесок у створення загального багатства, проектуючи іригаційні системи, створюючи нові знання і знаряддя праці. Проте тривалий час марксистський погляд на історію аграрного та індустріального суспільства, в якій відносна меншість експлуатувала більшість, залишався більш-менш правильним.
В окремих випадках привласнення окремими особами великих багатств можна пояснити зекономленим ними часом інших людей. Наприклад, винаходи Едісона заощадили людству трильйони людино-годин, а його діяльність внесла в суспільне багатство більший внесок, ніж сукупно все зроблене за ціле життя багатьох мільйонів робітників. Можна сказати, що те багатство, яке Едісон отримав за свою роботу, є меншим, ніж би коштувала зекономлена ним робота цих мільйонів робітників.
Однак Едісон – рідкісний виняток. Переважна частина привілейованої меншості протягом тисячоліть користувалася непропорційно великими благами за правом сильного або за правом народження, з різним рівнем пристойності привласнюючи результати праці більшості. У боротьбі з цією несправедливістю експлуатована більшість домоглася спочатку права голосу, а потім і створення систем соціальної підтримки.
Всі роботи гарні, але по-різному
Однак світ знову змінився. Ми не стали менше працювати: формально частка працюючих в населенні більшості країн в останні роки тільки зростала. Але співвідношення внеску різних типів праці в суспільне благо сильно змінилося.
Спекулятивно розділімо всі види праці на три групи:
1. Стандартизовані операції. Сюди належить праця робітників на конвеєрі, робота водіїв, вантажників і землеробів.
Найталановитіший і найсумлінніший робітник чи водій може виробити лиш трохи більше, ніж найбездарніший і найледачіший. Видатним на конвеєрі стати неможливо. Специфіка цих робіт така, що внесок у створення реальних благ різних людей варіюється слабо: найчастіше на десятки відсотків, рідше в рази і ніколи в десятки разів.
(Оскільки зарплата залежить від безлічі факторів, тут і далі я буду говорити саме про різницю в обсязі виробництва реальних благ.)
2. Персональні послуги. У цю групу входить величезна кількість спеціальностей: від перукарів і масажистів до вчителів і лікарів. Тут можуть бути фахівці абсолютно різного рівня кваліфікації, з різним масштабом вкладу в створення реальних благ, однак цей внесок не масштабується.
Талановитий і працьовитий лікар продовжить більше життів, фаховий перукар зробить більш стильну зачіску, однак ні той, ні інший за час своєї роботи не можуть обслужити у стократ більшу кількість людей, ніж їхні бездарні й ледачі колеги.
Серед зайнятих в другій групі персональний внесок окремих фахівців у створення суспільного багатства може відрізнятися помітно більше, ніж у першій групі. Як правило, в рази, зрідка в десятки разів – і ніколи в тисячі.
3. Масштабовувані операції. До цієї групи належать управлінці всіх мастей, вчені, архітектори, конструктори, програмісти, письменники, артисти і багато інших.
Якщо дуже спрощувати, то їхня діяльність спрямована на розв’язання одного з двох типів завдань – економії часу інших людей або заповнення цього часу (дозвілля).
Діяльність будь-якого управлінця можна розглядати як економію часу його підлеглих. Часто-густо хвилина подумати про те, як перебудувати процес, здатна заощадити тисячі людино-годин на рік. Продуковані науковцями нові знання також дозволяють оптимізувати процеси та створювати механізми, що заощаджують час. Архітектори працюють, у тому числі, й над тим, щоби зробити будівлі більш функціональними, заощадити будматеріали і так далі.
Письменники, художники й актори зайняті зворотним – заповнюють наше дозвілля. І в певній збоченій логіці ефективність Льва Толстого можна оцінювати по тому, скільки годин часу людство витратило на читання «Війни і миру» в порівнянні з тим, скільки часу автор витратив на його написання.
Відмінність цих професій від попередніх двох груп полягає в тому, що внесок кожного конкретного працівника в створення благ може відрізнятися в сотні і навіть десятки тисяч разів.
Добрий керівник великої компанії може в рік економити десятки мільйонів годин своїх співробітників – у мільйони разів більше, ніж безталанний керівник невеликої фірми. Винаходи талановитого вченого можуть заощадити сотні мільярдів людино-годин. Безталанний же вчений не винайде нічого корисного. Праці талановитих письменників чи акторів побачать і прочитають у мільйони разів більше людей, ніж праці їхніх менш талановитих колег.
Нерівність письменників
Нікого не здивує, що нерівність у суспільстві письменників буде вищою, ніж у суспільстві землекопів. Зростання нерівності в розвинених країнах за минулі 30 років багато в чому пов'язане зі зміною співвідношення числа зайнятих у трьох описаних групах робіт.
На початок XIX століття навіть у передових країнах світу в першій групі було зайнято більше 90% всіх працюючих, оскільки більше 80% населення були селянами, а міста рясніли простими стандартизованими робóтами. В середині XX століття в США першу групу робіт виконували більше ⅔ працюючих. Ще третина приблизно порівну розподілялася між другою і третьою групами. Вельми згрубша проаналізувавши статистику зайнятості США на нинішній момент, ми побачимо, що на спеціальності, переважно пов'язані з виконанням робіт першої групи, припадає вже менше 40% зайнятих, другої групи – більше 20%, і третьої – вже майже 40%.
У найближчому майбутньому нас чекає автоматизація транспорту, зменшення числа касирів, автоматизація та роботизація багатьох інших подібних робіт. Зміниться співвідношення інженерів і робітників на заводах, розробників діагностичних алгоритмів і лікарів у лікарнях, програмістів і операціоністів у банках та в державних установах.
Іншими словами, число виконавців робіт першої групи, де внесок у створення благ різними людьми відрізняється мало, буде і далі скорочуватися, а кількість зайнятих у тих спеціальностях, де цей внесок сильно відрізняється від працівника до працівника, вже виросла і буде в осяжній перспективі зростати.
Нерівність внесків у створення суспільного багатства зростає як результат чиєїсь свідомої політики чи нечесних коефіцієнтів обміну, а просто внаслідок технічного прогресу: стає менше робіт, де складно виділитися, і більше робіт, у яких різниця між здібностями людей може проявитися дуже істотно.
У попередній частині я детально описував, як і чому зростання нерівності доходів не конвертується в пропорційне зростання нерівності в споживанні реальних благ. Тут же хочу звернути увагу на те, що зростання нерівності доходів багато в чому відбувається через ще стрімкіше зростання нерівності внесків у створення благ.
Таким чином, із часів первісного суспільства ми вперше входимо в ситуацію, коли нерівність у споживанні благ знову виявляється меншою, ніж нерівність у їх створенні. Зі світу, де меншість забирала у більшості надлишки, ми повертаємося в світ, де відносна меншість частково утримує відносну більшість менш фортунних одноплемінників.
Вже сьогодні в розвинених країнах 10% населення, що працюють найефективніше, створюють внесок у ВВП, який можна порівняти з тим, який роблять найменш ефективні 50%. Якщо сьогоднішні тенденції збережуться, то в доступній для огляду перспективі ми побачимо ситуацію, коли верхні 10–20% населення будуть виробляти 70% або навіть 90% суспільного багатства, а трудовим внеском більшості можна буде знехтувати як незначним. Більшість будуть або просто утримувати, або придумувати для неї діяльність, без якої за бажанні можна би було легко обійтися.
Я тричі підкреслюю, що непропорційно великий внесок вноситимуть не обрані одиниці, а 10–20% населення – тобто, наприклад, кілька десятків мільйонів осіб у масштабах такої країни, як США.
Також варто зробити застереження, що сказане вище сьогодні справедливе лише щодо найпередовіших країн. У відсталих корумпованих державах або в країнах з суттєвою часткою природної ренти в ВВП нерівність доходів надалі так само більша за нерівність трудових внесків, як і століття тому.
Нині навіть переконані прихильники ліберальних економічних концепцій за інерцією живуть логікою уявлень про нерівність, характерних для початку XX століття. Їм здається, що якщо не їхнє власне, то значна частина багатства загалом створена за рахунок експлуатації бідних і знедолених. Те, що ця парадигма в розвинених країнах застаріла, стане поширеним переконанням нескоро, після довгих політичних і соціальних дискусій. Однак коли розуміння цього факту стане загальнопоширеним, то це наразить існуючу соціальну і політичну систему на серйозні випробування.
Удар по демократії
Більшу частину історії перерозподільної політики держави ми спостерігали нерівність у споживанні, а не у виробництві. Досить легко перерозподілити надлишки від багатих до реально потребуючих, особливо коли навіть серед багатих поширене переконання, що більшість статків успадковані або нажиті не цілком чесним шляхом.
Складніше буде перерозподіляти від тих, хто розуміє, що споживає менше свого особистого внеску в створення суспільного багатства, на користь тих, кого, відповідно з поняттями всіх попередніх епох, складно було би назвати потребуючими.
Складніше буде і пояснити, для чого в подібній системі необхідне загальне виборче право і підзвітні непродуктивній більшості політичні структури, які вирішують, як забрати в одних і передати іншим.
Раніше створення зовнішніх щодо багатих перерозподільних політичних структур виправдовувалося — в тому числі — тим, що рівність можливостей гравців на старті ефективніша для реалізації економічного потенціалу всієї системи в цілому.
Але якщо рівність можливостей вже була надана, і до певного віку одні вносять у суспільний добробут на порядок більший внесок, ніж інші? Якщо політичні структури реально не служать нічому, крім маніпуляції більшістю? Причому маніпуляції, здійснюваної силами талановитих представників масштабовуваної групи спеціальностей. Хіба ті нечисленні, які довели свою компетентність і суспільну корисність, які вже забезпечують більшість, не краще розуміють, як правильно структурувати ту допомогу, яку вони надають більшості?
У середньотерміновій перспективі в розвинених країнах дискусії будуть вестися саме про співвідношення масштабів благодійності та масштабів втручання облагодіяних в управління структурою благодійств. Дискусія про базовий дохід і про те, чи варто зберігати за його реципієнтами право голосу – лише перша ластівка серед багатьох подібних.
Все це створює серйозні загрози для довготермінової стійкості тих політичних систем, які сьогодні прийнято називати демократичними. Особливо – для концепції рівного виборчого права. Продуктивна меншість неминуче буде ставити питання про більший обсяг політичних прав. Адже якщо формулювати гранично жорстко, то утриманців не питають про те, як правильно їх облагодіяти.
(І навіть якби питали, то інтелектуальні здібності запитуваних часто не дозволили би їм дати відповідь, що максимально відповідає їхнім же власним інтересам. Креативна меншість, що спирається на аналіз великих даних та інші технологічні новації, якщо не нині, то завтра буде здатна краще розуміти, що потрібно більшості. Як уже сьогодні окремі сервіси краще за нас знають, які книги і фільми нам сподобаються, а які не надто. Але це тема окремої великої статті.)
Удар по суверенітету
Зміни відносної цінності різних факторів виробництва серйозно впливають і на еквівалентність обміну між країнами різного рівня розвитку. Світ, де передові країни експлуатували колонії, відносно безоплатно вивозячи їхні ресурси, давно в минулому. Нині країни, що розвиваються, безкоштовно або майже безкоштовно отримують від розвинених набагато більше, ніж дають їм взамін.
До сих пір лівиця продовжує за інерцією таврувати транснаціональні корпорації, які експлуатують бідних робітників із країн, що розвиваються, – але чомусь мало говориться про те, що програмні й інженерні рішення, що потрапляють у ці бідні країни з багатих безкоштовно або за значно зниженими цінами, різко змінюють там життя на краще, рятують від хвороб і економлять мільярди людино-годин важкої праці.
Так, Google і Facebook заробляють на рекламі, в тому числі й у бідних країнах, але ті переваги, що їх економіки, які розвиваються, отримують від придуманого не ними інтернету і величезної інфраструктури безкоштовних сервісів, від пошуковиків до сайтів знайомств, у тисячі, якщо не мільйони разів більші, ніж доходи компаній – постачальників сервісів від реклами. Подібних прикладів, коли блага та інновації, що створюються в передових країнах, дістаються бідним майже безкоштовно, безліч.
Зустрічний процес – масове переміщення зі світу, що розвивається, у світ розвинений саме тих людей, внесок яких у суспільне благо максимально масштабується. Просто тому, що в розвинених країнах цей внесок масштабувати простіше, ніж у країнах, що розвиваються. Ті нечисельні, що все більшою мірою будуть годувати решту людства, також мають схильність концентруватися в певних місцях. Це створює більше можливостей для реалізації їхнього потенціалу.
У світі, де метрополії утримують колонії, а інтелектуальні еліти забезпечують добробут широких мас, сучасні міжнародне і загальне виборче право виглядають анахронізмом.
Зрозуміло, що все це може стати реальністю, тільки якщо поточні тенденції не зміняться. Також зрозуміло, що соціально-політичні структури не можуть змінитися миттєво. Тисячоліття тому, незважаючи на те, що об'єднання розрізнених племен під керівництвом одного монарха відповідало об'єктивним інтересам більшості населення цих племен (менше воєн і більше торгівлі в об'єднаній державі), це не заважало значній частині населення часом повставати за колишню племінну незалежність.
Майже всюди об'єднання під владою монарха відбувалося зі збереженням значної влади та привілеїв старих племінних еліт. Так і сьогодні: ні національні держави, ні політичні системи, побудовані на загальному виборчому праві, на смітник історії блискавично не відправляться. Їм доведеться поділитися частиною прав на прийняття рішень, поступитися контролем над частиною перерозподільчих процесів, відмовитися від деяких привілеїв, що суперечать сучасній парадигмі. Але не більше того.
Однак якщо зростання нерівності внеску в створення суспільного багатства виявиться довгостроковим і інтенсивним, то через кілька десятиліть і слово «суверенна», і слово «демократія» виявляться застарілими однаковою мірою.
Republic, 29.08.2018
07.09.2018