Про українське видання статей Паскаля Гілена та Тайса Ляйстера «Культура в підмурках громадянського суспільства»
«Культура в підмурках громадянського суспільства»:видавництво – IST Publishing (Харків, 2018), переклад – Ярослава Стріха, упорядкування – Катерина Носко, Борис Філоненко
«Культура в підмурках громадянського суспільства» – це перший переклад українською мовою текстів бельгійського соціолога мистецтва Паскаля Гілена, що написані в співавторстві з Тайсом Ляйстером. Нарис намагається розглянути базове значення категорії «культури» у взаємодії з економікою та політикою сучасної Європи, а також пояснити мотивацію і механізми громадської активності та мистецтва в публічному середовищі. З огляду на дуже малу кількість теоритичних досліджень у сфері взаємодії мистецтва та суспільства в Україні, цей матеріал видається надзвичайно цікавим, але чи можна його застосувати до української реальності?
1. Культура як спільний репертуар знаків
Звертаючись до розлогої цитатності, Гілен та Ляйстер намагаються зібрати образ того, чим є культура в широкому сенсі, зосереджуючись на ідеї культури як простору пошуку спільного, території, де оприсутнюється соціальний вимір діяльності людини: «Культура буденна» (Рейнольд Вільямс, с. 17), «Культура – спільний для соціуму репертуар знаків» (Руді Лерманс, с. 17), «Культура постає виключно перед лицем смерті» (Зигмунт Бауман , с. 17).
Для текстів Гілена характерний певний провінціоналізм, котрий в купі із доступністю викладення та певною самоіронією, дозволяє його роботам слугувати в якості медіатора між світом фахових соціологічних досліджень (Гілен – професор соціології культури в Дослідницькому інституті мистецтв в Антверпені, Ляйстер – доцент кафедри мистецтв та медіа-досліджень в Університеті Гронінгена) та тими, хто цікавиться соціальними аспектами мистецтва. При чому за рахунок тієї ж таки доступності викладення, «Культура в підмурках» може бути цікавою і куди ширшій аудиторії за звичних читачів книг з критичної соціології. Зрештою, без сформованої теоретичної бази, категорія культури може слугувати предметом спекуляцій і відкритого потрактування.
«Первинне завдання культури – соціалізація, вона дає змогу індивідам соціалізуватися до певного соціального, економічного й політичного ладу, надає сенсу перебуванню в цьому середовищі».
Загалом свою ключову тезу про функцію культури Гілен та Ляйстер позначають в тому, що культура слугує інструментом соціалізації, інструменталізації та суб’єктивації людини. І саме втрата суб’єктивації – перетворення людини із учасника з позицією на глядача або споживача – ставить під загрозу існування європейської мета-спільноти («Перш ніж Євросоюз став союзом, він гордо звався «спільнотою» як політичною одиницею», с. 39 ). Якраз мистецтво розглядається як те, що зосереджується на суб’єктивації й іноді може цим глибоко впливати на буття. Мистецтво – це і оптика (як ми дивимось), так і можливість емоційної мотивації до цілком конкретних вчинків («Мистецтво – як Жозефіна, нічим не прикметна мишка з оповідання Кафки. У неї слабенький голос, проте часом її спів може змусити мишиний народ зібратися по-новому», с. 38).
Соціалізація в книзі визначається як базова функція культури (мистецтво теж має функцію соціалізації, хоча становить набагато вужчу категорію за культуру), вона дозволяє інтегруватись та вчить як поводитись в спільному просторі. Звідси і доволі скандальна для України часів консервативної реакції заява Гілена та Ляйстера: «Хай ні в кого не лишиться жодних сумнівів: не сім’я, а культура – підвалини суспільства» (с. 20).
Інструменталізація (або кваліфікація) створює систему оцінки та навчання, через які може здійснюватись інтеграція людини до певного культурного контексту. Програми навчання культурі роблять прозорими механізми набуття навичок, необхідних для функціонування в межах суспільства, але також створюють уніфіковані бюрократичні бар’єри на зразок Болонської системи в освіті («По суті, кожна культура має власну «програму», яку треба засвоїти, щоб «бути своїм», с. 23). Інструменталізація культури, з однієї сторони, встановлює певні зрозумілі правила гри та надає відкриті можливості; з іншої – привносить певний абсурд бюрократичної зарегульованості, квотування та часто веде до ще більшої виключеності та соціальної нерівності.
2. Мистецтво, творчість чи культурний продукт?
Книги Паскаля Гілена написані в час, коли класичні системи політичних поглядів вже не справляються із викликами реальності («Ліві роблять ставку на соціальні рухи, праві на інструменталізацію, а на культуру не зважає ніхто»). В його текстах цікавий, виважений і тверезий погляд на процеси, що в Східній Європі лише починають своє становлення, але в Західній Європі вже знаходяться в тривалій кризі – зокрема хайп навколо креативних індустрій. В «Культурі в підмурках» побіжно згадується і Річард Флоріда, з чиїм ім’ям пов’язують популяризацію терміну «креативна економіка». І котрий в своїй останній книзі визнав, що був неправий щодо попереднього оптимізму стосовно креативних індустрій, які виявилися іграшкою для людей, що були вже добре фінансово забезпечені до появи креативних індустрій (стаття Сема Уезерела «Річард Флоріда вибачається»).
«Культурні продукти, які раніше були загальнодоступними, тепер доступні лише за велику ціну».
Гілен та Ляйстер також намагаються надати більш чіткої дефініції категоріям «мистецтва», «творчості» та «культурного продукту». Тут в якості вирізняльної особливості взято тезу Жака Рансьєра про культурний нестандарт («Нині сили мистецтву надає спільний знаменник не-стандарту чи хаосу», с. 29). Згідно чого творчість – це дія, що зорієнтована на результат і не завжди є мистецтвом. Творчість – це щось середнє між мистецтвом, що створює нестандарт, і культурою (культурним продуктом), що намагається стандартизуватись та перетворитись в певний осяжний ринковий товар. Такий підхід навряд може вирішити плутанину між цими категоріями, так як в деяких випадках грані між ними дійсно дуже тонкі, а то й зовсім відсутні. Художнє середовище насправді теж тяжіє до інструменталізації, в середині якої вже очікується це виробництво нестандарту, або ж відтворення певних типових рішень, робота із заданими темами (те, що Паскаль Гілен називає «flat art» – «плоске мистецтво»).
Як би там не було, стирання меж між мистецтвом, творчістю та культурним продуктом теж можна розглядати як наслідок вбудовування креативних індустрій із їх маркетинговим прорахунком творчої дії в побут суспільства, тобто в культуру.
3. Від неолібералізму до комонізму
У книзі Паскаля Гілена «Бурмотіння художньої спільноти» ключовою категорією був пост-фордизм – система гнучкої організації робочого часу поза промисловим виробництвом, що стирає межу між роботою та вільним часом. Натомість у «Культурі в підмурках» таким терміном видається «комонізм» (від англ. common, спільний) – теоретичний спосіб організації взаємовідносин всередині суспільства, що має прийти на зміну соціал-демократії та неолібералізму й слугуватиме зв’язуючою ланкою між конфліктуючими ідеологіями («Тому комунізм може співіснувати з комонізмом лише тоді, коли прийме можливість множинностей», с. 73). В цьому пошуку ймовірних шляхів виходу із кризи пізнього капіталізму тексти Гілена та Ляйстера в чомусь перегукуються із книгою Пола Мейсона «Посткапіталізм. Путівник по нашому майбутньому» (2016, Ad Marginem).
Складаючи колаж із цитат, Гілен та Ляйстер намагаються окреслити, чим наразі є неолібералізм: «Неолібералізм – це ніякий не лібералізм, а певна форма феодалізму, тільки державні обов’язки й прерогативи знаходяться в приватних руках» (Френк Анкерсміт, с. 73). Раніше Зигмунт Бауман також писав, що криза неолібералізму занадто очевидна, щоби ще раз про неї навіть говорити («Моральна сліпота. Втрата чуттєвості в плинній сучасності», 2014, Дух і Літера). Порівнюючи неолібералізм із соціал-демократією, Гілен робить припущення, що обидва ці підходи себе вичерпали.
«Європа еволюціонувала в суто економічний технократичний союз, а ідея європейської культури відійшла на задній план».
Зокрема згадується і фраза Маргарет Тетчер про те, що суспільства не існує: що вважається своєрідним маніфестом неолібералізму – світу розрізнених індивідів, де профспілки позбавлені колишнього впливу, а бажання особистого добробуту та ізольованість визначають буття. Пошук виходу із кризи якраз пропонується шукати у поверненні до ідеї спільнот, до вироблення нового спільного репертуару знаків, в поверненні до, знову ж таки, культури в широкому сенсі. Комонізм може дати те, на що неспроможні ні соціальні програми, ні економічний розвиток. Наприклад, втілити в собі функцію культури як того, що надає сенсу людському існуванню.
4. Емоція, що створює колективну дію та інноваційні грайливі протести
Оскільки спільнота оприсутнюється через репрезентацію себе в громадському просторі, то друга частина книги «Культура в підмурках» якраз намагається пояснити механізми функціонування громадянської активності. Про них також Паскаль Гілен читав лекцію під час свого візиту до Києва в червні цього року. В активізмі головним імпульсом визначається емоція («Громадську дію породжують емоції» (Мануель Кастельс, с. 83). Емоція за Гіленом створює громадську активність через раціоналізацію, комунікацію, деприватизацію й організацію. На прикладі таких мистецьких організацій як «Культура громадам» (Загреб) та Les Tetes de l’Art (Марсель) демонструється шлях, яким проходять мистецькі активності від початково суто художньої аполітичної діяльності до міжміських та навіть загально-державних рухів на перетині культури, економіки та політики.
Також Гілен та Ляйстер наводять низку обґрунтувань мистецтва в публічному просторі (організаторам художніх акцій часто буває важко відповісти на питання місцевих жителів «що ви тут робите?» і «для чого ви тут це робите?»). До основних завдань художнього активізму можна віднести оприсутнення невидимого і створення певного спільного простору, в якому можливий діалог. Важлива також роль мистецтва в якості інструмента трансформації негативу та незадоволення в певну позитивну колективну дію. Гілен застосовує таке формулювання як інноваційні грайливі протести: «Протест проти планів міністерства будівництва видається значно яскравішим, коли ви обтягуєте будівлю установи жовтою стрічкою, як місце злочину, ніж коли ви пишете банальну колонку в газету» (с.110).
«Мистецькі висловлювання пропонують альтернативні форми раціоналізації, комунікації й організації. Зрештою, мистецтво висловлює те, що неможливо проговорити інакше».
Проектуючи тези Гілена та Ляйстера на український контекст, де можна спостерігати підйом громадянського та мистецького активізму після 2014 року, ми побачимо, що громадянська активність в Україні не є теоретизованою, описаною та дослідженою. Методики втілення громадської активності, будь то фестивалі в малих містах, урбаністичні інтервенції чи мистецтво взаємодії, переважно залишаються у нас фольклором, що передається із вуст в уста між безпосередніми учасниками. Із цього якраз і випливає важливість «Культури в підмурках»: на даному етапі це спроба заповнити певну пустоту, що з різних причин існує в сфері теорії сучасної культури та теорії громадянської активності. Попри суб’єктивізм та невеликий обсяг, нарис, окрім заповнення теоретичних прогалин, показує близькість процесів, що відбуваються в художньому середовищі України із європейськими процесами, котрі знаходяться в затяжній структурній кризі, вихід з якої Гілен та Ляйстер пропонують шукати у поверненні до спільнот, в тому що вони називають комонізмом.
Віталій Янковий, художник, дослідник нових медіа
Фото для публікації — Мистецький Арсенал
31.08.2018