Сол Беллоу. Гендерсон, повелитель дощу. Переклад з англійської Віктора Шовкуна. – Київ: Вид-во Жупанського, 2016. – 384 с.
Є такі герої, які тікають не з Азії, а в Азію, не зі Східної Європи, а в Східну Європу, не з Латинської Америки, а в Латинську Америку, не з Африки, а в Африку – вже цим вони заслуговують, щоб їх титулували героями. Вони потрапляють не в газетні хроніки, лайвстріми й телекартинки, а на сторінки світового письменства, завдяки чому їх забувають не так швидко, як тих нещасних, які тисячами топляться в намаганні досягти на переповнених надувних човнах європейського раю, про яких учора повідомили, а завтра забули. Томас Ласт, герой роману «Жменя праху» Івліна Во, зайшовши в глухий кут, шукає виходу з нього в непрохідних нетрях Амазонії – там, де людська цивілізація торкається до своїх джерел. Про одного з героїв, Дон Кіхота з Ла Манчі, памʼятають ось уже пʼятсот років, і хоча географія його мандрів обмежується Кастилією, в часі він успішно замандрував у сьогодення.
В сучасному світі це здається дивним, тому таких героїв цілком доречно назвати диваками. Всупереч панівній догмі про типового героя в типових обставинах, переважно протагоністи світового письменства 1) нетипові люди в типових обставинах, 2) типові люди в нетипових обставинах, 3) нетипові люди в нетипових обставинах. Це третє давно стало тенденцією в немасовому читві – вже бодай тому, що кожна людина – неповторна, варто лише це розгледіти і дібрати виразні, відповідні барви. Нетипові обставини можуть прокидати в типових характерах нетипову енергію, тоді як типові обставини здатні зводити життя нетипової особи нанівець, не давши їй розкритися як особистості. За великим рахунком, світове письменство – ґалерея різнояких диваків, вони становлять у ньому абсолютну більшість. Та це не просто великий рахунок, це – гамбурзький рахунок, що його література раз у раз виставляє суспільству (суспільствам). Буває, їй досить для цього кількох речень, проте зазвичай вона потребує таки тих речень більше – й оповідь плине, як могутня ріка.
Роман Сола Беллоу – про одного з таких колоритних диваків світового письменства. «Мене теж називають психом – і недарма: я дратівливий, брутальний, тиранічний і, мабуть, божевільний», – зізнається герой на перших сторінках. Такий його автопортрет у мить знайомства із читачем. Це – гідне самовизнання: чоловік, спроможний на самокритичну оцінку, не такий вже й пропащий. Можливо, йому мулько через війну, яку перейшов, можливо – поготів: по життю. Ми не знаємо цього, автор дає нам змогу висувати власні здогади, підверджувати або спростовувати впродовж майже чотирьох сотень сторінок, сам герой теж нічого з цього приводу прямо не каже, хоча висловлюється часто, постійно, з кожної нагоди, деколи навіть здається, що він надміру балакучий. З цього погляду роман Беллоу скидається на довежелезну балачку. «Гендерсон, повелитель дощу» – нищівна сповідь, довірлива, та мало чим подібна до невимушеного спілкування за чаєм; монолог, що охоплює десятки щонайчудернацькіших діалогів, вкраплених у тканину твору, – діалогів, що супроводжують ситуації, віддзеркалюють, ґенерують і провокують їх; щоденник, де однаково вділено уваги подіям зовнішнім і внутрішнім, а часто їх годі розокремити.
Диваки йдуть проти мейнстріму, проти задоволеного життя, пливуть проти течії, дарма що зручніше, логічніше пливти за нею. Їх веде невдоволення, внутрішній дискомфорт, що його неспроможний врівноважити достаток зовнішній – ні сімʼя, ні коханка, ні ферма, ні – навіть! – Париж, як неспроможний солодкий напій (якраз через високий вміст цукру) потамувати спрагу. Навпаки, зовнішній комфорт лише поглиблює внутрішній неспокій, викликає панічні стани, вкидає в бурхливу діяльність або в депресію, бо бурхлива діяльність – зворотний бік депресії, її обернене віддзеркалення. Гендерсон тікає від себе в неприступну глушину Африки, Ласт – Південної Америки, та обоє найнестримніше прагнуть чогось протилежного до втечі, а саме – повернення, однак без утечі – парадокс – це годі збагнути. Без утечі не буває повернення.
Оповідач, він же – герой, походить із сімʼї, де за книжкову закладку правила пʼяти-, десяти- чи й двадцятидоларова банкнота, словом, оповідач успадкував від батька три мільйони доларів нетто. Гендерсон – мільйонер, в якого немає нічого, чого б він не міг дозволити собі, але немає в нього чогось іншого, найголовнішого, чого не здатні покрити статки й маєтки, кохання й діяння. В сучасному світі таких диваків майже не залишилося – тобто, їх дедалі менше у віртуальному просторі художнього мовлення. І це, можливо, радше добре, ніж погано, хоча, схоже, з останнім диваком відійде в історію й саме письменство.
Можна подумати, наче протагоніст роману вирушає в пошуках землі обітованої, насправді ж він вирушає в пошуках себе. Парадоксальність цього руху завше будується на двох складниках, що врешті виявляються двома боками тієї самої медалі, і «медалі» тут як ніколи доречне в стосунку до Гендерсона, вояка, учасника війни, повітряного десантника, вшановано нагородами. Тікання від себе є бігом назустріч собі.
Гендерсон – alter ego автора, його проекція в християнство. Втім, Гендерсон занурюється в нетрі Африки не в ролі місіонера; на відміну від проповідників, він шукає, щоб навернули його, – когось, хто скаже йому саме ті слова, відкриє істину. Гендерсон перебуває у просторі втрачених орієнтирів, однак від втраченого покоління попередників його кардинально відрізняє оте «я хочу» – божевільний, невпинний, навісний двигунець, який трюхикає героєм вперед. Й деколи Гендерсон справді нагадує героя, тоді як в інших ситуаціях – карикатуру на героя й геройство, ще в інших – велику дитину. «Я хочу» – Гендерсонове парирування Кантові і скидання капелюха перед Фройдом, сповнене суверенного кокетства.
Критика, чи то пак сатиричне змалювання фермерської Америки не є сильним боком Беллоу – попри всю дотепність і володіння пером, він або не знає її, або не розуміє. Та й не це його мета. Беллоу сильний там, де йдеться про стосунки чоловіка і жінки, про самотність людини серед мільярдів інших людей, про самотність «я» стосовно себе самого, про нерозуміння і пошук себе. Це роман про щастя – те, якого не може бути забагато, бо воно завжди примарне. Тут письменник у своїй стихії – рідко хто так майстерно і відверто спромагався відтворити стани, думки і почуття індивіда, який прагне самотності і боїться її. Врешті, страх перед самотністю – то страх перед собою, перед отим невщухним «Я хочу», перед невгомонністю екзистенції. Наприкінці роману, не без сприяння свого друга Дафу, царя місцевого племені, герой нарешті зʼясовує для себе, що означає те його «Я хочу». Він продовжує його на одну позицію, адже «хочу» не може перебувати у вакуумі самого себе і субʼєктності, яка його ґенерує: хотіння є неодмінно хотінням чогось. Це як гра за правилами валентності і дистрибуції, проте лінґвістична гра відтворює гру екзистенційну. Повне речення звучить так: «Я хочу жити». Аби продовжити його від «Я хочу» до «Я хочу жити», Беллоу знадобився цілий роман, Гендерсонові – чималий відтинок метушливих пошуків, про які розказано з гумором та іронією, нищівністю й милосердям, любовʼю і співчуттям.
Гендерсон – сучасний святий Себастян, який від легендарного святого різниться тим, що сам собі понавстромлював стріл: «Я просто божеволію від страждання». Навіть якщо це сформульовано з іронією – чи то гіркою, чи ні, так воно і є. І незначна, проте суттєва різниця: з такого, як Гендерсон, не зліпиш святого. Якоюсь мірою, це роман про десакралізацію, про розплющування очей, про повернення людині людського, що його один за одним відбирали філософи, попередники і сучасники Беллоу: від Канта через Ніцше до Ортеґи-і-Ґассета. Це роман з глибоко, витончено і множинно біблійними алюзіями. Він апелює і до християнства, і до юдаїзму, до фундаментальних історій, розгорнених на сторінках Письма, на якій будується левова частка окцидентального наративу і практично вся система етичних координат.
Тікання від смерті – біг в її обійми, Гендерсон прагне вирватися з цього зачарованого кола. У свої майже шістдесят років він розплющує очі, прокидається зі сну. Беллоу полемізує з Кальдероном, підхоплюючи «Життя – це сон», ставить на пробу, підретушовує, доки, зрозумівши марність затії, спростовує. Життя починається там, де цей метафоричний сон закінчується. Де «хочу» припиняє безупинно цвьохати «я», де між ними встановлюється щось на кшталт джентельменської угоди (бодай так). Це важливий момент оповіді, ключ до її розвʼязки, а разом із нею – до розвʼязання ребуса, що стає ребусом не лише героя, а й читача. Від певної миті, незчувшись коли, читачі несуть хрест разом із Гендерсоном – його хрест, свій хрест, хрест поготів. Якоюсь мірою, це роман-протест проти світу, в якому не залишилося таємниць, і водночас роман-відкриття, адже таємницею залишається людина: для себе, для оточуючих.
«Гендерсон, повелитель дощу» запалює до життя, журба в ньому – лише інший бік радости, а модерністичний сплін еволюціонує у віталістичний дранґ. Юджін Гендерсон – новітній Дон Кіхот, Ромілаю – його Санчо Панса. Гендерсон хоче чинити добро, а щоразу виходить на зле. Врешті протагоніст – йому неабияк пощастило – знаходить свій pax humana, Велике Умиротворення, робить Найважливіше Відкриття, важливіше за відкриття Америки Колумбом і підкорення космосу. На останніх сторінках роману ми зустрічаємо його на борту літака, що везе його в Америку, з левеням у кошику й ірано-американським малюком на колінах, до Лілі, яку кохає, до рідної домівки, яку покинув, коли загинув його брат, а він не зміг утішити згорьованого батька (несподіване прочитання мотиву Каїна й Авеля), і до якої щойно тепер по-справжньому повертається. Зворушливішого гепіенду варто пошукати.
Це найдовша подорож Чоловіка до Жінки з тих, які я знаю. Довшою була хіба подорож Дон Кіхота до Дульсінеї. Та за всієї схожості, між романами El ingenioso hidalgo Don Quijote de La Mancha і Henderson, the Rain King – велика, докорінна, завглибшки з прірву розбіжність: тоді як Дон Кіхот помирає, так нічого і не второпавши, Гендерсон робить своє велике, рятівне відкриття. Важливіше за найбільше осяяння. Формула напрочуд проста, банальна, як дерево за вікном, вкрите зеленим листям; як сонце і хмари; як дощ. Вона вміщається в одне слово, затеґане і заюзане, але від того воно анітрішки не зужилося і не зблякло. Це слово – любов. Тож найкраще – вдома. Там, де, любов.
