ХХ століття залишило чимало неприємних та нелегких історій для осмислення на згадку про себе. Їхній фантомний відгомін ви можете відслідкувати у буденних звичках і табу вашої родини. Кажуть, не було сім’ї на цих теренах яку б не зачепила тоталітарна машина СРСР, і якщо у вашій сім’ї не було жертв, то значить — могли були кати. Не було ні тих ні тих? Значить досі є таємниці.
Анастасія Чупринська поговорила із авторкою монографії про життя українок у сталінських таборах, історикинею Оксаною Кісь про те, чому і як сліди колективної історії можуть бути відчитані через історії приватні.
— Тема повсякдення українських жінок у ГУЛАГу є малодослідженою та малоприсутньою в українській науці. То, чому ви обрали саме її для монографії, як віднайшли зв’язок?
— У моїй родині не було випадків репресій жінок за політичні переконання. Але займаюся жіночою історією із 1994 року, тобто вже більше 20-ти років, й мене завжди цікавив жіночий досвід у надзвичайних історичних обставинах. Мабуть, років десять намагаюся зрозуміти, як жінки давали собі раду в умовах, коли їхні права, можливості, ресурси були радикально обмежені. Як вони виживали? Певний час досліджувала жіночий досвід у часі Голодомору. Потім, взялася за тему націоналістичного підпілля, і того як це — жити у часи правової сваволі, підпільної війни й напівлегального становища. Тема політичних ув'язнень була ніби логічним продовженням доль жінок із підпілля, — перебування в таборах часто виринало у їхніх спогадах (зокрема ті умови, в яких вони мусили жити роками, а дехто десятиліттями). Коли підступала до теми мала ілюзію, що оскільки сталінські репресії завдали такого потужного удару по українцях то, — вірогідно тема вже привертала увагу інших дослідників. Принаймні, масив існуючих спогадів дозволяв таке припустити. Та виявилося, що повсякдення в’язнів таборів ГУЛАГу в українському вимірі — не представлене. Були світові праці, такі як книга Енн Еплбаум про ГУЛАГ, за яку вона свого часу отримала Пулітцерівську премію. І кілька інших досліджень про повсякдення репресованих, але вони фактично не представляли жіночий досвід у таборах. От і вирішила заглибитися у нього. Не тому, що у мене якийсь інтимний зв’язок із долями цих жінок. Але тому, — що як дослідниця жіночої історії, як українка, як жінка вирішила, що маю моральний обов’язок дослідити тему? Колишні політв’язні відходять, і одиниці із тих, хто залишилися здатні розповідати. Їхні родичі не завжди квапляться ті спогади записувати, а тим більше видавати, а якщо й видають, то вони рідко потрапляють у книгарні, недоступні широкому колу читачів. Зрозуміла, що це просто треба зробити. Залізла у тексти спогадів, і почала збирати матеріали. Натрапила на збірник “Намисто з колючого дроту”: І.Кривуцький (упорядник) писав жінкам учасницям норильського повстання із проханням розповісти про свій досвід, і вони присилали йому короткі спогади. Різного типу матеріали вдалося зібрати, і якщо доповнити їх публікаціями про ГУЛАГ як інституцію – про його економіку, медичну службу, управління (таких праць вийшло чимало на початку 2000-х в Росії) то з цього було можна створити загальне тло. Не всі сторони табірного повсякдення можна реконструювати рівною мірою, — бо не про всі теми хочуть говорити жінки, є теми яких уникають, про які говорять відсторонено й схематично. Знаю, що оскільки ця праця перша такого формату, в сенсі табірного повсякдення загалом та жіночого досвіду зокрема, то вона не є досконалою чи вичерпною. Сподіваюся, що читачів та читачок цього дослідження проблеми висвітлені у книжці зацікавлять, і хтось із молодих дослідників захоче піти далі, розбереться більше й порине у матеріал глибше. Думаю, багато ще можна зробити, бо це лише такий перший огляд. І я готова до всілякої критики. Але свій певний моральний обов’язок вважаю виконаним, а саме – зробити голоси жінок, які пережили ГУЛАГ більш доступними для читачів. Спогади і свідчення з якими працювала та аналізувала, я рясно цитую в книжці і роблю це свідомо. То спосіб транслювати ці голоси, і дати можливість сучасникам та сучасницям почути їх.
В цій книжці так чи інакше представлено історії 120 жінок, не всі вони українки. І також є спогади жінок, які не були громадянками Радянського Союзу. У 1930-х роках поняття “ворога народу” зазнало етнізації, сталінський режим переслідував і репресував представників “ворожих” націй (німців, поляків, євреїв, депортував цілі народи). То ж у ГУЛАГу національність також важила багато. Хотіла показати не просто жіночий досвід, бо про це трохи писали різні дослідниці. Мені важливо було зрозуміти, що українського і що жіночого було у їхньому невільницькому житті. Переважно доступні нині спогади – це свідчення жінок родом з Західної України, які були пов’язані із націоналістичним підпіллям, вони мали достатню політичну та національну свідомість, освіту. Існує чимало загальних праць з історії ГУЛАГу, у яких дослідники намагалися відтворити різні сторони функціонування цієї каральної інституції. Але документація ГУЛАГу не дає змоги встановити точної кількості людей, які пройшли крізь систему таборів, чи тих, які там загинули. Елементарний приклад — це звіти про рівень забезпечення в’язнів одягом та взуттям, реальні потреби ніколи не забезпечували на 100% звіти, а справжній катастрофічний стан справ приховували. Також фальсифікували довідки про смерть, вказуючи хибну причину: скажімо, приписували кишкову інфекцію, симптоми якої були ідентичні ознак, які спричиняє тривалий голод. Тому табірну статистику слід використовувати дуже обережно, розуміючи, за яких умов і для яких потреб її продукували. Натомість особисті розповіді про невільницьке повсякдення дають змогу побачити контраст між декларованим виправно-трудовим табором, і фактично табором смерті.
— Що вас здивувало під час роботи над дослідженням? Чого не очікували, коли бралися за тему?
— Для мене як дослідниці жіночої історії, звичним є сприймати нормативні уявлення про жіночність, як щось обмежувальне, що звужує можливості жіночої самореалізації та підвищує суспільний тиск на жінку. Те, як культура приписує норми і стандарти жінкам, які нав’язує очікування, це не дозволяє їм мислити ширше чи проявляти себе в інших ролях чи сферах. Виглядати інакше, поводитися інакше. Так звана нормативна жіночність завжди була для мене інструментом обмеження і контролю над жінкою в межах патріархальної культури. Та коли занурилася у табірні історії, для мене стало відкриттям те, що оці моменти нормативної жіночності у таборах виявилися дієвими інструментами для виживання.
Традиційно дівчаток і хлопчиків виховували у різний спосіб і розвивали у них різні навички та нахили, та й прищеплювали їм різні способи взаємодії. І вийшло так, що те засвоїли жінки, що результати такої гендерної соціалізації у таборах жінки змогли використати на свою користь. Про що йдеться? Про звичайні навички самообслуговування: жінки вміли полагодити свій одяг, перешити по фігурі табірні роби, і це їм дозволяло підтримувати свою гендерну ідентичність, почуватися жінками, а не безликою людською масою. Подібно ж – ставлення до житла, адже табірні бараки не нагадували у звичному розумінні ні хату, ні квартиру. І ось жінки – опираючись на засвоєні змалку нормативні уявлення про те, як має жінка-господиня ставитися до житла – одомашнювали цей абсолютно чужий простір, намагаючись перетворити його на подобу дому. Прибрати, причепурити, десь поставити квіти… З одного боку, це дозволяло їм практикувати нормативну жіночність, не втрачати цю частину своєї особистості, з іншого – творити певну ілюзію нормальностті в цьому цілком ненормальному просторі і таким чином не забувати про певну систему цінностей, у якій вони були виховані. Важливим є й те, що в процесі виховання у хлопчиків зазвичай культивуюють такі риси як змагальництво, конкуренцію, а у дівчаток виховують уміння виявляти турботу, домовлятися. Виховані у такій практиці дівчата продовжують все це робити у дорослому віці, й на Заході дослідниці називають це жіночою етикою турботи: коли націлені на турботу жінки дбають про тих хто поруч. У таборах це відіграло неабияку роль, бо вони допомагали одна одній вижити, а не змагалися в суворих умовах, де поодинці люди пропадали. І звісно, лікувати одна одну, бо ж народна медицина — сфера жіночої компетенції, й це теж стало додатковим ресурсом для виживання. Також, зовсім іншого забарвлення набула така буденна річ як звичні жіночі розмови, що у повсякденному житті сприймається як жіноча балаканина. У таборах це працювало як психотерапія, бо проговорюючи свої тяжкі думки, виливаючи душу одна одній, ділячись емоціями жінки розвантажувались психологічну, втішали і розраджували одна одну, підтримуючи на дусі, не дозволяючи сповзати у відчай і депресію. Психологічний стан в’язнів, очевидно не менш важливий, аніж фізичний, бо зневірена людина опускає руки, перестає боротися і гине, вона просто приречена. Власне, серед того, що мене вразило, виявилися речі, які у повсякденні сприймаються як тривіальні, спрацьовують як обмежувальні чинники для жінок, а в надзвичайних обставинах можуть виявитися рятівними. Другим відкриттям для мене була роль релігійної практики у таборах. В кінці Другої світової війни та у перше повоєнне десятиліття по етапу пішло багато дівчат із Західної України, — реґіону, що не зазнав войовничого атеїзму 1920-30-х років (зокрема руйнування церков, знищення священників). Їхня потреба продовжувати сповідувати християнство була такою сильною, що у таборах вони не просто молилися поодинці й гуртом, власноруч виготовляли релігійні атрибути (ліпили з хліба хрестики, вервечки, малювали та вишивали образки), а навіть (!) влаштовували церковні богослуження — іноді у неділю та обов’язково у великі свята. До такої імпровізованої служби особливо ретельно готувалися, відтак виконували ролі священника, дяка, хору. Я була вражена, що в умовах повної безправності та примусової ницості, жінки здобули новий емансипаційний досвід – право служіння у церкві, якого вони у канонічних церквах не мали і не мають досі. У таборах вони свідомо порушили церковний канон, бо потреба переживання літургії виявилася для них вищою за правила. Все діялося таємно, вартові стояли на чатах, й попри всі ризики та заборони — служба відбувалася. Чи можемо ми їх засуджувати за це? Думаю, люди, які не пережили ув’язнення у таких умовах, не мають права оцінювати вчинки тих, які побували на межі життя і смерті.
Чимало є й етичних тонкощів та дилем, коли працюєш із такою болісною і кривавою темою, як повсякдення в таборах. Але коли я прочитала праці дослідниць-єврейок про жіночий досвід у єврейських жінок у ґетто і нацистських концтаборах, то зрозуміла, що наші почуття (через аналіз повсякденних страждань групи людей, із якою ти себе мимоволі ідентифікуєш), схожі. Як українка і як жінка, я мимоволі сприймаю жінок, про яких пишу, як праматерів, це мені досить близька історія, від якої неможливо відсторонитися. Хоча, як дослідниця, ти маєш вибудувати емоційну дистанцію до предмету вивчення, але у цьому випадку говорити про відстороненість і об’єктивність просто недоречно. Треба розуміти міру особистої заангажованості в тему. Пишучи про це, ти не можеш уникнути опису страждань, є ризик скотитися до роз’ятрювання ран, до препарування чужого болю... До якої міри ти маєш право експонувати людські страждання і ницість? Фактично, життя тих жінок стає матеріалом для книжки і фактично є частиною наукової кар’єри, тобто вивчаючи такі теми, я та інші дослідники інструментально використовуємо людські страждання. Це серйозний моральний виклик. Чи можу я це компенсувати? Єдиний вихід для мене — уникнути віктимного наративу, натомість спробувати показати гідність і силу цих людей усупереч обставинам часу. Сили були нерівні, і все, що ці жінки могли протиставити репресивній машині — це свої життя.
Українці взялися за свої історичні травми порівняно пізно. Коли на Заході почалася дискусія про Голокост, звучали різні голоси щодо доцільності таких студій. І одна із позицій – ризик ретравматизації, адже люди, які усе це пережили, мусять розповідати і ще раз переживати той досвід. Інша проблема – міжпоколіннєва трансляція травми, коли нащадки, які пережили Голокост, тепер змушені знати про нього і з тим жити. З болем, якого вони не досвідчили особисто, але який сприйняли як свій. Єдиний вихід – пропрацювання травми, через певні психологічні та психотерапевтичні прийоми. Головне тут – артикуляція та проговорення пережитого болю, але воно спрацьовує лише, коли середовище готове слухати і чути – не лише пригадувати і оплакувати, але й осмислювати та аналізувати. Зараз соціальні психологи серйозно взялися за вивчення колективної травми Голодомору, й те, яким чином пережите людьми, але переважно непромовлене, несказане, трансформувалося і осіло в підсвідомості їхніх нащадків. Про табори ті, хто вижили, теж мовчали з різних причин. У тоталітарній державі в принципі безпечніше було не знати. Скільки людей померло, так ніколи й не розказавши про пережите? А їхні діти чи онуки не завжди могли зрозуміти, чому їхні батьки чи бабусі та дідусі так себе поводили. Наприклад, харчові звички сучасних українців значною мірою зумовлені Голодомором. І це не тільки очевидна звичка багатьох наших батьків тримати великі запаси їжі без жодної раціональної в тому потреби. Але також це фетишистське ставлення до хліба, чого ніде в світі більше немає. Соціальна недовіра, безініціативність — це психологічні механізми, що виробилися у людей, які пережили страшні речі, навіть якщо вони про це не говорили, і тим більше якщо вони цього не усвідомлювали і не аналізували. Їхній спосіб життя та поведінка назавжди були змінені пережитим.
Цитуючи у своїх книзі спогади багатьох жінок, я думала, що може отак читаючи книжку, молоді люди чи люди середнього віку, які мало що знають про ті часи, крім того, що бабця десь там сиділа в таборах, краще зможуть зрозуміти цю свою бабцю, маму та й себе самих. Якщо справді ці травми сидять десь глибоко, і перешкоджають нашому поступу, то їх перш за все треба усвідомити. Так, таке прозріння може бути болісним, а у світі, який і без того складний, не хочеться додаткового стресу. Чула від досить освічених людей із вченими ступенями: “Ти знаєш, Оксано, я цієї книжки читати не буду, тому, що мені вистачає проблем. Я не хочу більше болю...” Тобто, це не позиція лише молодої людини із цього реґіону, яка не розуміє, який зв’язок між нею та таборами ГУЛАГу, і для чого це вивчати (можна ж вивчати голод в Ірландії чи геноцид в Руанді). Але ці речі частина нашої колективної біографії, нашої успадкованої пам’яті, нашої культурної генеалогії.
— Ви також торкнулися і зазвичай табуйованих тем: тілесності, сексуального насильства над ув’язненими жінками. Як працювали із матеріалом, чи було складно?
— Те, що зґвалтування було масовим явищем у таборах, можна здогадатися, та масштаби встановити неможливо. Свого часу мене вразила повість Єлени Глінки “Колимський трамвай”, яка дуже докладно описала практику жорстокого групового зґвалтування в’язнями-кримінальниками невільниць під час етапування у трюмі корабля по ріці, і це при повному потуранні конвоїрів. Охоронці закривали очі на неприховану наругу, яка призводила до смертей і каліцтв. Головною складністю вивчення цієї сторони жіночого досвіду є те, що жінки про це не говорять – ця тема гранично табуйована. Спогади про сексуальне насильство вкрай самоцензуровані, завуальовані. Від зґвалтування у таборах не була застрахована жодна жінка, і можна припустити, що більшість українок у той чи інший спосіб зазнали такої наруги, але у спогадах воліють уникати згадок про пережите. Почасти – через болісну травму, якої зазнала і до якої не хоче повертатися, почасти – через ризик стигматизації, адже наше суспільство схильне звинувачувати жертву у тому, що сталося. До того ж, спогад про пережиту травму може бути витіснений через дію захисних механізмів пам’яті, коли свідомість не може справитися із якимось досвідом. Загалом, в нашій культурі публічно обговорювати дуже інтимні речі, пов’язані з тілом і сексуальністю, не прийнято – жінкам непросто подолати це табу, особливо коли дослідник/ця про це не питає. У письмових спогадах це особливо помітно, жінки дуже добирають слів, натякають, використовують евфемізми.
Та все це не означає, що у ГУЛАЗі жінки і чоловіки не мали потреби у спілкуванні, в стосунках. Часто у спогадах жінки говорили, що контакти ініціювали саме чоловіки. І тут знову таки можна простежити гендерні особливості у поведінці. Традиційно від жінки очікують виконання так званої емоційної роботи (підтримання психологічного клімату, втішання, розрада), і чоловіки, яких утримували окремо від жінок, її дуже потребували і потерпали від браку жіночої турботи – тому й шукали способу налагодити спілкування. Листування через “табірну пошту” (нелегальний обмін записками) сприяло виникненню дружби та особистої прив’язаності, хоча в більшості випадків можливості для сексуального зв’язку у в’язнів не було. Такі стосунки після звільнення могли перерости у створення сім’ї, бо люди відчували психологічну спорідненість. Окрім національності та мови, спільний табірний досвід був найбільш важливим чинником для одруження, бо люди пройшли через те саме і добре розуміли одне одного. У тих обставинах люди, які вийшли за ворота табору, мало зважали на якісь романтичні речі – вони квапилися жити! Я переконана, що незнання і нерозуміння того, через що пройшли наші предки, не дозволяє нам зрозуміти ким ми самі є і чому ми є саме такими. Адже навіть позірно дуже побутові звички можуть виявитися наслідком таборового досвіду. Скажімо, дідусь мого чоловіка політв’язнем і відбував свій 12-річний строк у Казахстані. Перше що він зробив удома, коли повернувся – це на всі шафки для продуктів він навісив замки. І ця практика зберігалася, її розуміли ті близькі, хто бачив, яким вкрай виснаженим від голоду він повернувся з табору, але онуки цього не могли відчитати чи зрозуміти: чому він так чинить.
— То чи виявили Ви у досліджених спогадах якісь спільні чинники у практиках виживання у таборах ГУЛАГу?
— Люди які вижили, часто згадують про щасливий випадок. Між рядків вдалося відчитати ключову спільну рису, а саме – щоденні свідомі і несвідомі зусилля цих жінок, які прагнули зберегти свою людяність: щоб залишатися християнками, щоб залишатися жінками, щоб залишатися українками, щоб залишатися людьми. Через звичайні практики, які у повсякденному житті не сприймаються як щось справді значуще: через спів, вишивку, молитву, прибирання приміщення і турботу про свою гігієну.
— А чи мала значення освіта?
— Так, бо освіта чи будь-які фахові знання могли стати додатковим ресурсом для виживання. Скажімо, Надія Суровцева згадує, що завдяки знанням із світової літератури та кіно вона змогла встановити більш менш спокійні стосунки із кримінальницями: щовечора жінка переповідала їм прочитані книг світової літератури і так їх розважала, а вони натомість не чіпали її. Освічені політв’язні були корисні так званим “битовичкам”, які часто були неписьменні – вони писали їм листи додому чи допомагали скласти заяву про перегляд справи тощо. Жінки намагалися зберегти цілісність своєї особистості, підтримуючи опори цієї особистості. Абсолютно в ненормальній ситуації вони намагалися залишитися нормальними людьми. Не дозволити собі опуститися там, де найпростіше було підлаштуватися, почати поводитися по-вовчому. Табірна машина мала стерти всі ознаки особистості, — аби з маси виліпити покірну людину, яка визнає владу і слухає її. А вони не дозволяли нівелювати свою особистість. І хай це була ерзац-пасочка чи ерзац-ялинка, — а для них це був Великдень і це було Різдво. Ця ілюзія нормальності, без жодного героїзму чи відкритого протесту, і була тим повсякденним спротивом руйнівній дії режиму, який ставив під сумнів тотальність цієї репресивної системи. Через оці повсякденні дрібні, але масові і постійні порушення заборон (на релігійні практики, творчість тощо) жінки показували, що не всі сторони їхнього життя є під контролем – існує простір свободи, і саме це давало їм сили жити далі. Самим фактом виживання там, де їх прагнули знищити, жінки перемогли режим.
Розмовляла Анастасія Чупринська
31.07.2018