Оце ніби ще щойно вчора наші львівські вісімдесяті-дев’яності були ще живі-живісінькі, сиділи по кавах і пивасіках, тусували по вернісажах і теплішали поглядом, коли раптом в розмові випливав якийсь епізод з тих «буремних», «карколомних», «зухвалих», «некерованих», «кайфових», «драйвових»…. Навіть якщо когось вже й не було у Львові, але сама їх присутність десь в земному просторі заспокоювала, що тих, хто пам’ятає тебе молодим, ще вистачає. І раптом, як гірська річка – рік тому Юрко Бойко, Ігор Шульєв, Борис Бергер. Навесні Мирослав Ягода. Тепер от, містично, в один день – Платон Сільвестров і Юрій Соколов.
Юрій Соколов в галереї «Decima»
Тих, хто знає, хто такий Платон Сільвестров, сьогодні у Львові можна рахувати по пальцях. Занадто давно, в 1994-му, він перемістився до Кельна. Але тих, хто знає, хто такий Юра Соколов – не набагато більше, хоча він зі Львова нікуди не виїжджав. Стихійна романтика експерименту без підтримки інституцій не витримала випробування часом. І разом з нею з львівської «арт-тусовки» зникла одна з ключових особистостей неформального арт-Львова ’80-х – ’90-х: інтелектуальний, стьобно-іронічний, парадоксальний, сам собі куратор-мистецтвознавець-артмен-фотограф художник Юрій Соколов. Його остання відчайдушна спроба створити незалежний арт-простір – галерея «Червоні рури» у власному підвалі.
Соколов – один з тих особистостей-«каталізаторів», які, власне, напрацювали вибуховий креатив початку 1990-х. Його хата і майстерня були одним з тих куточків, де збирався поговорити/випити львівський андеґраунд. Ключове слово тут «поговорити»: скласти розрізнені інформаційні пазли (хто, що, де) в якусь більш-менш виразну картинку, проговорити і осмислити: куди, як і навіщо? На жаль, спроба Соколова зафіксувати отой «стан тусовки» у концептуальному проекті «Сьома львівська академія мистецтв і літератури імені Майка Йогансена» (1995-1999 рр.) залишилась на стадії чернеток.
Здається, в останнє Юрій Соколов виринув зі своїм перформансом у арт-просторі міста на першому Тижні актуального мистецтва 2008 року. І знову зник. Щоби потім ще коротко з’явитися в якості ментора «Відкритої групи». Його мовчазну, нібито відсторонену постать можна було якийсь час ще спостерігати на відкриттях в альтернативній галереї «Єфремова 26», бо він мешкав в сусідньому будинку. А потім хвороба таки остаточно закрила його від світу.
На жаль, з тих перших легендарних альтернативних виставок – в «Марії Сніжної», «Кларисках», «Дністрі», «Трьох крапках», «Decima» залишилось буквально по кілька сліпеньких ч/б фото. На інших, яких теж несправедливо мало – суцільні посиденьки при каві і пляшці. Драйв часу, помножений на драйв молодості, відчувається, але мистецької інформації – мінімум, хіба тлом. А от спогади про те, як воно все відбувалось, коли раптом все зруйнувалось і раптом все стало можна, сьогодні існують переважно лише в головах. І ця біла пляма у нашій львівській і загальноукраїнській історії невідворотно стрімко перетворюється на чорну. А здавалося, маємо ще стільки часу, мемуари – то для пенсіонерів, а нам ще не вже…А виявилось, що на позавчора. Бо якщо не тепер, то за кілька років історикам мистецтва, аби реконструювати львівські реалії «до», «впродовж» і «по» феномену «ейфорії на руїнах» кінця 1989-1990-х, замість архівування доведеться займатись хіба археологією.
