Доктор Марек Венсовський, дослідник античної історії з Інституту історії Варшавського університету, про те, чому служив афінський остракізм і чому нині також би придався якийсь спосіб дисциплінувати політичні еліти.
— У школі вчать, що остракізм в афінській демократії був інструментом тиску на еліти народом, який щороку ухвалював рішення вигнати одного політика з тиранічними замашками. Ви кажете, що реальність виглядала інакше – за 90 років вигнано всього 12 осіб. Отже, чим був суд остракізму [від гр. ὄστρακον – черепок, – Z]?
— Пояснення різняться. В англо-саксонських країнах навколо афінської демократії вже двадцять років триває науково-політична дискусія. Ліберали бачать в ній напрям еволюції сучасної безпосередньої демократії, а оскільки головною проблемою вважають відчуженість еліт від мас, то за приклад ставлять Афіни, де її нібито не було. Сам остракізм, на їхню думку, є способом дисциплінувати еліти масами. Частина консерваторів вказує, натомість, на темні сторони демократії, що є вихідною точкою для її критики, а в остракізмі – нібито інструменті кривдити еліти – вбачає дію ірраціональної манії народу переслідувати. Є також дослідники з Франції, які вважають його ритуальною маніфестацією суверенітету народу над елітами, а вкинути черепок з ім'ям політика до кошика – символом каменування. Я ж переконаний, що це був механізм, що захищав демократію не стільки від внутрішніх ворогів, скільки від отасісу [στάσις] – внутрішнього конфлікту. Раціональний і продуманий спосіб тримати еліти в ризах. При цьому не народом, а самими елітами, бо запобігання конфліктам відбувалося, не видаляючи з Афін конкретної особи на десять років, а змушуючи еліти домовлятися між собою так, щоб до конфліктів не доходило.
— Ви пишете, що наголос на силі демосу виходить, бо фокусуються на самому народному голосуванні, тобто другому етапі остракізму, і нехтують вагою першого – згоди на його проведенню на народних зборах.
— Бо саме Збори є ключем розуміння цього інструменту. Одні стверджують, що в афінській демократії від початків народ мав вирішальний голос. Інші – що їх створили аристократи, які решту допустили лиш на марґінес діяльності зборів. Але початки демократії в Афінах слід бачити як результат суперечки між елітного походження лідерами та їхніми поплічниками.
Народ мав радше обмежену політичну свідомість, коли в 508 році до н.е. Клісфен розпочав свої далекосяжні реформи, творячи механізми, які діяли справно протягом років.
— Перше вигнання відбулося лише в 488 році до н.е. Тож коли він ввів остракізм?
— Відразу, але механізм настільки себе виправдовував, що не запускали другої частини процедури, і це означає, що еліти з собою домовлялися. Кожне з двох голосувань – в Народних зборах та на Агорі – мало інший характер, з іншим складом учасників, інакшою організацією. Треба пам'ятати, що афінська демократія не надто заохочувала до політичної участі. Афіни мали близько 40 тисяч громадян, а на народних зборах фізично поміщалося тільки 6 тисяч осіб. Це мало сенс, бо політично байдужі люди не змінюють держави, змінюють лиш настільки вмотивовані, що готові встати перед світанком, щоб взяти участь в засіданнях. Більшість не брала участі в політиці – за одним винятком, а саме остракізму, коли майже кожен брав участь у великому політичному спектаклі. Тут також видно мудрість Клісфена, який прекрасно використав силу негативних почуттів загалу громадян.
— Перед другим етапом політична температура зростала – політики одні одних очорняли, пробували фальсифікувати вибори, що підтверджує так звана криниця Фемістокла, заповнена препарованими черепками-остраками з ім'ям цього політика. Схоже на гостру політичну боротьбу і маніпулювання незорієнтованим натовпом?
— Радше елітою. Різниця між демократією афінською та сучасною полягає в тому, що коли в античності на політиків падала вся відповідальність за відсутність бажання компромісу, то нині вони за це не несуть жодної відповідальності. Якщо на народних зборах було вирішено провести процедуру остракізму, то хтось за це мусив заплатити політичною кар'єрою. А чому афіняни, маючи можливість видалити найменш люблених осіб, застосували її лиш 12 разів за 90 років? Чому щороку вони не давали спуску своїй заздрості і чистому бажанню зробити зле політичним зіркам? Тільки тому, що лише в другій інстанції натовп діставав право голосу. Це означає, що остракізм більше маніпулював елітами, ніж народом.
— Тобто весь політичний рік політики між собою якось домовлятися: вдень в публічних установах, а вночі на приватних пиятиках, тобто на симпозіумах?
— Клісфен просто поставив еліти перед ітераційною (повторюваною) дилемою в'язня, як названо цей стосований в політології метод, що походить з математичної теорії ігор. Коли росіяни увійшли в Афганістан, американські науковці почали шукати математичну формулу, як політично перемогти в холодній війні. У великому конкурсі комп'ютерних ігор Анатоль Рапапорт застосував стратегію "вето за вето", яка довела, що для отримання довгострокового успіху у відносинах з іншими гравцями найкраще почати від співпраці, щоб потім адаптуватися до суперника: співпрацювати, коли він співпрацює, а на його агресію реагувати обмеженою агресією. Завдяки цьому суперник знатиме, яка поведінка у взаємовідносинах винагороджується, а яка – ні. При цьому така тактика передбачає тривале співробітництво, бо якщо хтось відчуває в собі спроможність знищити ворога, то не йтиме на жодні компроміси, як це роблять деякі сучасні політики. Політолог Роберт Аксельрод стверджує, що для того, щоб спонукати учасників політичної гри до співпраці, треба активізувати їхні взаємовідносини і створити ситуації, в яких всі надовго будуть приречені самі на себе, тоді навіть їхнє шахрайство не перевищить межі, яка загрожує відкритим конфліктом. В Афінах остракізм діяв саме так – змушував політичних "гравців" до компромісу і спільного голосування проти початку процедури на народному зборах. І виправдовував себе, бо коли в інших полісах конфлікти закінчувалися вигнанням цілих родин, конфіскаціями, а часто і вбивствами, то в історії ж афінської демократії політичне вбивство важливого політика сталося тільки раз.
— Тобто остракізм був цивілізованою формою позбутися ворогів? Правда, вони мусили виїхати з Афін, але зберігали життя, статки і можливість повернутися через десять років.
— Незважаючи на це, мало хто хотів ризикувати, і до нього прагнули тільки азартні політики, і то у важкі часи. Політична смерть одного з представників еліт, як правило, змушувала діяти спільно навіть найбільших ворогів. До напруження прагнули такі політики, як Фемістокл і Перикл, бо мали настільки велику підтримку народу, що чулися в безпеці. Фемістокла остракували, коли він вже втік з Афін, обвинувачений в інтригах з Персією, а Перикла вигнати ніколи не вдалося. Він сам два рази успішно використав остракізм проти своїх опонентів. Після вигнання його ворога Кімона в 461 році до н.е., напевно через помсту, сталося згадане політичне вбивство – вбито Ефіальта, політичного патрона Перикла, а через якийсь час остракували політика, який, вірогідно, був союзником Перикла. Остракізм майже завжди виступав попарно або групами, серіями політичних нападів і відплат.
— Невже ви преферуєте раціонального Клісфенa більше, ніж азартного Перикла?
— Це не так, але я дуже ціную його далекоглядність, хоч тонкий механізм остракізму, ним створений, це просто відповідь на його власний досвід. Коли він боровся за владу з Ізагорем, то не було жодної системи захисту, в результаті чого обидва у грі дилеми в'язня зрадили: він – аристократію з народом, вискочивши з якоюсь, тепер точніше невідомою, популістською реформою, а його супротивник – закликаючи на допомогу чужих "інтервентів", спартанців. У результаті Ізагор вигнав Клісфена з сім'єю, забрав його майно, тому, коли той повернувся після народної революції до Афін, то запровадив реформи, які забезпечили дію демократії на роки, після чого, напевно, відійшов з політики. Перикл же був геніальним лідером, який зробив для Афін багато доброго, але, як і інші подібні на нього, не передбачив однієї речі: власної смерті. Що з того, що він придумав стратегію, як перемогти Спарту у пелопоннеській війні під власним керівництвом, якщо потім ніхто не витримав цього тягаря ні інтелектуально, ні політично.
— Однак в 416 році до н.е., коли в результаті зловживань і підступів вигнали демагога Гіпербола, то відмовилися від остракізму, що зрештою призвело до кількох замахів в наступних роках. Чому остракізм перестав себе виправдовувати?
— Наприкінці V ст. до н.е. відбулися глибокі культурно-генераційні зміни, і з'явилися софісти, які переконували, що за гроші кожен може стати політиком, досить опанувати мистецтво промов і дискусій. Але цвяхом до труни було багатолітнє домінування Перикла, який не допустив, щоб біля нього виріс в Афінах якийсь справний політик. Після його смерті проявився вакуум в поколінні, а в таких умовах – в тому числі і під впливом софістів – почав занепадати аристократичний етос і старі принципи, базовані на певних політичних традиціях. Остракізм був сполученням того, що в політиці є найважливішим, – права і традицій, тому діяв, поки всі схвалювали певні засади гри.
— Отож, чому остракізм – хоч з'явився в кількох інших полісах, виправдав себе тільки в Афінах і Херсонесі Таврійському?
— Бо тільки там, підозрюю, його було точно скопійовано, можливо, впроваджуючи, як і в Афінах, два голосування. У протилежному випадку реально він був тільки механізмом переслідування еліт і в такому вигляді довго не втримався, бо, як, наприклад, в Сіракузах, відлякував розумних людей від участі в політиці. Це теж є небезпекою, про яку варто пам'ятати. Зрештою, вже в античності швидко забули, якою була мета і завдання Клісфенa: Аристотель, наприклад, бачив в ньому всього лиш "егалітарний" механізм знищення найвидатніших людей.
— Сучасним демократіям також би придався остракізм?
— За умови, що було б збережено два голосування. І коли би було задіяно механізм, який змушує політичних лідерів до компромісу і зниження температури суперечки, побоюючись гніву народу стосовно тих, які не можуть порозумітися для блага спільноти. Бо остракізм був певною ідеєю формувати відносини не тільки між політичними лідерами, а також і між політичною елітою та "сірим громадянином". Питання остракізму є питанням про майбутнє демократії і можливість раціонально формувати відносини між елітами та народом; про можливість пом'якшення – природної прецінь – відчуженості політичних еліт, але також і про відновлення довіри до них, щоб не допускати до гидких пароксизмів популізму, як це є тепер — не тільки, зрештою, в нас.
— Як виглядає в цьому плані польська демократія?
— Ця система діє добре, поки букву закону доповнюють прийняті політичні традиції. В нас же руйнується і одне, і друге. Але це все ще демократія, я би сказав прямо, що вона навіть ближча до тої стародавньої. Нас розледащила ліберальна модель останніх десятиліть, яка не мала природних внутрішніх ворогів, а афінська модель існувала в безустанній боротьбі з людьми, які, користуючись її власними інструментами, пробували розвалити її зсередини. Остракізм був одним із запобіжників, ми ж їх не маємо, бо досі не були потрібні. В IV ст. до н.е афіняни справилися з групами, що нищили систему зсередини, передаючи весь політичний авторитет закону, тобто – кажучи нинішньою мовою – конституції, а не народу. На жаль, нині у багатьох країнах світу руйнується верховенство права і народом маніпулюють – нібито від його імені. Не лише Польща, а і Сполучені Штати будуть змушені пережити часи, в яких демократія діє з вбудованим механізмом самознищення. Причому – ще раз підкреслюю – це для неї природна річ. Тому нема сенсу заявляти про кінець демократії, треба думати, як собі давати раду з внутрішніми ворогами. Хоч би поглядаючи на стародавніх афінян.
Розмовляла Агнєшка Кшемінська
Marek Węcowski
Dylemat w skorupkach
Polityka, 12.06.2018
Зреферував О.Д.
02.07.2018