В пальмовій вітальні Літературно-Мистецького Клюбу у Львові, в гурті пань і панів, хтось із письменників палко борониться, хтось, видно — небезпечно наступає.
— Ви хочете великих творів із нашої життєвої нужди?! —
— Не куріть, будь ласка, — просить пані, — задуха шкодить пальмам.
До свідомости долітають тільки уривки речень. Сиджу в вигіднім глибокім фотелі і слухаю оповідання знайомого, що вперше від початку війни побував у своїм ріднім місті в галицькій провінції. Перед його уявою просувається історія, що в неї вплетена його ж власна молодість.
В далекім повіті жила родина: священики й багатії-хлібороби. Родина починає підсуватись під місто. Священики купують поле, передміські городи. Там закладають цілі городничі й пасічничі підприємства, їхні діти, лікарі, вчителі, — вже починають здобувати саме місто. Коротка історія останніх десятиліть. Десь на початку століття два брати розсварюються при спадкових поділах. Численна родина розпадається на дві ворожі партії. Вилив тієї родини на місто, його інтеліґенцію й установи — величезний. Матеріяльна сила, зв'язки дають їй рішальне значення. Тож після розпаду родини всі в місті мусять тримати або з одним табором, або з другим. Приїжджає якась нова людина. Кому першому складе вона візиту, до котрого табору пристане? Кого вітає усміхом на улиці, кого не завважує? Це головні теми розмов і товариські сенсації міста. Родинні суперечки знаходять незабаром ідеологічну надбудову. "Патріярх" одної групи — "старорусин", другої — "українець".
Слова оповідання ледве доторкаються тяглого, барвистого багатства історії. Вони далекими стрибками минають подробиці, але в блиску очей і частих зупинках у задумі вгадуєте, скільки кольорів і які цікаві подробиці розмальовує пам'ять. Знайомий оце грузне в спомині. В сусіднім товаристві кипить, переливається дискусія.
— В галицькій тісноті не можуть народжуватися великі твори! — заявляє письменник. — Хіба насуває життя тут які ширші проблеми? Хіба знайдете тут які цікаві типи? Ніяких! —
Знайомий пряде дальше. Перша світова війна і події після неї втягають в значно грізніші, за поділ між "твердими" і "м'якими", протилежності. Це час, коли старорусинство остаточно вливається в українство. Разом пролита кров проти спільного ворога примиряє політичні табори. Але не примиряє розсвареного роду. Роздор знаходить нове ідейне оформлення. На верху, між старшими, ненависть вдоволяється якийсь час вивіскою радикально-ундівських розходжень. Між молодими паростками розкривається глибша пропасть. Наслідник престолу однієї родинної групи стає діяльним пропаґатором українського тайного університету. Тож одночасно студент із другої групи просто для показу записується до польської вищої школи. Його бойкотують. Він і його поплечники звикають до погорди і кпин свого громадянства. Це перший крок відступництва. Ось із тієї групи виходять угодовці і роблять польську урядничу карієру. Вони готові на все задля успіху на тій похилій площині. В другій частині роду розвиток іде в противнім напрямі, до яскравого українського націоналізму. Починаються відомі "вищі студії" молодших по польських тюрмах, і виснажливі ревізії, допити, пацифікації старших. Непрохідна прірва.
Тільки кров або кохання можуть її засипати. Ось українські Ромео і Джюлієтта галицького повітового міста. Він, студент, з розпуки приєднується до гуртка молодих людей, що втікають в українізовану в той час совєтську Україну. Там пропадає. Вона ж, Джюлієтта, чужа в своїй родині, що позбавила її щастя, в’яне в тузі й умирає, залишаючи свій спадок організації, якій служив її Ромео. Ненависть дужча від кохання, і воно не перекинуло золотого моста.
1939 р. група карієристів повисає безсильна. Її опора, польська влада, зникла, як пух кульбаби. Але залишається привичка покірно стукати до дверей і віддано вислугуватися. Нзв'язуються зносини з НКВД. Люди оповідають дивні історії, люди знають підозрілі справи, люди бояться. НКВД чує їхні таємні розмови в місті. Арештують, вивозять за ті розмови. Тільки тій одній групі нічого не загрожує. Страх, як темна ніч, прикриває родинні суперечки, та не примиряє.
Остання дія. Після відступу большевиків на подвір’ї НКВД знаходять змасакровані трупи націоналістичної групи родин. Найвидатніших довіреників, колись польської, пізніше совєтської влади, спадкоємців другої частини роду, замикають і розстрілюють. Трагедія скінчена. Майно розграблюють ближчі й дальші.
Знайомий жаліється. Він бачить обличчя, постави, рухи. — Чому не маю письменницького хисту? Навіть хроніки списати не вмію. —
— Справді, киньте папіроску, — благає пані з сусіднього товариства. — Пальми в'януть в такім повітрі.
Напалений письменник підхоплює слова: — Вам жаль?! Тож мусите зрозуміти, що в нашім задушливім підсонні немає повітря для літературних пальм. Немає тем, немає цікавих типів, немає проблем для творів.
І розмови про кризу літератури снуються в клюбі, як спіралі тютюнового диму...
___________
Функцією духової культури є встановити порядок у первіснім душевнім хаосі, надати ясні форми природному станові душ, зорганізувати духовість. Так само розуміємо слово "культура" і в інших ділянках. Культура поля, лісу, саду — це надання якогось розумного ладу природному буянню різноманітних рослинних родів. Хлібороб, лісовик, садівник прорізують у вільнім степу чи лісі рівні дороги, підсилюють ріст одних рослин або штучно насаджують їх, викорінюють інші, небажані роди.
Подібне роблять ділянки духової культури з вільним степом душі. Вони передовсім позначають окремі пливкі і мутні душевні риси виразнішими знаками — символами. Релігійна туга прагне до Божої близини. Релігійна притча передає ту тугу доторкнутися вічности. Жива релігійна душа сповнена свідомістю про те, що пізнати Бога неможливо. А все ж вона, саме вона, шукає символів, різних аналогій, щоб хоч збагнути напрям свого невтишного пориву.
Символами почувальної, емоціональної сфери душі є мистецький образ у найщиршім розумінні цього слова. Поет описує сучасне розпуття:
І Саломея! Ще дитя (дитя!),
А п’є страшне, отруєне пиття
І тільки меч та помсту накликає.
Душе моя! Тікай на корабель,
Пливи туди, де серед білих скель —
Струнка, мов промінь, чиста Навсікая.
Ясно, що образи Саломеї і Навсікаї мають тільки символічне значення. Поетові не важна історична правда про дочок юдейського і феацького царів. Він вичаровyє їх, як символи двох життєвих форм: сучасного поетам, матеріялістичного розкошелюбства, окуплюваного кров'ю, — і поранково-невинного життя серед природи. Оте "тікай на корабель" — це той самий емоціональний стан, що піддавав іншому поетові бажання в тиші "за поплавцем життя несплямленим донести".
Символом наших уявлень про світ і життя є наукове поняття. Воно притримує, зафіксовує пливкі змислові відчування. Haпp., те, що знаємо в переливній зоровій мінливості і називаємо світлом, сучасна фізика заступає поняттям електро-маґнетних дрогинь і описує Мековелевими рівняннями.
Окремі ділянки духової культури організують отак означені душевні змісти в більші світи: в релігійні і філософічні системи, мистецькі і наукові твори. В них переживання, утверджені образом або поняттям, дістають своє окреслене місце. Так повстають гієрархійно упорядковані світи, ідеальні людські типи, ясно зарисовані форми життя, як зразки національних характерів або як відзеркалення якоїсь доби. Неоформлені душі, в зустрічі з такими творами, переживають їх, самі переймають або відкидають їхній порядок мислей і почувань. Вони формуються під впливом зразків, навіть на образ і подобу зразків, скристалізованих у духовій культурі народу.
Для сучасної свідомости, особливо ж для свідомости інтелігентської — у нас рішальної — верстви, найважливіші ідеологічно-світоглядова і мистецька ділянки. Перша встановляє порядок ідей, порядок мислей, друга організує почувальну сферу сучасної людини. Крізь призму першої розуміє людина свій світ і події в ньому. Ідеологія накидає людині поставу супроти різних явищ і розумову оцінку тих явищ. Мистецтво, головно ж красне письменство, піддає людині свою почувальну оцінку світу і його явищ. На прикладах з'ілюструємо вищесказане. Донедавна найвищою цінністю вважалась у нас свобода, без точнішого означення її змісту. В ім'я свободи боролися політики, свободу оспівували поети. Свобода була критерієм історичної цінности людей і подій. Наша історіографія готова була признати цінність усім, навіть анархійним і асоціяльним, відрухам, що валили всякі обмеження особистої чи групової свободи. Сьогодні цінністю вважають державу, що сильно обмежує особисту свободу, за те забезпечує свободу цілої нації в її відношенні до інших націй. Разом із такою зміною змінився і образ історії. Ми схильні дуже критично ставитися до свободолюбних рухів, що ослабляли осередок державної влади, за те аж тепер у всій повноті навчились ми розуміти і подивляти велич творців держав, державних в'язань, як Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. — Подібно в емоціональній ділянці. Ще на початку нашого століття чутливість, ніжність уважалися особливою цінністю шляхетної душі. Звідси перечуленість, слізливість, м'якість, звеличувані на всі лади словом, піснею, малярським образом. Перша світова війна зробила перелім. Сильна людина, що готова, не оглядаючися на кров і сльози, йти твердо до своєї мети — стала улюбленим образом для серця і мистецтва.
Духа сучасного українця формували ті дві сили: ідеологія і мистецтво. Вони пов'язані з собою, вони співпрацюють. Бо в живій душі мислі і почування не існують відокремлені одне поруч одного, в окремих кімнатах. Вони в живій тяглості виступають разом: жива мисль у почувальнім тоні, неначе промінь сонця мутній імлистій обслоні; з другого боку почування з твердішим ядром, де народжується мисль. Ідеологія-світогляд і мистецтво відповідають тим окремим, а все ж нерозривним сферам живої душі. Тож вони доповняють себе взаємно, впливають одне на одне. Одначе вони не повинні губити своїх конститутивних, своїх основних прикмет. Це була б страта характеру, означености, — це був би поворот до незрізничкованого, мутного душевного хаосу, цс було б зречення культури і поворот до первісної природи.
Які ж то основні прикмети тих двох ділянок? Ідеологія-світогляд носить у собі тенденцію ясности і виразности своїх понять. Вона змагає до наукової певности, до наукової важности для всіх і конечности. Такою вважає себе ідеологія, такою накидається вона людям. Кожне ж мистецтво прагне до безпосередности, до життєвої близини. Воно хоче, щоб його переживати, а не тільки приймати розумом і уявою. Ті дві тенденції можемо звести до однієї: і ідеологія і мистецтво живуть патосом правди. Тільки, що правда світоглядового мислення — в його ясності і виразності, прозорості, що уможливлюють однозначну поставу супроти дійсности і тим самим перевірку у зустрічі з дійсністю. Ознакою правди мистецького твору є його сила зворушувати читача, глядача, слухача, сила накидати іншим зображені в ньому переживання.
Оце хвилює нас питання про кризу духової культури, воно займає, воно дискутується. Проречистим знаком тієї кризи є переплутання тенденцій двох основних ділянок духової культури. Ідеології тридцятих років зреклися тенденції ясности і виразности. Вони стали засобом тільки емоціонального діяння, тільки засобом зворушення, себто вони ставали аґіткою. — Красне письменство, навпаки — воно зрікалося безпосередньої близини життя, і ставало або віршованою ідеологією, або прозовою ілюстрацією ідеології. Обидві ділянки вчинили своєрідну "метабазіс ейс алльо ґенос", перехід у чужий рід, і через те повернули від культурного до первісного стану природи, стану хаосу, мішанини первнів.
Така спадщина тридцятих років. Задихаючися в ній, говоримо про кризу. Стан нестерпний для обох ділянок: і для мистецтва, головно для літератури, і для ідеології. Обидві, відбігши від своїх засадничих функцій, утратили після коротких і поверховних успіхів пошану глибших умів і згубили своє значення в суспільності.
Спробуємо зілюструвати сказане живими прикладами.
Горе від ідеології.
Коли ідеолог-мислитель тратить патос правди, себто ясности і виразности, задля блиску і дешевого успіху, — то це передовсім криза людини. Коли твір такого ідеолога хоче перебалакати, переглузувати, перекричати інших, а не переконати — то це також ніщо інше, як криза людини. Так само кризою людини мусимо вважати стан, коли письменник впрягається в догматичну квадригу і, під свист ідеологічного батога, брикає, поки не задихнеться в збуденнілих уже образах, у витертих від частого вжитку фразах.
Цілком інакше виглядає, як в осередку духового життя стоїть велика людина. Ми мали її в особі і ідеолога і письменника — Івана Франка.
Мистець-письменник мав у нього відвагу безпосередности, відвагу життєвої правди, навіть усупереч власній ідеології. Бо ідеологія каменяра і вічного революціонера, що нею живе молодий Франко, Франко XIX століття, — не зовсім співзвучна з переживаннями героя "Зів'ялого листя". Повторення за Ґетівським Вертером: Будь мужчиною і не йди моїм слідом, — може саме і є відгуком свідомости незгоди між каменярем, що зрікається себе, свого щастя, і тим трагічним героєм любовної лірики, що поза своїм щастям не бачить нічого в світі і, не знаходячи його здійснення, губить себе. В кожнім разі ідеологія не скаламутила тут щирости поета, і його поезія не стала принциповою деклямацією.
Ідеолог-мислитель у Франка бореться за ясність, передовсім за ясність у собі. Під впливом життя і його досвіду, під впливом роздуму над ними, міняються погляди. В душі мислителя виростає новий ідеал. Але він не приглушується попередньою задубілою, ні панівною в той час, формою. Він знаходить новий вираз і оформлення в яскравій постаті провідника народу, Мойсея. Це шлях Франка-мислителя від вічної революції до ідеї провідництва, шлях, що його за своїм учителем верстає західне українство і досі.
Аж ось нестане великої людини. Тоді приходить всевладність моди, духа часу, всевладність milieu, середовища, і всевладність демагогів, що вміють лоскотати те середовище і здобувати розголос, популярність серед широких мас або підтрим панівних клік.
В такім підсонні талановиті, але слабші духи піддаються і блукають. От визначний талант і велика працездатність Богдана Лепкого. Він походив із галицької священичої родини, його молодість припадає на найцікавіший час у розвитку того світу. Це час на переломі століть і аж до першої світової війни. Переможна духова революція, ведена в Галичині головно Іваном Франком, розбила тісні обрії патріярхальщини, освіжила запліснілі кімнати. Достатніші парохіяльні доми стають культурними осередками тодішньої Галичини. Там, у побуті, у звичаях тих домів, створюється щось своєрідне, щось із української галицької самобутньої культури. Міські верстви ще не згубили безпосереднього зв'язку з селом. Майже кожна міська інтеліґентська родина має ще батьків, братів, сестер на селі. Туди їдуть літом на спочинок. В селі є вже кілька гімназистів, в околиці є студенти, іноді з дальших університетів. В гостинних світлицях парохіяльних домів, по садах у привітній тіні крислатих лип, відбувається обмін ідей, дискутуються такі модерні в той час твори Ібсена, Ніцше. Там переживаються новини рідної літератури, музики. Там кільчиться те, про що часто і даремне мріємо, а саме синтеза здорового консерватизму, отвертого на світ широкий, із найновітнішими духовими течіями.
Богдан Лепкий вийшов із того підсоння і культуру його носив у собі до смерти. Він мав усі дані стати літературним виразником того світу і створити завершений його епос. Та ось на наших очах, впродовж двадцятих і тридцятих років, з різних причин догоряв той гарний світ і не знайшов достойного вислову. Лепкий під тиском ідеологічної моди звернувся до інших тем і інших образів. Вкінці укоханий світ Лепкого зайшов, як учорашнє сонце, а його обожатель дав велику трилогію з XVII—XVIII століття, де гетьман Мазепа, як це нераз завважують, зображений, як галицький отець декан... Потрійна шкода! І для пaнa гетьмана, і для отця декана, і для української літератури.
Богдан Лепкий не стояв одинцем. Його брат Лев, письменник Роман Купчинський, обидва в силі віку, носять у крові відблиск культури тих парохіяльних середовищ, а в серцях лрбов до того світу їхньої молодости, а в пам'яті тисячі характеристичних рис. Але українська література далі чекає, коли і чи взагалі виконають вони обов'язок супроти свого дому і свого серця. Чи може далі вони тільки підкладатимуть, хай гарні, культурні й корисні — слова і пісні під останні кроки останніх днів?
Приклад з новіших літ. Ось свіжий, загонистий талант Ростислава Єндика. Його уява п'є з трьох головних джерел: із замилування до Гуцульщини, із начитаности і вчености антрополога і, вкінці, знову ж із ідеології Дмитра Донцова. Там, де Єндик забуває про два останні джерела, виходять в його соковиті, вдатні твори, там гаряча кров бурлить пристрастю в барвистих постатях леґінів і молодиць. Та де він накладає на одне око вчене, на друге ідеологічне скельце, там уже очайдушний гуцульський ватажок стає трохи не національним провідником, що взявшись під руку з січовим кошовим, способом давніх періпатетиків, проходжуючись обмірковує народні справи. Так висне талант між собою і накипом. — Люди з-над Дністра знають випадки, коли орел або дужий яструб устромить кігті в рибу, що занадто важка і сильна не дається птиці. Хижак не може вирвати кігтів з-поміж скорчем стиснутих остюків риби, але, сам сильний, не поринає, лише тримається над водою. І ось безсило несе їх течія: хижого птаха з розпростертими крилами і зранену рибу, з кігтями в тілі. Над ними блакитна височінь, під ним таємнича глибина. Та ні злетіти вгору, ні поринути на дно тому смертельно спутаному Пегазові. Навіть поверхня води вже не грає переливом сонця. Вона мутиться піною від сплеску крил об воду і дикого борсання під водою. Чи це не образ талановитого вченого і письменника, що повиснувши між науковою глибиною і мистецьким летом угору, шукає себе і не знаходить? Чи визволиться птах? Чи здобуде риба свою певність і свободу в глибинах? Єндик пручається. Він співає похвалу вільній творчості. Так хотілося б, щоб до тих хвилин його боротьби за свободу не прикладали колись слів Франка:
"І хоч душу манить часом волі приваб,
Але кров моя — раб! Але мозок мій — раб!"
І ще приклад із найновіших часів. Читаєте літературні спроби молодих письменників. Перед вами низка тюремних споминів, сирих і неопанованих, переідеалізованих і перечорнених за вимогами ідеології. Над чим працюєте? — Довідуєтесь, що народжується роман про героїв політичних процесів, підпільної боротьби за Польщі. Ви відчуваєте з тривогою, що автор дошиває вигадані людські тіні до готової ідеології. Вам настирливо пригадується оповідання знайомого в пальмовій вітальні Літературно-Мистецького Клюбу про розсварені роди, що в свою історію, в свою любов і ненависть, уплели всі важніші ідеологічні рухи нашого двадцятого століття, але даремне чекають мистецького зобразника. Молодий письменник захоплено з'ясовує задум твору. Стільки ідей, стільки кличів, і — так мало живих людей! А в пам'яті вперто виринає і на уста тиснеться мефістофелівська заввага:
ein Kerl der spekuliert,
Ist wie ein Tier, auf dürrer Heide
Von einem bösen Geist im Kreis herum geführt,
Und rings umher liegt schöne grüne Weide.
Які рани залишив ідеологічний диктат в поезії! Ось страждання талантів. Читаєте твори Євгена Маланюка, найбільшого серед еміґрантів. І пригадуються слова іншого чужого поета: — ввійти немов в тюрму, в одну ідею! Маланюк прийняв її, увійшов у неї. Як самовладний ясень із землі, так випив він усі поетичні соки з тієї ідеї. І як ясень залишив навкруги бідну на зелень смугу. Все дав він своєму ростові в однім напрямі, своєму листю, своїм образам, своїй однобокій майстерності, але звузив і обмежив життя навколо. Подібно Ольжич що зазеленів, але й не розцвів на ідеологічній ріні.
А перші поетичні таланти Галичини тридцятих років? Святослав Гординський, Богдан Ігор Антонич, — вони пручаються, все ж впрягаються в ідеологічні шлиї. Перший почав невирівняними, але бравурними "Барвами і лініями". Потім ріс і розщеплювався одночасно. Після шукань і непевности, щораз частіше причалював до берегу масово признаних, неначе офіційних бомбастичних слів про обов'язкові почування "ненависти", "злющого тремтіння", "підсвідомим скорчем затятих щелепів", "одчаю викривлених уст", "злосердних днів", "безправства", "ґвалту", "озлобленої мсти", "зневаг їдкого жала", "брехні ворожих вір", "ворожих прав нещадности", до почувань "упертости натуг", "волі зривів, причавлених ногами", "п'яних посміхів хама, що обслинює все", "немилосердя жаху", "тривоги", "розпачу", "звоїв сумніву", "гордости", "безумних марев", "пурпурних роз'ярень", "непокірного гніву". — Все те з одного 28-рядкового вірша! І неначе тільки неофіційно, в вільні від ідеологічних занять хвилини він творить справжню, щиру, як золото, поезію. Тоді він мріє про "свою коротку неповторність". Тоді його вірші дають передчуття достиглости передосінніх днів "де юністю задумані походи причалюють до творчих берегів спокійних дум і владної свободи". Тоді йому сниться "солодкий плід майстерности й довершень". Тоді "хай відплинуть буденні голоси"! Небезпечне розщеплення і його наслідки небезпечні. "Ідеологічним" віршам брак безпосередности, цебто поезії. У справжній поезії, її дотеперішнім верху у "Сновидові", відчувається деякий брак ідейно-змістового стрижня. Гординський-поет мовчить. Сподіймося, що він шукає своїх мислей і своїх слів для своїх почувань.
Антонич. Незабутній юнак. Поки він "був хрущем і жив колись на вишнях", тоді ріс він і росла трава і зеленіли кучеряві вільхи. Тоді треба було нахилитись, нахилитись тільки, щоб почути найтайніші з всіх слова. (Весна). Тоді здивовані й очаровані, слухали ми дивних новин про весну, що їхала лемківськими долинами на сто возах; про ковалів, що перековували місяць на підкови; про Бога, що народився на санях в лемківськім містечку Дуклі. Ми слухали вітхнених проповідей "до карасів, до коропів і до дельфінів, до всіх братів з солодких і солоних вод". І була непорочна ориґінальність у світовідчуванні тієї дитини-поета. Але та ориґінальність не вміщалася в прокрустове ложе панівних ідеологій. Від поета почали вимагати активізму, урбанізму. І оце з жахом бачили ми, як Антонича стискали в золоті перстені моди, і він ліпив вірші на радість рабів ідеологічних шабльонів.
Українська лірика тих часів! Який багатий предмет для дослідника. Вона славить гін, шал, порив, вольовість, ірраціоналізм, але ледве чи коли в історії нашої лірики творили так раціонально, збиваючи, мов дощинки, надумане слово до надуманого слова в строфічні скриньки. Безпосередности в них не дуже шукайте. Ви мусите добре подумати, щоб знайти дорогу до тих скриньок на почування, що підчас роботи згубили свій вантаж, а порожне місце заткали сильними словами, громовими закляттями. Колись дивуватимуться, що музикальний нарід так довго вдоволився в своїй поезії тільки музикою бляшаних інструментів. Колись, читаючи ті вірші, пригадуватимуть слова Франка з цитованого вже Semper tiro:
"І хоч часом мов грім гримне слово моє,
То це бляшаний грім, що нікого не вб’є".
Хіба любов і пошану до рідної поезії...
Горе для ідеології.
Переріст влади небезпечний не тільки для підвладного, але і для володаря. Було б дуже займаво прослідити, яку велику шкоду приніс ідеологічний диктат у літературі самій ідеології. Та нині мусимо обмежитися кількома натяками.
В здоровім, самостійнім мистецтві ідеологія знаходить живі з'яви душ, що при їх оформленні та порядкуванні вона співдіяла. Так відбувається перша провірка ідеологічних тез, перша їх оцінка почуванням, серцем, оцінка в емоціональнім середовищі, де народжуються будучі діла. Такі різноманітні з'яви відзеркалюються в багатстві типів, що або приймають ту ідеологію і стають її вірними та оборонцями, або відкидають її, як ворожу, або вкінці вживають її, як щита чи димової ослони для різних ірраціональних хотінь і намагань. Пригадаймо оповідання з пальмової залі Клюбу. Коли б панівні ідеології тридцятих років мали поруч себе незалежну велику літературу, вони побачили б наочно різних праукраїнських бісів, що колись прикривали свою наготу листками радикально-демократичних, згодом соціялістичних і вкінці провідницьких кличів. Тоді ідеологія, зрозумівши це, мусіла б змагати до щораз яснішого і прозорішого охоплення своїх тез, щоб не бути оправданням темних сил. Це найплідніша і найцікавіша дискусія ідеологічного мислення і мистецької творчости, дискусія не словами, фразами, але проясненими мислями і завершеними творами.
На жаль такої творчої дискусії в тридцятих роках не було. Література, взята на поводи, ставала "прикладним" мистецтвом, у найкращім випадку графікою, що постачала ініціяли, заставки та ілюстрації до ідеологічних текстів. Ідеолог став актором без критичного зеркала. Сповидний володар мас сам попадав у залежність його величества юрби, що плеще. Він, що його призначенням було оформлювати душу народу, зробився тільки голосним резонатором масових настроїв. Покоривши літературну творчість, ідеологія сама попала в неволю.
Природа — культура.
Тільки поворот до своїх питоменностей, своїх завдань і своїх основ, визволить і ідеологію і мистецьку літературу від неприродних залежностей. Патос правди приверне обидвом ділянкам їхнє щире обличчя і дасть їм повагу в житті. Аж тоді їхня співпраця задля однієї цілі буде плідна. Тією ціллю є духова культура й її зрілий овоч: українська розвинута особовість, як живе втілення тієї культури.
Гасло, поставлене в заголовку, не означає протиставлення культури природі, як це було у Руссо. Бо, роздумавши, зрозуміємо, що саме розвиток від первісного незрізничкованого душевного хаосу до упорядкованої зрізничкованої духовости — це й єсть природний розвиток. Навпаки такі затримки в дорозі або завороти назад, як у тридцятих роках, суперечать природі духа.
Тож "назад до культури" — це значить одночасно: вперед до природного росту вгору!
[Наші дні]
01.06.1943