Розмовляла Наталія Космолінська

В січні-лютому у Львівському Палаці Мистецтв ми побачили виставку, організовану секцією кераміки львівського відділення СХУ, у березні, в Арт Салоні «Велес» – проект Ольги Козлик «Caldera», а ось щойно в галереї «Зелена канапа» – Ольги Пильник. Тож практично маємо перед очима весь діапазон ідей та технологічних можливостей львівської професійної художньої кераміки станом на 2018 рік.

 

 

Для Ольги Козлик – це перша персональна виставка у Львові. Ідея проекту «Caldera» народилася як результат вражень авторки від життя на острові – діючому вулкані. Атракція розпеченої лави, що стікає в море, та вигадливі фактури застиглих залишків трансформувались в оригінальну колекцію предметів інтер’єрного дизайну. Португальською La Caldera – котел,  і походить від латинського caldaria: циркоподібне заглиблення, що утворюється  після виверження вулкану. Тож шпичаста пластика арт-об’єктів символізує різноманітні типи геотектонічних явищ та вулканічних процесів, наслідком яких є утворення кальдер, кратерів, гейзерів, лавових потоків, фумарол... Дзеркало тут в якості відбитка Місяця на поверхні нічного Моря. Проект присвячений острову-вулкану Stromboli в Тіренському морі поблизу Сицилії та його мешканцям.

 

 

 

Починала Ольга з традиційної для львівського декоративного мистецтва теми етно, перафразуючи народне мистецтво Гуцульщини. А згодом захопилась Іспанією та Італією. Побачене і відчуте на давніх землях Антики міксує у динамічні «мозаїчні репортажі». А коли їй бракує можливостей кераміки, береться за полотно і пензлі. Проект «Caldera» – новий рівень осмислення вражень, спроба узагальнення розмаїття форм і смислів, щедро нашарованих природою в цьому екзотичному куточку планети. Про що ми з нею і говорили.

 

Ольга Козлик на відкритті проекту «Caldera»

 

– Не пригадую вашої персональної виставки у Львові. Я щось пропустила?

– Персональної виставки не було ніколи. Після закінчення Академії представила свій диплом і кілька творчих робіт. Це все. Потім приймала участь тільки в групових виставках. Бо так складалось, що почала працювати з інтер’єрами під замовлення і на вільний політ творчості не було часу. А коли час раптом був, то не було ідеї. Мені переважно траплялись цікаві замовники, тому я могла себе там реалізувати творчо, але це були ужиткові інтер’єрні роботи: авторські кахлі для п'єців, камінів, кухонь…

 

– А тут на виставці ви представили авторський предметний дизайн.

– У мене спершу була ідея зробити повну абстракцію: речі дуже прості, концептуальні і взагалі неужиткові. В процесі ідея помінялась, я переключилась на предметний дизайн, бо мені зараз цікаво працювати з дизайнерами та архітекторами. Це був виклик, тому що абстракцію робити легше, там йдеться суто про втілення творчої ідеї. А коли ти хочеш поєднати це з ужитковою функцією, це вдвічі складніше: мусиш враховувати багато нюансів та весь час «узгоджувати» ужитковість і творчість.

 

 

– Вам залежало на комерційному аспекті?

– Продати авторські дизайнерські речі складно. Бо художник сам має стати менеджером, виконавцем, і спонсором. Але, не зважаючи на всі складності, мені цікаво працювати з ідеєю, яка розвивається. В Україні зараз в предметному дизайні ще багато стереотипів з минулого, тому для мене було особливо важливо скласти «пазли» своїх багаторічних практичних напрацювань в цілісний проект.

 

 

– Наразі ідеєю став вулкан?

– Він став причиною, імпульсом. Я на Стромболі потрапила десь близько десяти років тому. Спершу на два дні, потім на чотири, потім на тиждень, потім на місяць… Це – маленький острів за 160 км від Сицилії– лише 21 кв. км.– можна обійти за декілька годин. Тут багато пов’язано з мистецтвом бронзового періоду (Тобто, XV-XIII ст. до н.е.), грецькою історією та міфологією, з подорожами Одіссея... Зараз планую пожити на Стромболі довший час. І ця виставка має закінчитись теж там.

 

 

– Отже, Львів – лише перший пункт вашого проекту, Стромболі - останній? А які міста/країни між ними?

– Зараз планую до Києва, потім везу в Італію, маршрут поки що в процесі узгодження, бо все продумую і організовую сама. Кераміка – не графіка і навіть не живопис, це важкі, але крихкі речі, які потребують особливих умов транспортування і це суттєво ускладнює і в організаційному, і в фінансовому ракурсі виставковий процес.

 

 

– Арт-менеджмент в Україні, на жаль, ще дууже слабенький. Але то тема окремої розмови. Повернемось до «натхненника» вашого проекту. Мені, як людині, яка часто користується виразом «жити як на вулкані», тим не менше складно уявити, як це – буквально жити на вулкані. Як це відчувається в реальності? І як ця постійна небезпека діє на чутливу натуру художника?

– Вражає, що це автономний вулкан посеред моря. І це один з небагатьох постійно діючих вулканів планети. Там три кратери. Коли лава витікає – таке враження, ніби з рани йде кров, ця розпечена маса пульсує і потім в морі згасає. Контраст чорних скель і блакитного кольору води та неба, плюс досить відлюдне життя місцевих – те, що мене притягує. Коли я вперше потрапила на Стромболі, мала нагоду спілкуватись з вулканологами, і запитувала, як можна жити в оцій постійній небезпеці? На що мені відповіли: невідомо, де небезпечніше жити – тут чи в Україні? Це ще було до 2014 року. І я постійно ці слова згодом згадувала. Цей острів надихав багато творчих людей, неординарних, можливо дивних. Людей, які хочуть жити ізольовано від «великого» світу, цивілізації та законів суспільства. Роберто Росселліні знімав тут драму з Інгрід Бергман «Стромболі, земля Божа». Тут є будинок D&G, футбольну команду спонсорує Джорджо Армані, живе багато художників з Німеччини та Австрії: приїхали на день, а залишились назавжди. Дуже впливає сама ситуація повної ізоляції. Особливо це відчутно взимку, коли все зачиняється, залишається буквально кілька охоронців. Зима там досить сувора, вітри, холод, шторми, може зникнути світло, не прийти корабель з прісною водою, скінчитись продукти… А до материка – кілька годин.

 

 

– А це не спричиняє клаустрофобії?

– Якщо про це думати – так. Але у мене так само з’являється клаустрофобія від мого щоденного львівського маршруту хата-майстерня, з якого я не можу зійти. На острові ситуація, як на мене, більш ліберальна.

 

– Отже, життя на вулкані спровокувало вас нарешті зробити персональну виставку.

– На процес підготовки персонального проекту (cам задум) у мене може йти від місяця до року часу і більше. Над проектом «Caldera» я думала три роки. Мені залежало, як трансформувати в форму нашарування моїх багаторічних спостережень (побаченого і пережитого), що зайве, що важливе? Треба було знайти найбільш влучну пластичну форму для моєї ідеї, бо я переважно працюю в кераміці з графікою і декорами на площині, а тут йшлося про об’єм. Одним з базових символів стало коло – це і круглі форми кратеру, і місяць… Дзеркало теж невипадково, це символ води, в якому відбивається світло, місяць. Тому рами дзеркал декорувала дрібними колами. Тобто, те, що я напрацювала впродовж двох років технологічно, вже тут у Львові зібрала в одну ідею.

 

 

– А «наїжачені» форми – вулканічного походження?

– Так, це мій парафраз пластики лави, коли вона вже застигає, від вітру і води в ній згодом утворюються такі шпичасті циліндричні структури, які мають свій ритм.

 

 

– І як воно – змагатись з природою?

– З нею не потрібно змагатись, у неї потрібно вчитись. Споглядати, аналізувати. Немає випадкових форм, випадкових кольорів та випадкових поєднань. Нічого не виникає просто так, кожна дрібничка несе свою функцію. І це подібно до мистецького процесу, коли ти прагнеш досягти максимально досконалого результату. І так само, як і в природі, кінцевий результат в мистецтві може бути неочікуваним, бо все залежить від взаємодії складових процесу. В мистецькому процесі, на мою думку, все стоїть «на трьох китах»: гармонії, свободі, логіці.

 

 

– До академії був коледж ім. Труша, і там ви вчились у двох легендарних Тарасів – Драгана і Левківа.

– Вони мене навчили думати, а лише потім творити. Після закінчення була проблема, чим займатись далі, але в житті переважно так є, що приходять ситуації, котрі самі вирішують, як далі бути. Я лише впускала їх і йшла далі.

 

– Молодому художнику завжди складно починати, а особливо керамісту, бо технологія вимагає великих  коштів.

– Перший рік після академії був важким, а потім з'явилось замовлення на кахлі, друге, третє, і почався новий етап життя і творчості. Я розписувала кахлі і в етно-стилі, розробляла панно, декор для кав'ярень, готелів, приватних будинків. Це були серйозні масштабні замовлення , це і годувало, що було дуже важливо, бо на той момент попиту на авторську кераміку практично не було. Багато моїх колег були дезорієнтовані, не знали, що робити. Мені працювати на інтер’єрні замовлення було цікаво, бо я вчилась узгоджувати фантазію з можливостями технології. Наступних сім років я розробляла фольклорну народну тему. Якщо перерахувати загальний об'єм плиток, який я за цей час зробила, то десь 50 м кв. буде, а, може, й більше. Цікавою була робота для львівської кав'ярні «Мапа». Замовник повністю мені довірився. Я запропонувала оригінальну техніку з пігментами і графікою, яку потім застосовувала в інших об’єктах.

 

 

– Цей заробіток дав вам можливість їздити?

– Такі суми, які я вкладала в поїздки, могли б зматеріалізуватись в квартирі в центрі Львова, наприклад. Але не шкодую, бо все, що побачила, потім дало мені можливість вийти на інший рівень в роботах. В мандрах я теж знайшла цікавих замовників. Наприклад, Ірена Карпа. Ми з нею познайомились випадково, через спільну приятельку в Барселоні. Згодом я почула, як вона ділилась враженнями по телебаченню про мої «керамічні» ілюстрації до книжки П’єра Ді-Бі-Сі «Світло згасло в країні див» в перекладі Галини Шиян. Ірена сказала, що це змінило її структуру ставлення до проекту, бо я зробила, власне, велике панно з кераміки. І тоді вона мені замовила теж велике панно до своєї київської кухні «El Vent dels Catalans» (2014 р.). Тема Каталонії виникла, бо ми з нею обидві фанатки цього регіону. Ми не обговорювали деталі, але співпали у своєму баченні, відчутті «смаків» Каталонії. Такі зустрічі і такі роботи – дуже енергетичні, вони дають бажання розвиватися. Ще одне замовлення з категорії надзвичайних – настінний розпис... на Канарських островах, в холі ресторану та декількох місцевих клубах.

 

 

– Ви розповідали, що на Стромболі попробувати себе в живописі.

– З живописом мені набагато легше. Бо кераміка – то як робити живопис, тільки з зав’язаними очима, остаточний результат бачиш, коли вже витягаєш готову річ з печі. А розписуєш, орієнтуючись лише на знання та інтуїцію, бо кольорів до випалу не видно, все сіре.

 

– А тоді навіщо після такого найвищого пілотажу повертатись до живопису?

– Менше витрат на технологію: не треба ні глини, ні печі, ні електрики, не треба носити важкі речі…Тільки полотно і фарби. Ти можеш набагато швидше висловити свої емоції. Наразі то були мої сицилійські враження. Там природа настільки досконало стилізована в реальності, що вже нічого не потрібно нічого узагальнювати чи вигадувати. Там є тільки два кольори – синій і білий – і одна лінія, і лише цим ти маніпулюєш. 

 

– У Львові ви за живопис не брались?

– Не знайшла теми, якоїсь зачіпки...

 

 

– Останні ваші десять років поєднані з постійними поїздками до Сицилії. Де почуваєте себе більше вдома: там чи тут?

– Я про це думала, і таки там. Останнім часом я просто роздвоююсь. Мені там легше, комфортніше. Природа дуже імпонує, вивезла звідти вже стільки рослин і камінців, що можу відкривати ботанічний садок. Приваблює, що ставлення до мистецьких речей цінується так само, як ставлення до життя: важлива кожна хвилина і все, що оточує, є  важливим. Більше свободи у всьому. Тож мій фанатизм повернення до Сицилії перетворився у необхідність.

 

14.04.2018