Без подорожування годі уявити Модерн. Подорожування не лише від початку супроводжувало Модерн, щойно воно його уможливило. Дванадцяте жовтня тисяча чотириста дев'ятдесят другого року, день, в який Колумб досяг острова, що його назвуть Сан-Сальвадор, можна вважати символічним народженням сучасності. Модерн – нечуваний прорив людства. Тож не ховаймо його передчасно. Попри спроби розпрощатися з ним, ми все ще живемо в цій ґрандіозній, прекрасній, суперечливій добі, яка далеко не вичерпала своїх можливостей.
Провадження і впровадження постмодерного дискурсу – ніщо інше, як запрягання воза попереду коня. Ми щойно наближаємося до можливості втішатися Модерном, відкинувши його сумнівні плоди і прийнявши позитивні (права людини, цінність життя, пошана до довкілля, добробут), а вже хочемо позбавити себе насолоди. Людство впритул наблизилося до можливості процвітання, однак тиранія Великого Вибуху, потяг до пришвидшення, ущільнення, самознищення здатний усе зіпсувати.
Ми плутаємо постмодерн і постмодернізм. Постмодерн – гіпотетична доба, яка мала б настати після Модерну. За браком влучнішої назви ми префіксуємо Модерн і вже цим всупереч наміру порвати з Модерном, підсумувати і завершити його, номінально його продовжуємо. Тоді як постмодернізм – явище культури, мистецька відповідь на модернізм кінця дев'ятнадцятого і першої третини двадцятого сторіччя, тож саме в цьому контексті його і варто розглядати. І модернізм, і постмодернізм сильно змінили культуру. Врешті, наше хибне уявлення про постмодернізм призвело не так до демонтажу стереотипів, як до деконструкції етосу. З цього погляду, українські дев'ятдесяті і двотисячні – суцільний постмодернізм, до того ж не так у мистецтві, як у політиці, економіці, праві і соціальній сфері. Ми сплутали плюралізм і пофігізм, розмаїття і безвідповідальність; у нашому уявленні про постмодернізм це тотожні і довільно взаємозамінні величини. Та раптом, коли війна ввірвалася в наші двері, ми згадали про вартості.
До Модерну (європейська) людина подорожувала світом сакральним, її життя було подорожжю до Бога, рухом увись, від романських склепінь до готичних веж, що віддзеркалювали потяг до біблійного неба. Навіть такі затії, як хрестові походи, перші масові – мілітантні – подорожі, мали на меті «визволення Гробу Господнього». Подорож була центральною складовою лицарського кодексу: служіння прекрасній дамі вимагало здійснення в її ім'я подвигів. По суті, лицарський універсум був першою спробою секуляризації, невдалою такою самою мірою, як не може копія оригінального полотна претендувати на прорив у малярстві.
Середньовічні подорожувальники – лицарі і ваґанти. Останній середньовічний подорожувальник – Дон Кіхот. Та хоча Міґель де Сервантес Сааведра з гумором підсумував цю частину європейської історії, вряди-годи ми все ще тужимо за гідальґом з Ла Манчі. Наша туга – не за Модерном: навіщо тужити за тим, що є; в чому живемо; що найкраще з того усього, що ми знаємо про попередні людські цивілізації? Тужать за тим, що проминуло. Насправді ми бануємо за середньовіччям. Свідомість людини не встигає за науково-технічним поступом, надто швидко, надто феєрверково громадилося відкриття за відкриттям. Ми втратили здатність мріяти і тепер сидимо на діжці з атомною бомбою, цикаючи на айфоні.
Хоча подорожували й раніше, подорожували завжди і завжди розповідали про подорожі, подорожня література, якою ми її знаємо, – явище Модерну і важливий сегмент світового письменства. Палітра форм, якими вона представлена, сягає від нотаток до романів. Майже всі подорожувальники вважали за потрібне розповісти про краї, в яких побували. Тривалий час їхні усні та письмові оповіді правили єдиним джерелом інформації. Від них залежало, як сприйматиметься той інший світ, який вони відвідали, вони впливали на його образ і формували його. Вони були першими долачами кордонів – не лише географічно-просторових, а й, відтак, кордонів свідомості та світобачення. Подорожувальники могли однаковою мірою розвіювати міфи та стереотипи, як і плодити їх, проте здебільшого вони їх таки розвіювали.
Подорожня література розпадається на фікційну і нефікційну. Обидві послуговуються тими самими формами, запозичуючи їх одна в одної, розвиваючи так і збагачуючи. Подорож віддавна проникла в фікційне письмо, оповіді про дійсні подорожі наснажували уяву письменників, форсували становлення модерної уяви і модерної свідомості. Здавалося б, між ними і сюрреалістичними фантазіями Голлівуду – вічність, насправді ж якихось кілька сотень років. «Дон Кіхот» – подорожній роман, і хоча він поготів перший модерний роман, але геть не такий, яким невдовзі стануть подорожні романи, народжені Модерном. Мабуть, тому що «Дон Кіхот» не народжений Модерном; навпаки, це книжка, що народила Модерн, заклала підвалини його духовно-світоглядної, культурної складової. Нова, секулярна Біблія, якої потребував новий Старий Світ, що зазнав нечуваного географічно-просторового і, відтак, світоглядного розширення. Кораблі конкістадорів привезли в Європу разом з казковими матеріальними багатствами найголовніше багатство – її сучасність.
Спокуса залічити «Дон Кіхота» до постмодерної літератури закладена в техніках, використаних у цьому творі. Ці техніки справді подібні до тих, що їх використовували в другій половині двадцятого сторіччя. Вони побудовані на увідноснюванні через гумор, іронію й абсурдизацію, їхнє призначення – відшвартувати канати, що стримували корабель розвитку, а де це неможливо – розрубати їх, заскорузлих у гордіїв вузол. Дон Кіхот і Санчо Панса подорожують у сірій зоні, на помежжі епох. Це техніки підсумування великих періодів у культурно-світоглядному розвитку людства; техніки деконструкції і десакралізації. Росинант тиняється поверхнею часу, на якій щойно завтра візьметься підростати отава Модерну. Сервантес – косар цієї поверхні.
Чи можна й Ісуса Христа вважати постмодерністом? Ні. Ісус – представник Модерну, його засновник. Чоловік, який у ситуації дезорієнтації, невизначеності, симультанності, яку ми схарактеризували б як постмодерн, сформулював орієнтири, на той час революційні, заклав підвалини на найближчі кілька тисяч років, світоглядно змодернізував світ, у який явився. Ісус – подорожній, який ходив і проповідував, але й також у цьому другому, метафоричному розумінні явлення-у-світ і покидання-світу. Та ми мало вшановуємо цю його роль модернізатора, його сміливість і велич, захопившись речами супровідними й дрібʼязковими.
Найпізніше від Просвітництва, подорож – невідʼємна частина освітнього канону, мовби освіта нічого не варта без дійсної подорожі географічним простором. Подорожували і вигадані фігури на сторінках художніх творів, і їхні творці. Ті подорожі спрямовувалися здебільшого на Південь, до античних джерел модерної Європи. Найбільша європейська сатира доби Модерну, «Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта, священика англіканської церкви і пароха в ірландському Кілруті, побудована у формі подорожі.
Розквіт фікційної подорожньої літератури припав на сімнадцяте – девʼятнадцяте сторіччя, від англійця Даніеля Дефо до француза Жуля Верна, проте й упродовж двадцятого і навіть зараз подорожня література не зникла; нефікційна подорож проникла на територію фікційності, позичила в неї поетику, стала романом. Подорожня література змінилася, бо докорінно змінився в двадцятому сторіччі й сам світ. Від розмови з Богом через розмову з Інакшим людина перейшла до розправи над собою.
Невідомо, як Бог, але людина вже напевно створила Бога за своєю подобою: доброго, гнівливого, кінець кінцем, такого ж вередливого, а незрідка й жорстокого, як вона. Від Відкривача Земель і Підкорювача Світу, а згодом Усесвіту до Розгубленої, Сповненої Сумнівів і Самосумнівів істоти – нелегка подорож. Що ж, інколи подорож втомлює, й настає потреба осмислити побачене і себе в ньому та на його тлі, перед тим як вирушити в нову подорож, що врешті-решт і майже завжди – продовження попередніх. Подорожування – модус, воно наповнює життя сенсом, розширює просторово і духовно. Та здається також, що подорожування і є сенсом. Якраз у цьому, можливо, і криється відповідь на «нащо».
