Марія Мартіньйон-Торрес

Близькі зустрічі з людством: палеоантрополог досліджує нашу еволюцію як виду". Сан-Хі Лі W. W. Norton: 2018.

 

Багато хто вважає, що палеоантропологія має справу тільки з минулим. Люди думають, що, окрім допитливого, іноді романтичного, інтересу до життя наших далеких предків, ця наука має дуже мало спільного з життям сучасних людей. Палеоантрополог з Південної Кореї Сан-Хі Лі у книзі “Близькі зустрічі з людством: палеоантрополог досліджує нашу еволюцію як виду” кидає виклик цьому погляду. Вона трактує людину як продукт дивовижної взаємодії між біологією та природним відбором, що триває ось вже 6 млн років, коли ми відділилися від родоводу шимпанзе.

 

Лі старається уникати традиційного наративу “від двоногих мавпоподібних створінь до складної поведінки” і пропонує оригінальну подорож вздовж нашого унікального еволюційного шляху. Коли наші предки втратили хутряний покрив? Чи смак м’яса змінив нашу долю? Чи сільське господарство стало благословенням, чи, може, прокляттям? Чи альтруїзм — це унікальна людська риса? Лі у книзі стисло аналізує ці та інші ключові питання — і дає на них незвичні відповіді.

 

Зокрема, вона підтримує так званий мультирегіоналізм — теорію про те, що люди виникли в багатьох місцях планети одночасно, — на відміну від твердження про спільне походження людей в Африці. Вона опонує іноді жорстким інтерпретаціям окам’янілостей, які домінують в науковій літературі, здебільшого західній та англомовній. У своїй книзі вона реанімує погляд на Азію як колиску сучасних людей, зокрема нагадує, що окам’янілі рештки у Дманісі (Грузія) такі ж давні, як і найдавніші скам’янілості Homo, знайдені в Африці. Homo erectus, можливо, з’явився в Азії, а вже звідти помандрував до Африки. Вона також обговорює денисівських людей — загадкову популяцію гомінідів, які співіснували з сучасними людьми і залишили по собі багатий генетичний матеріал, але обмаль скам’янілостей. Вона пише про них як про “азійських неандертальців”, підкреслюючи тим самим, що реконструкцію еволюції європейських гомінідів не слід розглядати осторонь від їхніх азійських кузенів.

 

Не все в “Близьких зустрічах” стосується минулого. Чи люди досі розвиваються? Зазвичай вважають, що культура і технології (наприклад, одяг, знаряддя праці та медикаменти), які опосередковують нашу взаємодію з природним середовищем, стримують здатність нашого тіла пристосовуватись до навколишнього середовища. Лі кидає виклик цьому погляду і наводить цілий каскад доказів того, що еволюція досі триває.

 

Зокрема, вона вказує на дослідження кольору шкіри. Вважають, що у перших гомінідів, які втратили хутро, розвинулась темна шкіра, яка краще захищала від згубних ультрафіолетових променів в тропічному кліматі. Ті ж гомініди, які жили у вищих широтах, за цією логікою, піддавалися меншому впливу UV-променів і потребували менш активних меланоцитів (клітин, які виробляють пігмент меланін). Так переважно пояснюють світлішу шкіру в людей подалі від екватора. Але дослідження генетика з Пенсильванського університету Єна Матієсона та його колег, проведене на великому зразку стародавніх ДНК, доводить, що світла шкіра європейців з’явилася внаслідок нового варіанту гена, який появився не пізніше ніж 4 тисячі років тому. Матієсон та його колеги пов’язують появу світлового кольору шкіри з переходом до сільського господарства та осілого і колективного способу життя.

 

Лі підтримує цю думку. Вона пише, що поява сільського господарства зумовила раціон, в якому переважають зернові культури та крохмаль, яким не вистачає багатьох поживних речовин, зокрема вітаміну D. Нестача цього вітаміну змушує тіло самостійно його синтезувати. Це — метаболічний процес, який вимагає поглинання ультрафіолету через шкіру. Поява блідої шкіри, як встановив Матієсон, максимізує поглинання ультрафіолету серед популяцій з нестачею в раціоні вітаміну D. Цим прикладом Лі показує, що культура — у цьому випадку сільське господарство та зміна раціону — могла прискорити генетичну еволюцію.

 

З переходом до фермерського життя також настав демографічний вибух всупереч навіть вразливості осілих популяцій до інфекційних хвороб. Доступність злакових культур дозволила швидше відлучати дітей від материнського молока, що дало змогу жінкам давати потомство через коротші інтервали. Як наслідок, зростання населення зумовило більшу генетичну різноманітність — “сировину” еволюції. Інший приклад, який показує, як наша біологія досі піддається змінам, — лактозна мутація, яка приблизно 5 тисяч років тому дозволила людям перетравлювати молоко аж до дорослого віку. Ця риса набагато менше поширена в Східній Азії (особливо в Китаї) і дуже посприяла скотарству. Її також можна розглядати як ще один механізм компенсації настачі вітаміну D, оскільки коров’яче молоко багате на цю поживну речовину.

 

Життя в спільнотах відіграло вирішальну роль для успіху нашого виду. Великі групи надають підтримку, яка вкрай необхідна під час народження потомства з великим мозком, що потребує тривалої опіки у дитинстві. Сучасні люди також є приматами з найдовшою тривалістю життя, яка дозволяє трьом поколінням жити разом. Індивіди продовжують бути “корисними” для спільноти і після завершення свого репродуктивного періоду, доглядаючи за внуками і навіть чужими дітьми. Як вказує Лі, “фіктивна спорідненість” (близькі зв’язки між людьми поза родиною або шлюбом) є винятково людською рисою. Рештки древнього гомініда з Дманісі, яким 1,8 млн років, показують, що він деякий час жив без зубів. В часи, коли пращури людей мали ще дуже примітивні знаряддя праці і не вміли контролювати вогню, він би не вижив без сторонньої допомоги. Це вказує на те, що група співчутливо до нього ставилася, та є найраннішим свідченням альтруїстичної поведінки.

 

Книга Лі написана живо. Розділ з заголовком “Кінг Конг” обговорює Gigantopithecus – загадкову гігантську мавпу, яку знайшли в Китаї і яка могла співіснувати з Homo erectus від 1,2 млн до 300 тис. років тому. Перехід до прямоходіння, мабуть, завдавав неабиякого болю у спині. Доступність стилю часто ризикує стати йому надміру спрощеним та іноді заходить на територію, в якій будь-яка риса трактується як така, що має якусь функцію і розвинулась для використання.

 

Але в кінцевому підсумку автор надихне навіть експертів своїми сміливими спробами пролити світло на сферу, яка часто здається сухою та незрозумілою. Історію людини, якій ось уже 6 млн років, визначили шанси та мінливе довкілля. Лі доводить, що — а зараз і поготів — наші рішення та дії визначають майбутнє Землі та її мешканців, включаючи нас з вами.

 


María Martinón-Torres
The past, present and future of human evolution
Nature, 14.02.2018
Зреферував Євген Ланюк

 

17.02.2018