Марія Кауц

Ім’я Рані Кріша (Rhani Krija) – одного з найяскравіших перкусіоністів нашого часу – в Україні маловідоме. Його знають, напевно, тільки у вузькому колі спеціалістів, які активно слідкують за подіями в музичному житті світу.

 

© Avni Selmani ​

 

Він з тих людей, про рівень успіху яких дізнаєшся не під час, а після знайомства з ними, з газет, телерепортажів та на ютубі. Тим не менше в колі музикантів його відразу помічаєш завдяки особливій харизмі, не просто світлому, а просвітленому погляду, відкритості та відвертості. І такт він вміє тримати не тільки на сцені, а й в житті. Як музикант-автодидакт Рані Кріша володіє вражаюче широким репертуаром ритмів і стилів – арабським, північноафриканським, андалузьким, латиноамериканським. Охоче працює з музикантами різних напрямків і жанрів. Його цікавить як автентична музика світу, так і класика, джаз, блюз, реґґі та поп.

 

Починав він свою кар’єру в мальовничому марокканському містечку Есауїра на узбережжі Атлантичного океану. Бажання побарабанити проявилось змалку. В п’ять років Рані Кріша супроводжував спів матері стукотінням по каністрах з-під олії, в одинадцять – почав заробляти перші гроші в місцевих барах і клубах, а в шістнадцять вже виступав на великих концертних сценах. Потім – навчання в виші. Але не в консерваторії на відділі ударних інструментів, що було б логічним в даному випадку, а в технічному університеті по спеціальності електротехніка. Проте бажання грати на барабанах не залишало його ніколи. Навпаки все частіше Рані ловив себе на думці, чи правильну професію обрав? Нещасний випадок перед самим закінченням університету став вирішальним у виборі професії. У лікарні, на одинці з самим собою, під час однієї з безсонних ночей він вирішує кинути все і займатись тільки музикою.

 

Потім була фаза інтенсивного вправляння, багато музики і ключовий дзвінок від Ману Каче (Manu Katché), ударника Стінга. Ману чув гру Рані і той впав йому в око. Тож коли Стінг почав шукати доброго перкусіоніста, щоби записати одну з пісень, Ману порадив йому спробувати Рані Кріша. Переконлива гра Рані сподобалась Стінгу настільки, що вони разом записали цілий альбом. І Стінг взяв його в своє вісімнадцятимісячне світове турне. Потім був ще один альбом, і ще одне світове турне. Сьогодні Рані Кріша, біографія якого може стати чудовим сюжетом для художнього роману, є одним з кращих перкусіоністів світу. Він виступає поряд зі Стінгом та такими всесвітньо відомими музикантами, як Гербі Генкок, Чик Коріа, Пласідо Домінго чи Ме́рі Джей Блайд. Тим не менше, він постійно в пошуку виконавської досконалості і нових ритмів.  В розмові для Zbruc Кріша зауважив, що охоче познайомився б з ритмами України і поділився б власним досвідом.

 

© Volker Beushausen

 

– Географія визначила твою професію і, зрештою, долю...

– Порівняно з Європою, музика мого рідного Марокко має надзвичайно складну і різноманітну ритмічну мову. Дуже відчутний вплив Африки, адже Марокко – це африканська країна. Кожна місцевість в Марокко має свій типовий ритм. Інколи їхні різновиди змінюються навіть в межах кількох кілометрів. Тому неможливо визначити якийсь один типовий для Марокко ритм. На жаль, марокканська музика та ритми до цього часу залишаються мало дослідженими і майже невідомими для світу. Їх не знають, бо вони надзвичайно складні. Для «західного вуха» вони, в принципі, не компатибельні.

 

– Як можна навчитись грати ці складні ритми на ударних інструментах? Як це функціонує? В тебе був вчитель?

– Вчителя я не мав, але ледь не з народження дуже любив по всьому барабанити. Був дуже щасливий, коли грав – час тоді для мене ніби зупинявся. Мені хотілось підігравати до кожної музики, яку я випадково чув, але спочатку в мене не було інструмента. Брав інструмент на прокат, грав і віддавав його назад. В Марокко таке можливо. Дитина не ставить ніяких запитань. Вона просто робить те, що хоче і до чого вона відчуває внутрішній потяг. З часом я зрозумів, що народжений, аби грати на барабанах. Моїми вчителями були музиканти, які грали автентичну музику. Я з ними ніколи не зустрічався, вивчав їх тільки з аудіозаписів або з телевізора. Всі ці групи з Марокко, Афганістану, Західної Африки, Індії, з країн Перської затоки чи з Латинської Америки і Карібіка, які грали традиційну музику – були моїми вчителями. Приблизно в вісімдесяти відсотках цих ритмів йдеться не про сам ритм, а про feel, про відчуття, як цей ритм інтерпретується. Такі речі неможливо занотувати, тому що ці мегаскладні ритми не є конкретно вираженими. Як це грається, найкраще побачити на аудіо- або відеоприкладах.

 

– Отже ти вивчав ці ритми з допомогою аудіо- і відео, а сьогодні ти сам продукуєш відео з воркшопами, які можна знайти на ютубі. З якою метою і для якої аудиторії ти це робиш?

– Я записую свої воркшоп-відео для всіх, кого ці ритми цікавлять. Для мене дуже важливо цих зацікавлених людей навчити грати ці складні ритми таким способом, яким їх вивчав я. Адже, щоб такі ритми зіграти, потрібно, як і при грі на будь-якому інструменті, вивчати і аналізувати рухи: які рухи я роблю руками, як потрібно тримати тіло, як треба сидіти, як дихати, які частини тіла як і коли потрібно напружити? Все це найкраще можна побачити, коли ти дивишся на інструменталіста в 3D просторі, наприклад, на відео. Це дуже важливо.

 

© Heinz Kronberger

 

– А як можна вишколювати feel, почуття інтерпретації ритму?

– Скажімо так: це дар. Обдарування мусить бути. Дар – це щось божественне, щось, до чого сама людина немає ніякого відношення. Тому я вживаю в цьому контексті саме слово «дар». Кожна людина – особлива. Деякі люди мають дар до музики і можуть дуже багато просто так. Їм це дане. З іншого боку, треба розуміти, що ці ритми звідкись взялися. Історії ритмів якраз надзвичайно цікаві. В тих найвіддаленіших куточках світу, звідки ці ритми походять, існує певний стиль життя. Тож ритми несуть певний меседж, там запроектовані певний стиль життя, певна філософія та символіка регіону. Ритми пов’язані з природою, з довкіллям і з людьми: з тим, як вони живуть, харчуються, в який спосіб здобувають свою їжу. Вся ця інформація закладена в цих ритмах. Є ритми, пов’язані зі святкуваннями, інші – зі смутком, з народженням нового життя, весіллям тощо. Кожен з цих ритуалів супроводжується своїми ритмами. Це типово для Африки, Індії та Латинської Америки.

 

– Мені це дуже знайоме, бо в Україні така ж сама ситуація з народними піснями. Україна – країна пісень. І в нас також кожен ритуал має свої пісні. Ритми також, але в першу чергу – пісні, які змінюються від місцевості до місцевості. В Україні берегині традиційних пісень вважають, що кожна людина має свою пісню. Чи є щось подібне в Марокко? Чи існує ритм, який відображає твою життєву філософію і який ти б назвав своїм?

– Це не ритм. Мені здається, тут йдеться про те, як я ритми інтерпретую. Я б назвав це «ідентитет» або «елемент впізнаванності» (нім. «Erkennungswert»). Мені здається, ти це маєш на увазі. Кожен митець має цього прагнути, тому що тоді він дійсно робить щось своє. І було б фатальним не досягти свого елементу впізнаванності. Саме це і є прекрасне в мистецтві, через твій особистий спосіб вираження бути впізнаваним серед великої кількості чудових митців. Багатьох своїх колег я впізнаю на записах саме через те, як вони грають і як вони звучать. Гітариста Пако де Люсія ти впізнаєш завжди, так само як і піаніста Гербі Генкока.

 

© Heinz Kronberger

 

– В процесі розвитку як перкусіоніст ти зазнав впливу багатьох культур, володієш найрізноманітнішими ритмами і міксуєш все це в надзвичайно складних ритмічних структурах. Як ти б описав твій елемент впізнаванності, про який ми щойно говорили?

– Найкраще мене можна порівняти з деревом. Дерево має коріння. Моє коріння – в Марокко, а мої гілки – розгалужені по всьому світу. Саме так я себе бачу. Але мені хотілося б, щоб люди, слухаючи мою гру, не запитували, звідки походять мої ритми. Для мене важливо, щоб мій спосіб гри і мої ритми залишались без «поштового індексу». Те, що я роблю, не має «поштового індексу». Воно є тим, чим воно є. Ми всі – жителі однієї великої планети універсуму. Чим більшої свободи я досягаю – без того, щоб зовсім відірватись від свого ідентитету, – тим ефективніше мої спроби знайти відчуття, при якому мій спосіб гри належав би всьому світу.

 

– В місті Есауїра, де ти народився і виріс, грають музику ґнава. Чи належить вона до твоїх коренів?

– Так, звичайно. Есауїра – місто, де  музика ґнава, так би мовити, в себе вдома. Це дуже африканська музика. Її особливість в націленості на ефект трансу. В Марокко музика призначена не тільки для розваг. Ритми звучать усюди. І завжди йдеться про транс, хоч це слово марокканці використовують дуже рідко. Кожен успішний музикант мусить вміти якнайшвидше завоювати увагу слухачів. Він має їх тут і зараз «всмоктати», щоб вони про все на світі забули. Це найкраще, що може статися. І якщо ти в цьому стані йдеш на сцену, відкриваєшся сам і захоплюєш людей так, що вони все забувають, тоді музика лікує. Тоді твоя музика є в певному сенсі терапією. І це є однією з причин, чому ми музику любимо. Для мене і для кожного марокканця саме в цьому і полягає один з основних смислів музики.

 

– Здебільшого ти музикуєш на європейських і світових сценах, і не наодинці, а з іншими музикантами. Як ти реагуєш в цих ситуаціях, як підбираєш ритми і інструменти?

– Музика, з якою я працюю, вимагає від мене кожного разу новий склад інструментів, тому-що я шукаю саме те звучання, яке тільки до цієї музики піходить. Тепер в мене є досить великий досвід роботи, і я можу точно уявити, яке звучання і які інструменти  мені потрібні. І навіть якщо я використовую одні і ті самі інструменти, я їх кожен раз по-різному розкладаю. Це завжди залежить від музики, яку я супроводжую. Найголовнішим завданням, яке собі ставлю, є те, щоб музика через мій інпут стала ще кращою. Я охоче акомпоную і дуже люблю супроводжувати, особливо голос і спів. Найголовніше для мне – якнайглибше вникнути в музику і продукувати сильні музичні імпульси, щоб мій партнер на сцені зі мною прозвучав краще, ніж коли б він працював без мене.

 

– В твоїх інтерв’ю ти часто говориш про те, що підкоряєшся музиці. Музика завжди керуюча, а ти пристосовуєшся до неї, до звучання. Тобто, ти бачиш себе «слугою музики»?

– А по-іншому не можливо. Хто може мати владу над музикою? Якщо хтось так і вважає, то в цьому випадку треба говорити про велике его. В музиці ми звільняємось від его, від себе, від мого і твого, від різного роду поділів. В музиці – все одне ціле. Музика – це великий універсум. Вона безкінечно велика і її неможливо сприйняти як щось, як якийсь предмет. І тому неможливо нею володіти. Я можу себе до музики пристосувати або в неї поринути. І коли ми в музику поринаємо і музиці служимо, то стаємо безмежними.

 

© Volker Beushausen

 

– Що тебе найбільше інспірує до творчості?

– Найбільше я люблю грати з музикантами з цілого світу музику світу (world music – прим. автора). Мене це завжди дуже захоплювало. Це те, що мене найбільше інспірує – традиційна автентична музика з цілого світу. І це те, що я з задоволенням роблю. Дуже важливим є постійний пошук джерел інспірації, і це не мусить бути тільки музика. Мене інспірують до музики й інші, немузичні речі. Я охоче спілкуюсь з людьми, відвідую ресторани, бари, художні виставки і знайомлюсь з різними композиторами. Мені це теж дуже потрібно і тому я приділяю цьому час.

 

– На світових сценах ти працюєш з відомими музикантами і групами різних музичних жанрів – це насамперед Стінг, Гербі Генкок, Чік Коріа, Анні Лєнокс, Шон Пол, Пласідо Домінго та багато інших. Як працюється з такими різними особистостями?

– Музика функціонує так само, як і мова. В музиці треба завжди слухати, чути і з довірою віддаватись. І якщо ти віддаєшся, слухаєш, що інші роблять, і вносиш свої імпульси в музику, тоді інші слухають і чують, що робиш ти, і реагують. Це завжди відбувається однаково, але водночас з кожним по-різному.

 

– Ти охоче робиш студійні записи і продукуєш багато компактдисків разом з іншими виконавцями: їхня кількість нараховує вже біля пів тисячі екземплярів. І тільки зараз ти почав працювати над власним соло-компактдиском. Коли твої фани зможуть його придбати?

– В мене ніколи не було мети записати свій власний соло-диск. Взагалі, мене більш захоплюють музичні продукції, де я – частинка цілого, тому я охоче супроводжую. Цей диск є подякою для тих людей, які мене постійно запитують, де мене можна почути на одинці, соло? Вони завжди запитують: «чому?» або «де можна послухати тебе самого, без інших?». Тому для мене цей диск є обов’язком, він вийде в середині цього року. Не поспішаю, бо хочу зафіксувати те, що виникає в моїй уяві саме в момент роботи. Чи це буде диск, чи, можливо, просто App, я ще не знаю. Найголовніше для мене, щоб музика цікаво звучала. Бо якщо моя музика мене дивує, то вона мені подобається. Але якщо мої записи мене перестануть дивувати, то я перестану записувати. Ефект несподіванки в музиці я ціную найбільше. Тому хочу дивувати людей і пропонувати їм те, чого вони від мене не очікують. Бо якщо вони дістануть від мене те, на що сподівались, то я своє завдання не виконав.

 

– Знаєш якісь українські ритми або музику? Ти був в Україні?

– Так, вже двічі, але тільки в Києві. Перший раз зі Стінгом під час його світового турне «Симфонісіті» (2011). А другий раз приїжджав з Домініком Міллєром (2013), коли він в Києві давав свій сольний концерт. Київ мені дуже сподобався, і люди теж дуже привітні. Але Київ – це ще не вся Україна. Я б охоче познайомився і з іншими містами, з їхніми ритмами. Мені дуже подобається працювати і спілкуватись з молоддю, ділитися досвідом. Я б з задоволенням зробив ворк-шопи в консерваторіях або під час фестивалів, охоче попрацював би з українськими музикантами. Думаю, такий культурний обмін і живе спілкування неможливо нічим замінити. І це якраз те, що мене найбільше інспірує.

 

15.02.2018