Про любов і «Любов)»

Любов буває різна, ви ж знаєте. Часом така, як сім океанів воєдино; а інколи – в усій своїй красі в кількох квадратних метрах кухні. В руках любов може тримати тюльпани, в серці — світло, а в зубах — цигарку. Любов — листок з кардіограмою. Всередині дорослого — голос дитини. Ритм людського серця. Любов буває різна, і кожен досліджує  її по-своєму. Театр Лесі не зміг залишитись осторонь цих пошуків, тому на його афіші і з’явилась «Любов)».

Вистава «Любов)» поставлена режисером Артемом Вусиком за мотивами драми Лесі Українки «Блакитна троянда». Квітка кольору неба – диво не лише в природі, а й у літературі, адже ця робота — перший драматичний твір Лесі України і перша психологічна драма в українській літературі. У «Блакитній троянді» авторка очима та серцем своїх героїв відтворила намагання людини знайти особисте щастя, яке важко впіймати і тримати.

Написати «Блакитну троянду» Лесю Українку спонукало бажання змін в українському театрі. Тогочасні молоді українці хотіли, щоб репертуар театру був українським. Запал молоді не зникав і попри відсутність нових актуальних вистав для постановки. Основним мотивом до написання «Блакитної троянди» і стало бажання авторки доєднатись до реформування репертуару українського театру.

У свої двадцять п’ять Лесі писалось про любов – вона і є основною драми. У центрі «Блакитної троянди» пошуки простого людського щастя, яке кожен бачить по-своєму. Всі події розгортаються навколо головних героїв — Любові, яка страждає від спадкового божевілля, та закоханого в неї Ореста. Інші дійові особи створюють свої стежки на фоні. Хтось готує перешкоди, хтось вирішує проблеми, а хтось не залишає по собі нічого, окрім особистого щастя та байдужості до загального.

При житті Лесі Українки цей твір не був визнаним — «Блакитну троянду» театрали вважали несценічною. Проте в ХХІ столітті рядки драми лунають зі сцени театру, названого ім’ям авторки, хоч все і відбувається в неординарний спосіб. Понад століття після написання драми, театр Лесі вдихнув в неї нове дихання в ритмі часу і назвав «Блакитну троянду» «Любов)».

Такий вибір твору для вистави Артем Вусик трактує тим, що це єдиний у житті Лесі Українки твір, написаний прозою. Також режисера зацікавили герої «Блакитної троянди»: в дійових особах авторка втілює не міфічних істот (Мавку, Лісовика, нявок чи Русалку), а українську інтелігенцію.

Перше, що вражає, — формат дійства. Це пластична постановка. Режисер — реформатор: у нього «Любов)» без слів. Періодично змінюється оповідач, який зачитує «Блакитну троянду», а всі емоції, почуття та варіації сюжету актори передають лише своїми тілами: мімікою, жестами, дотиками, танцями і поглядами — як завгодно, але без слів. Мабуть, коли йдеться про любов, то так і має бути, бо передовсім вона — спів серця і хімія тіла.

У декораціях — мінімалізм. Художник театру Лесі Денис Богомазов пояснює це тим, що у виставі задають ритм почуття персонажів, а декорації створені суто під характер героїв. Музичний супровід теж відійшов від рамок класики, тут панує тріп-хоп та ембіент.

Акценти розставлені так, що глядач не лише слухає та бачить, а й відчуває все, що відбувається на сцені, тепер він співавтор історії, яка твориться тут і зараз, бо він спільно з акторами пізнає любов.

Як на мене, попри гармонію постановки, забракло сильнішого імпульсу від акторів у всіх витончених рухах. Щоб з першого погляду було відчутно, що відбувається на сцені: чи це несамовита любов, чи навспак — всепоглинаюча байдужість, чи вибір на користь спокійних відносин без будь-яких американських гірок. Задум вистави – показати різні інтерпретації любові. Одночасно глядач бачить палітру різноманітних стосунків: віддана і готова на все любов, любов легка і невимушена, зручні стосунки, які не сповна відчули дотик любові.

Вистава має дещо стерті рамки між актором та глядачем; це зближує людей по обидва боки сцени. З перших секунд виникає запитання: «Дійство вже триває, чи актори налаштовуються, щоб попросити вимкнути мобільні телефони?». У цьому вся святість і таємниця «Блакитної троянди» у театрі Лесі, адже наголос поставлено на відкритість. Ця вистава не про гру, а про чесність, бо всі ми намагаємось зрозуміти, що ж таке любов.

На кількох квадратних метрах сцени переплітається не одна і не дві життєві історії. Це віддана і налякана перепитіями долі Любов (Оксана Цимбаліст) і юнак Орест (Володимир Пантєлєєв), який готовий просто так подарувати їй своє серце: без довідки про доходи чи слова «дякую». Це легка і невимушена Саня (Рита Гуркач) з яскравим макіяжем, яка знайшла прояв своєї любові у стосунках з хлопцем «а-ля Беверлі-Гіллз» Милевським (Назар Павлик). Свої закони у «Любові)» прописує енергійна пані Груїчева, за сумісництвом мама Ореста. Лепту особистої філософії вносить Олімпіада Іванівна, стара вдова, яка живе з Любою. В гаму героїв входить і лікар людських душ (Василь Сидорко), який повсякчас дихає у напрямку Олімпіади Іванівни. Також не омину увагою юного літератора Острожина (Юрій Сулик), в якого свої «ціни» на любов, і закоханого товариша Любові Крицького.

Художниця костюмів Поліна Карпова влучно підібрала кожен образ. Думаю, це вдалось тому, що вбрання не привертало зайвої уваги, але чітко підкреслювало характер кожного героя. Наприклад, досвідченості та віку Олімпіаді Іванівні додавали окуляри, а от рожеві тони в одязі демонстрували у немолодій жінці легкість та невимушеність юнки, яка затіяла собі роман з одним лікарем. Любов та Ореста поєднував червоний колір — їхні костюми вирішені саме у ньому. Може, це і є барва кохання? Лиш ніжно-рожеві штани та сорочка лікаря залишились загадкою.

У виставі «Любов)» повсякчас відчувається процес зламу рамок та стереотипів. Тут говорять про небесне і земне, але в особливий спосіб. Зрештою, театр Лесі сьогодні — це завжди нові виклики, ідеї та проблеми, тому й «Любов)» не обмежилась простим показом. Це вистава-дослідження, і то не просто два слова на афіші, а справжній рейд у пошуку себе, в пошуку правди і любові. У виставі актори шукають любов у собі, намагаються зрозуміти, що вона означає, та діляться своїм досвідом. Любов буває різна, і кожен з акторів бачить і відчуває її по-особливому. Для когось — це чарівне відчуття, коли живеш для іншого, багато віддаєш і не чекаєш жодних подяк. Комусь любов — це бути оголеним; не тілом, а душею. Це про те, як завжди бути чесним. Дехто з акторів не пам’ятає вже, скільки років їхньому шлюбу, і на сцені не раз доводиться грати в  любов з іншими; але від цього між двома не вгасає почуття, яке живе за межами театру. Хтось оповідає, що любов значно більша за матерію, а її досконалість у Бозі. Хтось вважає, що це почуття означає присвятити себе іншій людині. Для когось з акторів любов поки незвідана, а для когось поки забута. Кожен поділився частинкою своєї історії. Такі моменти мене зворушили, бо навіть після всіх оповідок учасників вистави, я не розуміла, чи справді вони розповіли про себе правду. Тут, зі сцени, перед сотнею незнайомих людей. Усі ці дівчата і хлопці розказали про те, що лежить біля серця. Такі моменти змушують задуматись, що насправді театр – це не про гру, вигадування і витискання з себе не-своїх емоцій. Театр – це про правду, з якою ми стикаємось, у якій живемо, і з якою живемо. І, мабуть, таки найважче розказати правду зі сцени, і прийняти її такою, як вона є, у залі.

Найбільш зворушливим моментом усієї вистави була розмова Ореста і Люби, в якій вони знову стали дітьми. Думаю, ці дитячі голоси стали всією чистотою і святістю любові, яку так по-справжньому і так трепетно переживає дитя.

Може, ви шукаєте любов; а, може, вона якраз проростає цвітом десь біля вашого серця. Можливо, ви її вже знайшли, але намагаєтесь розібратись, як тут усе влаштовано. Може, ви читали про неї історії, де закладками залишали обгортку від улюбленої цукерки; а, можливо самі про неї пишете. Як би там не було — не пропустіть любов і «Любов)». Просто тому, що всі ми її потребуємо.

Фото: Andriy Pasternak