Досвід

Кендзабуро Ое. Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї. Переклад з японської Є.В.Козирєва, Д.П.Москальова. – Харків: «Фоліо», 2016. – 667 с.

Кендзабуро Ое – представник покоління, якому випало розсьорбувати накоєне попередниками. Конфлікт батьків і дітей, яким ми знаємо його з російського нігілізму і німецького експресіонізму, зазвучав у творчості Ое з новою силою, проте у відмінному від згаданих зразків аранжуванні.

Японський письменник відмовляється від експлікативних можливостей крику, на якому, наприклад, тримається німецький театр, починаючи від другої декади двадцятого сторіччя. Теоретично підмурований Брехтом, він досьогодні – візитівка великих і малих сцен від Гамбурґа до Мюнхена і від Бонна до Берліна, а пʼєси австрійки Єлінек мовби створені для такого прочитання. Спроби хореографічного театру якщо не підважити, то бодай надщербити це одноосібне панування, поки що не увінчалися успіхом.

«Культура кричання» Кендзабуро Ое, який вийшов з простору, в якому традиційний театр багато сотень років існує в практично незмінному вигляді, докорінно інакша. Хоча Ое виростає не з цієї, а з модерністської традиції і репрезентує «окцидентальну течію» японської літератури, біля джерел якої – Акутаґава Рюноске і Дзюнітіро Танідзакі, простір, в якому формувався і перебуває письменник, просто не міг не позначитися на ньому.

Людина народжується в певну – культурну – тяглість і навіть якщо великими зусиллями волі емансипується, аура залишає на ній відбиток. Бувають винятки, проте винятки вони лише на перший погляд. Україна – приклад такої «рваної тяглості», і ця рваність наклалась на українство відповідним візерунком.

Ще очевиднішою стигмою, ніж традиція, – та, від якої усамостійнюється, чи та, на яку орієнтується, стали на розгортках письма Кендзабуро Ое реальні події. В цих подіях індивідуально-біографічне і суспільно-політичне стягнулися в одну нерозбивну цілість. З родинної трагедії і трагедії Японії, своєї батьківщини, письменник черпає передусім сюжети і символи, а з історії літератур Європи – спосіб ословлення. Ое веде подвійний діалог, його художня гра в чотири руки не знає аналогів.

Співрозмовники Ое – француз з алжирським дитинством Камю і росіянин з українським корінням – Достоєвський. Росіянин з українським корінням, ще й такий, як Достоєвський, в якому (український) католицизм підімʼятий (російським) православʼям – вибухова суміш. В Достоєвського вона спалахнула епілепсією, в його творах – неврозними фігурами і червоною зіркою в небі над ними. Якщо діалог з Камю можна порівняти з настільним тенісом, то Достоєвського Ое деконструює. «Обійняли мене води до душі моєї» – майстер-клас такої деконструкції, якій належить бути в усіх без винятку посібниках, присвячених теорії і практиці деконструктивізму. Мало того, Ое розташовує (а може, й розтасовує) все так, що йому не лише вдається вести одночасно ці два діалоги, а й зґенерувати третій – хай не такий помітний, зате епохально промовистий: між Достоєвським і Камю. В цьому третьому діалозі японський літератор начебто тільки посередник. Фьодор Достоєвський і Альбер Камю зустрічаються на «нейтральній території»: в бункері-бомбосховищі, архітектор якого – Ое.

Якоюсь мірою, головна фігура – останній нігіліст і перший, хто не спробував вирватися з тенет. Між бути-нігілістом і не-спробувати-вирватися – фундаментальна розбіжність. І тут Ое скидає з себе шати європейця, в ньому озивається японець, за яким стоїть неперервна філософська традиція, що біжить нескінченною лінією по перервних, перерваних пунктирах людських життів, мов вогонь просякнутим селітрою шнуром до того останнього, найбільшого, невідкличного вибуху. Це лише на перший погляд Ое сповідує нігілізм. Насправді він – його перший переконливий критик.

«Китове дерево» як сага, як фіктивний наратив у межах фікційного наративу – японська нитка в цьому художньому візерунку. І джерело – те, що дає життя; сік землі; вода. Водночас, вода – те, що його відбирає:

Кришка люка піднімається. У яскравому світлі згори на одну мить Ісана бачить щось темно-синє, і воно нагадує йому китову шкіру. Потім він чує, як зверху починають летіти газові кулі, і, замружившись, натискає на гачок. Пʼять пострілів. Кулі треба берегти. Палець слід одразу забирати з гачка, щоб випускати короткі черги. Газових куль стає дедалі більше. Ісана затримує дихання. Напевно, йому вже не доведеться вдихнути повітря. Ще три постріли. Згори вривається потужний струмінь води і бʼє у стіну підвалу. Попадає в Ісана і збиває його з ніг. Падаючи у воду, він встигає зробити ще чотири постріли. Все залишається підвішеним у повітрі і відкриває себе порожнечі. Він надсилає останнє привітання душам дерев і китів: усе гаразд! І по нього приходить та, що приходить по всіх.

Ісана, головний герой, обирає юність. Це його протест проти «несправедливості буття» і неоконсервативних тенденцій у політичному житті повоєнної Японії. Ісана солідаризується з ще майже підлітками, він сам – підліток. Загинути – це залишитися вічно юним; не дати занапастити себе; зберегти – душевну – цноту.

Кендзабуро Ое ословлює щось жахливе й правдиве: перемогу ладу над хаосом, дорослості над юністю, смерті над життям. Хоч скільки ми били б себе в груди, вказуючи на траву, що знову зазеленіє, і нове листя на весняних деревах, в індивідуальному плані, в стосунку до особи все невідворотно скінченне.

Принцип потамованого крику Кендзабуро Ое ближчий до життя вже бодай тому, що не сповиває істину в пелюшки непомірного галасу, що якоїсь миті перетворюється на непереконливий шум. Ое йде не в зовнішню експлікацію, а всередину, вглиб, оголюючи безодні. Це – надійніше.

Дзін переходить від чоловіка до жінки. В автобіографічному вимірі й у вимірі художньої оповіді як фікції, Дзін – розумово відсталий малюк, син головного героя. Та зненацька Дзін розкривається, мов квітка пелюстками назустріч сонцю. Ое стверджує, що дитина потребує не лише батька, а й матір. Однаковою мірою батька і матір. Повноцінну сімʼю, conditio sine qua non повноцінності дитини. І цьому годі щось заперечити. Роль матері виконує єдина, якщо не враховувати Ісанової дружини, жінка роману – Інаго.

Але є ще й інший вимір. Дзін – метафора. Вихлюпнута з купелі дитина, й Ое підхоплює його, це «європейське дитя», неповносправність якого – наслідок недолугого батьківства. Тяжко сподіватися сяючої і квітнучої дитини, якщо батько в неї, приміром, нігіліст. Дзін – розмірковування письменника на тему шалених людських теорій і звичайної – також людської – доброти. «Я йду геть. Із Дзіном та Доктором... Для мене самої це несподівано, адже я думала, що наша радість триватиме вічно». Тоді як чоловіки прирікають себе на смерть, жінка обирає життя – для себе і для фігуративно покаліченого ними Дзіна. Та чи так це? Життя – структура, ієрархія, обмеження свободи...

Синам довелося спокутувати / осмислювати вчинки батьків. Творчість Ое розгортається під знаком постійного спаринґу. Ое не до сміху, хоча його тексти не без іронії. Як можна було б з гумором зобразити скидання атомних бомб на Гіросіму і Нагасакі і наслідки, спричинені цим? Коли настане той час, який дозволить зробити це? І чи настане поготів?

Певні теми приречені на певне висвітлення. З цього погляду письменству буде дедалі важче. Якщо сьогодні не можна говорити ТАК (Теодор В. Адорно), то невдовзі може статися, що не можна буде говорити НІЯК. Людство поставить собі – щонайменше – етичний мат.

Гриб від вибуху окреслив рамкові умови японської літератури, змусивши переглянути модерністську естетику; змусивши переглянути естетику як таку. Розправа над каноном – у розумінні, яке вкладає перекладач Карпентьєра («Розправа над методом»), і в сучасному розумінні виставляння рахунку та його оплачування, а можливо, й оплакування.

Вражає і навіть приголомшує, наскільки добре Кендзабуро Ое орієнтувався в тому, що діялося за залізною завісою. Кількома штрихами письменник блискуче відтворив злиденність комуністичних режимів, а також потворність і кривду в місці дотику матеріально забезпеченого світу зі світом «соцтабору».

«Особистий досвід» і «Обійняли мене води до душі моєї» – дилогія. Незадекларована дилогія. Тож добре, що обидва тексти опинилися під спільною обкладинкою. «Обійняли мене води до душі моєї» виправляє помилку, якої Ое припустився в «Особистому досвіді». Якби він не зробив цього, його можна було б запідозрити у фарисействі. В нещирості, що веде до непереконливості, а непереконливість – вирок для художнього твору.

А от праця перекладачів моментами викликає подив інакшого ґатунку, ставлячи під сумнів кваліфікацію і саму працю. Насамперед оте «Переклад з японської» в реквізитах книжки. Можна багато стерпіти, можна покликатися на особливості перекладацького стилю тощо. Проте «прихожа» і «руль» та ще дюжина таких перлів, нагамуз із «котоновою курткою» й «проеціювати» в значенні «проектувати» – то вже, панове, занадто. Воно зводить нанівець такі прекрасні знахідки, як, скажімо, «одяганки». Видно, що книжка не мала редактора.