Хоч з Коломиї до Чернівців недалеко, я пізналась з Ольгою Кобилянською доволі пізно, бо аж по першій світовій війні, десь коло 1925 року. Чому? Чи не бажалось мені познайомитися зі славною письменницею? Навпаки. Тільки в перших часах, після появи в нашій літературі "Людини", "Царівної", Кобилянська стояла в уяві нас, жінок, так високо, що мабуть я просто боялася, щоби особиста зустріч не розвіяла того німбу, який окружував в моїй уяві авторку цих повістей. А що, думалось, як вона горда і дасть відчути, що їй зайві нові знайомості? Хай краще остане в душі моїй такою, як вичарувала її моя уява при читанні її творів. Щоб це зрозуміти, треба нагадати часи, коли жіноцтво так відчувало пута, якими було ще сковане правно, громадсько, товарисько. Відчувало, а не могло найти способу й відваги, щоби визволитися з них. Кобилянська не тільки підняла занавісу з найглибше утаєних болів, упокорень, прагнень, — вона теж показала, що навіть у такій ситуації можна "бути собі ціллю", можна, при спільній волі покермувати своїм життям так, як серце наказує і совість...
Коли ж обставини змінились — перед жіноцтвом стали розгортатись щораз ширші обрії, вражіння цих творів тратило дещо на своїй первісній гостроті, майже в одному часі ми обі, Кобилянська і я, переживали велике особисте горе: в неї даремно боровся з туберкульозою дорожчий над усіх, наймолодший її брат, Володимир, у мене, не зважаючи на всі розпучливі заходи й зусилля, на цю саму недугу кілька років гасла кохана доня-приятелька, Наталочка. Це, так подібне горе, правда робило незнану мені особисто письменницю, ближчою, сестриною, — але водночас я відчувала, що це не була відповідна пора робити нові знайомства.
І так проминув найбільш відповідний час, коли я бувала часто в Чернівцях, відвідуючи сина, що вчився там у реальній середній школі, коли вистарчало перейти кілька вулиць, щоб познайомитися з Кобилянською.
Опісля спалахнула світова війна. Кобилянська перебула її на Буковині в своїх улюблених Чернівцях, мене з родиною заскочила в косівських горах, на літнищі. Потім прийшов мій кількалітній побут з родиною у Відні, з якого я повернулась у днях нашого зриву, а далі провал усіх сподівaнь. Заіснувала нова дійсність: між нами станули запорою нові кордони.
І якраз цей час зблизив нас. Використавши нагоду передістатися крізь кордон для відвідин пригнобленої народнім горем чернівської громади, я вперше переступила й поріг хати великої письменниці. Тоді я знала, що буду насправді бажаним гостем, знала, що мій скромний дарунок, літературні новини, які зі мною передістануться через кордони, зроблять письменниці дійсну радість.
Ольга Кобилянська жила тоді з родиною, п. Панчуками, у чужій, наймленій, скромненькій хаті. Коли я, в товаристві пань з Жіночої Громади, не без зворушення застукала у її двері, на зустріч нам, повагом (через параліж ноги, письменниця все ходила поволі, спираючись на паличку), вийшла середнього росту струнка пані, в скромному чорному одязі. На її смаглявому, стяглому обличчі, обрамованому на висках легко посрібленим, гладко причесаним, з розділом по середині, волосом, грала тепла, привітна усмішка. Гарні, розумні карі очі дивились на нас так прихильно, мала рука стиснула мою так тепло, що враз розвіялась вся моя непевність, всякі побоювання перед тою зустріччю.
При кожній першій зустрічі з чужою людиною, я зразу ж, по кількох замінених з нею реченнях відчуваю: є між нами щось спільне, що дозволить дружньо жити, чи стоїмо так далеко від себе, що шкода даремно гаяти час, бо ніщо з того не вийде. При першій зустрічі з О. Кобилянською, з простих, лагідних слів, якими нас письменниця привітала, стала вона мені дивно близькою, а коли по двогодинній живій розмові ми розходилися й вона просила мене навідуватись якнайчастіше, мені стало жаль, чoму пізнались ми так пізно, аж тоді, коли вдержувати ближчі звязки через кордони так важко. А проте наші звязки утривалювались листуванням. Часопис, який я видавала, мав дебіт на Буковину, Кобилянська стала його щирою прихильницею, а далі й співробітницею.
Я старалася використати кожну нагоду, щоби поїхати на Буковину, до Чернівців. Але це було рідко, раз, найбільше двічі в рік. Приїздила ще тоді вряди-годи й Кобилянська до Коломиї. Мала там родички, п. Каратницькі; були в близькій околиці давні приятелі, п. Бобикевичі з Саджавці (п. Марія Бобикевич, дочка письменника Миколи Устіяновича та її сестра Ольга, приятелька письменниці з дитячих літ) та п. Балицькі в Молодятині, що перед минулою війною перебували в Чернівцях. Знаючи нашу приязнь, приятелі письменниці давали й мені нагоду побувати разом. А були це все люди не буденні, цікаві, так, що хвилин ці були насправді світлими серед моїх сірих буднів.
Та на довше зійшлися ми з Ольгою Кобилянською щойно в 1928 році, підчас ювилею її 40-літньої письменницької діяльности. Те, чого не осягнув Львів, чи інше галицьке місто, вдалося осягнути Коломиї. Не зважаючи на важку зиму й слабе здоровя, письменниця не відмовила свого приїзду до Коломиї на свято, яке уладжувало коломийське громадянство.
Делеґація Жін. Кружка, що був ініціятором свята, виїхала назустріч ювилятці аж на кордон, до Снятина. І я була в складі делеґації. Письменниця, що їхала в товаристві невідступної своєї опікунки, прибраної доні п. Галюсі Панчукової та делеґатки Жіночої Чернівської Громади п. Ольги Гузаревої, була цею несподіванкою на кордоні мило заскочена. І дальше оваційне привітання: сотні українського громадянства, що очікувало її на двірці, й ціле величаве, в теплій, сердечній атмосфері переведене ювилейне свято, зворушило письменницю. Через усі ці дні не замикалися двері нашої хати, де замешкала письменниця. Знайомі й незнайомі бажали відвідати, зложити поклін, заговорити з нею бодай пару слів. Її привітність, доброта й скромність, яку вміла заховати навіть з тій ситуації, захоплювали кожного. Витворилась окрема, сердечна атмосфера між нею а громадянством. Я подивляла її. Здавалось отсі безконечні візити, нескінчений ряд прийомів, розмов із мало, або й зовсім незнаними людьми, — повинен би був надокучити письменниці. Але вона, хоч втомлена, для кожного мала свій добрий усміх, своє добре слово. Була щаслива, що може другим приємність зробити.
По тих кількох днях, при відїзді, вона обняла мене сердечно і сказала: "Це були найкращі дні, які я досі у свойому житті пережила..."
(Д. б.)
[Краківські вісті, 13.12.1942]
(Продовження)
Недовго після ювилею письменниця перебралася з родиною жити до власної хати при тихій, бічній вулиці, що аж Австрії звалася др. Фехнерштрассе, а за Румунів Одобеску (ч. 3). Купила її письменниця за гроші з продажі частини свого майна в Лимці, потрібний ремонт довершено при помочі ювилейного дару. Домівка невеличка. Пятькімнатна хатка при самій вулиці. Ошклена веранда від подвіря, а подвіря маленьке, закінчене високою мурованою стіною, оброслою диким виноградом. Під цею виноградовою стіною стояла лавочка-ослiнчик, там ми в теплі дні з письменницею частенько сиділи, там робилося й світлини. Я мала їx, з різних часів цілу збірочку, на жаль дoсі не вдалося мені їx віднайти.
Ця стіна, що замикала подвіря, була підмурівкою малого городу й садку, що належав до хати. Виходилося там по кільканадцяти камінних, досить стрімких сходах. В перших роках по замешканні там, письменниця могла ще з трудом, при помочі пані Галюсі, вийти своєю хворою ногою в садочок. Опісля це вже був за великий труд й одиноке, що було письменниці доступне, то цей ослінчик чи плетений фотель під муром при криниці, над якою з сусідного подвіря хилив свої пахучі віти старий волоський оріх...
У цих 4-х стінах скромної хатки, на цьому тісному подвірячку прожила письменниця, як птах у клітці, останніх кільканадцять літ свого життя... Подумати тільки: вязнем була ця дитина гір, закохана в просторах, лісах, ріках, горах. А що будило мій найбільший подив й пошану для твердого її характеру, то це, що ні одної скарги не почула я ніколи із її уст на свою тверду долю. Не встратила спокою духа, не потребувала співчуття. Коли я раз натякнула на те, яка шкода, що письменниця не може вийти до садку, до парку, вона відповіла з мелянхолійним усміхом: "Що ж робити? Старість мусить якось давати про себе знати. Одні тратять зір, другі глухнуть, іншим не дописує память, тратять всякий інтерес до життя, а мене — вона чим раз більше приковує до місця. Що ж, може то ще не найтяжче, що доля судила...".
Та таким майже в дослівному значінню вязнем свого подвіpя й хати була письменниця тільки кілька останніх літ життя. В початках нашої знайомости вона хоч рідко, ще виходила чи радше виїздила з своєї хати, брала участь в жіночих сходинах, що їх з нагоди моєї гостини уладжувало чернівське українське жіноцтво; раз мені вдалося намовити навіть відвідати разом якусь славнішу виставу в кіні. Пані Галюся була рада, коли вдалося тету трошки розважити, намовити вийти з дому. В своїй недузі вона почувалась іноді краще, й тоді тихо мріяла, як мені сказала, надією, що може здоровля поправиться настільки, що вона матиме змогу сповнити ще свої дві мрії: відвідати свого брата Степана у Югославії та побачити Чорне море, що його досі не знала. Ця остання мрія повстала може найбільше внаслідок моїх ентузіястичних оповідань про незрівняну його красу. На жаль, жадна з тих мрій вже не здійснилась...
Для мене поїхати на Буковину була найкраща нагода — 13 вересня, в день латинського свята Чесного Хреста. Я ніколи тієї нагоди не пропускала, щоб побачити Кобилянську. Тоді снятинський латинських парох уладжував паломничі прогулянки до Чернівців, а радше на Буковину і в них приймали участь люди всіх віроісповідань — навіть і жиди: бо чому ж би не використати нагоди малим коштом, а ще меншим трудом кілька днів побути на Буковині? Я нетерпеливо вичікувала того дня, а й Ольга Кобилянська та й Галюся нагадували мені про це вже заздалегідь. Були це для мене, а як бачила і для моїх приятельок, справжні святкові дні. На тільки-наш душевний настрій, але й погода причинялась до цього. Не памятаю, щоб коли у тому часі падав у Чернівцях дощ. Все неперемінно світило сонце, а місто пишалося всією своєю осінньою красою: повінню квітів — айстрів, далій, гвоздиків, осінніх троянд і всякого іншого багацтва й ще більшим багацтвом овочів: всякого кольору, запаху й смаку винограду, пахучих суницями й ананасами мелонів, кавунів, великих угорських слив, груш й всякого невиданого у нас добра. Були цього повні вікна крамниць, повні кіоски, на кожному розі вулиць запрошували до себе вуличні продавці. На "Австрійській" площі то вже цілі гори кавунів, цілі піраміди кошів з виноградом. Звичайно, тільки переступивши буковинську границю, всі гроші видаю на виноград й у веселому настрою вїжджаю на чернівський двірець. А там, так воно вже якось складалося, ждуть на мене пані з "Жіночої Громади", "Мироносиць" та академічної молоді з оберемками прегарних троянд та гвоздиків. Короткі, сердечні привітання й цілою гурмою заїздимо перед високу браму дому пані Кобилянської. Дзвонити не треба, нас тут ждуть. Перший аж на вулицю вибігає старший синок п. Панчуків, Ігор. Я й не оглянулася, як моя валізочка й нагортка вже в його руках, а тут уже й пані Галюся зі своїм молодшим. Як був маленький, ми, чужі, задля його прекрасних маминих великих, чорних очей називали його "окатеньким", а домашні "ціпочкою". Згодом з "ціпочки" для всіх став він Олегом.
Вітаємось, обнімаємось і чим скоріш до хати, бо там жде пані Ольга. Ось бере мене вже в свої обійми на порозі кімнати:
— Мабуть потяг спізнився? Ми так довго вас виглядаємо...
Потяг не спізнився, але, хіба ж і мені не довжилися ці останні хвилини перед Чернівцями?
Одним уважним поглядом обкидаю Ольгу Кобилянську. Чи багато змінилася за цей пів рік, що ми не бачились? Ні. Здається ані одної зморщинки не прибуло на її дивно молодому обличчі. Ні одного більше срібного волоска не помітно. І погляд карих очей все той же самий — молодечий добрий, ясний. Тільки, а може мені це тільки здається — важче, помаліше ходить, уважніше по дорозі шукає опори.
І в добре мені знайомій кімнаті, до котрої входимо, нічого не змінилось. Цю свою затишну "гостинну", а заразом й робітню, завсіди відступає мені пані Ольга на час мойого в неї гостювання. При входових дверях мяка, плюшом крита канапа, що її назвали "сенаторською" тому, що це моє звичайне місце відпочинку. Перед нею столик з різними памятковими письмами, літературними новиками. Серед них глечик з квітами й тарілка з виноградом. Це вже доказ доброї памяти моїх приятельок... При дверях, що ведуть до спальні пані Ольги, добре мені знайома ошклена етажерка з різними цікавими памятками. Родинні шкла, порцеляна, памятки з подорожей і гуцульська коробочка й космацькі писанки на "писаній" гуцульській тарілці, а на самому чільному місці невеликий, срібний, лавровий вінець, ювилейний дар Коломиї, який я у Львові у золотаря вибірала. Поміж вікнами, серед зелені, великий, чорний стіл-бюрко письменниці. Крадьки кидаю оком, стараюсь відгадати, чи написане що нове при ньому за той час, як ми не бачились...
І все це таке близьке, таке миле у своїй незамінності.
Ігор кладе мою валізочку на кріслі й не відступає її. По самій її вазі догадується, що там мусять бути книжки, а між тими, призначеними для тети та мами, він знає напевно, знайдеться щось і для нього і для малого Олега.
Не хoчy надуживати терпливости дітей, а може і старших й відкриваю валізочку. З під тонкої верстви білизни та одягів, виймаю щасливо перевезені скарби: літературні новини, місячники, часописи. Кожному знайшлося щось відповідне, тільки з Ігоревим подарунком не дуже пощастило: я вишукала новин з поміж видань "Світу Дитини", а це вже юнак, на грубі книги поглядає. Всі сміються з мого збентеження... Що ж робити? Моя уява ніяк не поспішає з ростом й розвитком "нашого малого".
Радість, яку викликають ці мої малі гостинці, нагадує мені моє дитинство. Тільки радості що ці тут робили мені подібні подарки братів, коли в свята привозили мені зі Львова, невидані на провінції літературні новини. Такою "провінцією" була тоді ціла Буковина...
Поговоривши ще трохи, відходять пані, запрошуючи нас на завтра на сходини в жіночому товаристві, пані Галюся, оця наша правдива біблійна Марта, йде приладити чай, хлопчики побігли з книжечками до своєї кімнати. Залишаємося з панею Ольгою самі і аж тепер розповідаємо, розпитуємо спокійно про рідню, про спільних знайомих. Розглядаємо нові світлини, прочитуємо собі цікаві листи, в першу чергу від тих найдальших віддалю а серцю найближчих: від брата пані Ольги, Степана із Югославії, від мого сина Володимира...
І так про всіх і про все. З оповідань пані Ольги з листів, з світлин родинного альбому, що його так часто виймаємо із цього ж бюрка, так знаю всіх близьких, дорогих пані Ольги, що здається, якби кого із них стрінула, пізнала б серед сотень людей. Ось добре знайоме мені пооране важкими трудом, обличчя суворого батька письменниці, що навчив свою дочку не боятися, шанувати працю, вистарчати сама собі, нікому не жалітися. Ось мама, ця обожана письменницею мама, так мило дивилася на нас із цих старих, пожовклих світлин. І красавичка, одинока сестра, що чарувала всіх своєю грою на фортепяні. По її передвчасній смерті, під опіку пані Ольги перейшла її вихованка, мала чорноока Галюся, що сьогодні стала найкращою, повною посвяти донею своєї нової опікунки.
Й усіх братів письменниці із світлин добре знаю. І цього найстаршого, Максима, що пoмеp далеко і Юліяна та Олександра, знайомих мені особисто. Не тільки зі світлин, але й листів та оповідань добре знаю брата Степана. Найменше говоримо про наймолодшого, наймилішого брата, Володимира. Його майже виховала пані Ольга й цеї втрати, передвчасної його смерти, досі не годна була переболіти. Краще скоро перекидаємо ще пару карток альбому й зупиняємося там, де два молоді дівчатка сміються до нас, в хлопячому перебрані. Це дві Олі: Кобилянська та Устіяновичівна. Тут і друга подруга молодості — малярка Ґуста Кохановська, дочка старости Кімполюнського, гарний портрет письменниці, мальований рукою тої приятельки висить над етажеркою в цій же кімнаті.
Є ще багато других приятелів молодости, свояків, письменників. Ось пані Ольга з Лесею Українкою. Сидять на лавочці в навгаймському парку. Обі письменниці шукали там порятунку для здоровля. Є й Олена Пчілка і спільні наші знайомі: Франко, Ярошинська, Кобринська, Маковей та ін. А тут ще одна приятелька молодости Ольги Кобилянської — Софія Окуневська-Морачевська. Оповідаю пані Ользі, що недавно зійшлася я з нею в Дорі. Приїздила успокоїти зболілі нерви. Нагадую її прекрасну гру на фортепяні тихою вечірньою годиною в домі п. Ганушевських, і самітні її проходи по лісі, й піклування хворою матірю доброго, закоханого з своїй мамі, сина Юрка, що вітав її поцілунком у чоло. Оці всі спогади, які я старалась викликати, не настроювали нас сумно. Вносили може дещо мелянхолії у тихі вечірні години. Оці листування старих пожовклих альбомів, читання старих листів наче лагідне знаходяче сонце просвітлювали атмосферу тихого дому Ольги Кобилянської. Здавалося, забуваємо свої, а то й загальні сьогоднішні турботи, дивимось на світ крізь призму отсих прекрасних осінніх днів і спогадів.
(Далі буде)
[Краківські вісті, 15.12.1942]
(Продовження)
В певні, означені дні, десь там далеко, на ріці, в горах, пускали загачену воду і вона в скаженій гульні несла смерекові балани, повязані в дараби. Ми виходили в тому часі над воду, сідали на березі та довго дивились на цю бурхливу метушню — як запінена ріка, здавалось, хоче скинути зі себе непрошений вантаж, розторощити його у трісочки, рознести світами. А керманичі дараб не жахались. Вони зручно орудували сплавом серед борунів і перекликаючись серед шуму вод, мов привиди які зникали на закрутах.
Та ми не могли знати, чи це наші гуцули, чи pyмуни. Вони тут так же зодягнені й нічим не різняться. Природа, гори, по яких пнулися, наче неба хотіли б досягти, рівні, стрункі смереки, навівали легку мелянхолію на Ольгу Кобилянську. Нагадували часи молодости як ще здорова, спрагнена руху, спиналася кудись такими ж верхами, купалася в таких же бистрих водах.
Кімполюнґ. Ми часто згадували його тут. Природа так нагадувала Кобилянській місця, де прожила вона найкращі молоді літа, звідки взяли свій початок її найкращі твори.
Там, у кімполюнґських лісах, душею переживала письменниця свою безсмертну "Битву". Це кімполюнґські "Сумно колишуться сосни". "Приpода" — де також кімполюнґська. Там взяла свій початок її "Людина", таж зачала писати "кровію серця" історію своєї душі, "Царівну". Навіть задум останньої, ще не друкованої тоді повісті "Апостол Черні", бере початок у Кімполюнзі...
І під впливом цієї природи нагадувала пані Ольга давні часи, розповідала про свої переживання в малій хатині, серед садочку.
Зацікавлена цими спогадами я вирішила поїхати там при найближчій нагоді... Моя постанова втішила письменницю. — "Так, — казала, — поїдьте. У Кімполюнзі живе вищим поліційним урядовцем, мій брат, Олександер; він вам все покаже та розкаже про наше життя в цій прегарній містині. Ще стоїть, як і стояла, хатка, де ми довгі літа жили, а в ній, праворуч, з вікном, що виходить в садочок, моя кімнатка, свідок молодечих мрій і дум. Загляньте у це віконце, як там будете... Але поїдьте і в Димку. Туди вибірається д-р Панчук, він вам провідником буде. Димка це батьківщина моєї дорогої матері й тим вона мені понадусе".
Й нагадує письменниця, що той дoвший, близький контакт із селом зродив ряд її творів із сільського життя, а в першу чергу великої вартостей eпопею селянства "Землю". Це ж там розігралася описана в "Землі" трагедія. Там живуть ще й головні герої її: старий Івоніка, батько нещасних синів, демонічна Рахіра, що довела до гріху Саву. Сам Сава, після вбивства й опісля звільнення судом, виїхав до Америки. Розуміється в повісті імена героїв змінені.
Селянство з своїм цікавим життям, побутом, віруваннями все дуже, потягало до себе письменницю. — Між ними є прекрасні характери зі шляхотними почуваннями — казала не раз. — А який розум! Треба, щоб ви пізнали хоч би матір Панчука, просту селянку з Мамаївців. Що за розумна, шляхотна людина! Це моя правдива приятелька...
В Димці прожила письменниця з родиною після виїзду з Кімполюнґу звиж два роки. Це глухе, до того не українське село, хоч в найближчім сусідстві Димки села українські. Мешканці Димки румуни. Там хорував важко батько письменниці і з цього приводу рідня перенеслася до Чернівців. — А злосливі люди, — казала з поблажливою усмішкою, пані Ольга, — говорили, що то мене тягнуло місто, мовляв, шукає молодого товариства... А хоч би й так? Тоді я була молола, то хіба ж не мала таких самих прав, що інші в тому віці?
В холодні, місячні, зоряні вечорі, коли з верхів тихо, мягко стискалася ніч, ми довго сиділи на ґанку, нагадували пережите, перечитане й написане письменницею. Тут довідалася я дещо і про недруковану ще тоді повість "Апостол Черні". До речі, помилково згадувано в нас, після смерти письменниці, що цей її твір мав кілька видань. В цілості вийшов вперше аж у 1936 р. В Празі видано давніше першу його частину, на радянщині до видання його не дійшло. Повість ця, як і всі твори Кобилянської, оперта на правдивих фактах, взята з життя. Значна її частина розігралась як раз в цих околицях. Пишне, голосне, розтратне життя в домі багатих фабрикантів фон Ґаннигаймів, це історія директорів копалень заліза в Якобенах, що лежать по дорозі з Чернівців у Дорна-Ватру. Ми їх що тільки переїздили, коли їхали сюди. Перед кількома роками я затримувалась там, щоб оглянути ці копальні. Як живі станули мені тепер перед очима: темні, густі ліси, робітники з візками чорної землі-руди, велетенська пекельна піч, несамовита горяч, якою дихала кривава струя розтопленого заліза, що її обслуговували на пів-нагі спітнілі робітники.
(Далі буде)
[Краківські вісті, 17.12.1942]
Нове, актуальне вносили в наше життя мої оповідання про життя наше по той бік кордону, мої далекі подорожі. Наймиліший настрій був звичайно при столі. Тоді приходив вже із своєї бібліотеки господар дому, й Ігор зі школи, й пані Галюся, наложивши повен стіл буковинських ласощів. Тоді вже засміваємося з дотепів "Комаря", що його все старалася "перешмуґлювати" через границю (тих дотепів, що їх в дома й не помічалося!), або я розповідала свої дорожні пригоди, надаючи їм гумористичну закраску. Памятаю, як довго нагадували й сміялись з моєї пригоди в часі їзди до Сергіївки над Чорне море. В переповленому вагоні серед ночі шукаю собі місця, де б то присісти й щасливо трапляю на переділ, в якому сплять собі вигідно тільки двох пасажирів. Яке щастя, думаю, й не багато застановляючись присідаю в куточку. Але ще скорше вилетіла я звідти, як увійшла. На мене кинувся один із цих пасажирів. Це був божевільний, якого віз дозорець до лікарні в Ясах... Довго по тій пригоді питала мене пані Галюся: ну, розповіжте щось зі своїх милих пригод...
Настрою в домі пані Кобилянської ніколи не псували ніякі посторонні дісонанси. Там про нічого не говорилося зле. Нікого не осуджувалось, не обмовлялось. Якщо чогось немилого годі було проминути, підходилося до цього обєктивно, навіть, коли б це торкалося найближчої особи. Навіть траґедія недуги пані Ольги набірала тут якоїсь лагідної закраски. Засадою було: як найменше займати других свою особою, своєю недугою. Цю зворушливу ніжність — не причиняти турботи собою, найкраще ілюструє спокій, з яким розповідала пані Ольга про початок недуги, що зломала все її життя.
Що було причиною цієї недуги — годі знати. Може те, що любила часто лежати в лісі в тіні, на вогкому моху, може те, що на пару днів перед нещастям, в часі cвoєї гостини в горах, в Окуневських у Яворові, зігріта скупалася в надто студеній воді. Спершу не відчувала нічого, але в кілька днів, коли вже повернулась до дому й у ночі встала, щоб принести собі з кухні води, впала на порозі, ткнена параліжем і так пролежала аж до ранку.
— Чому ж ви не кликали помочі?
— Не хотіла будити змученого працею батька, непокоїти доброї мами.
Лікування, довге лікування в дома та й по різних живцях, привернуло дещо здоровля, але в самому розцвіті життя забрало цій людині все найкраще, що становило суть його: музику, бо хворою рукою не могла грати на фортепяні, ні на іншому інструменті, змогу впиватися красою гір, робити далекі прогулянки, що їх так пристрастно любила. Як птаха, що їй підтято крила, мусіла тільки повільно, з трудом ходити по землі, а далі тільки по своїй тіснуватій клітці.
На прикінці літа 1931 р. написала мені Ольга Кобилянська, що вибирається до купелів у Дорна Ватрі, щоб і я приїхала туди.
Цього не треба було мені двічі казати. Перебути декілька тижнів у такому товаристві, та ще в горах у добре знаній мені, гарній Дорні, це ж просто — мрія. Тому полагодивши справи пашпортові, їду до Дорни. Ольга Кобилянська вже була там, як я приїхала. Мешкала в малім дімку близько парку і купалень. Зарезервувала там і кімнатку для мене.
В Дорні, може лід впливом гірської природи, що її письменниця так любила, почувалася Кобилянська надсподівано гарно й не тільки могла сама мешкати й ходити до купелів, але й товаришила мені на проходах в парку чи над річкою. На цих проходах при зустрічі сільських дівчаток з глечиками пахучих, осїнних суниць, пані Ольга купувала їх не торгуючись. Помітили це діти і кожного разу підносили ціну. Письменниця, здавалося, не помічала цього, платила, кільки жадали. Я пробувала звернути їй на це увагу. Всміхнулася.
— Знаю, — сказала, — але вони ждали на нас цілий Божий рік, нехай тепер потішаться...
Ця доброта і щедрість була вроджена Кобилянській. Авторські гонорарі, чи пенсія, як і ювілейний дар, — тільки переливалось через руки письменниці, не залишаючи сліду по собі. Вона помагала рятувати здоровля своїх братів (а вкінці, всіх пятьох втратила); помагала і родинам їх, та братаничам в науці. Як не ставало гроша, продавала по кусникові землю в Димці. "Як і цього не стане — казали знайомі — продасть останню суконку, щоб не відмовити допомоги другим..."
В Дорні найбільше перебували ми в парку. Мали там "свої" серед зелені, бічні лавочки, де нас ніхто не добачував, а ми бачили ціле рухливе життя лікуванців тільки з-далека. Перед нами стелились травники з грядками пахучих квітів. З віддалі плили жагучі звуки циганської орхестри.
Ми потрапили, з нерозгорненими книжками на колінах отак сидіти годинами. Не всі це вміють. Ми вміли. І хто зна, чи ці тихі години мовчанки не зблизили нас більше, ніж інших найдовші розмови.
(Далі буде)
[Краківські вісті, 18.12.1942]
(Продовження)
В героях повісти напевно пізнаєте немало своїх знайомих, — каже пані Ольга, — в першу чергу тета Оля з "Апостола Черні" то знайома вам приятелька з моїх дитячих літ, про котру я вам нераз згадувала. Цезаревичі, Ева... ні, краще я дам вам повість в манускрипті, як її викінчу.
Цікавили Кобилянську мої подорожі, зокрема у скандинавські краї. Ми застановлялись в чім тайнa, що якраз ці вбогі, з твердою суворою природою країни, дали людству таких велетів, як Ґріґ, Ібзен, Кнут Гамсун, Сельма Ляґерлеф та ін. та порівнювали з цими вбогими північними країнами нашу багату й соняшну Україну.
Та не лише поезією і мистецтвом жили ми тоді. І господарські справи не були байдужі письменниці. Кобилянська нераз ходила зі мною на господарські виправи: до пекаря по хліб, до румунської молочарні по молоко, масло, бриндзю. При обіді, що діставали його з ресторану живця, пані Ольга куди краще, ніж я, вміла пояснити, від чого ця страва така смашна і як її робиться. Як робити пухкого буковинського малая, що ним гостила нам наша господиня, ми обі вчилися не тілько теоретично, але й практично: я для читачок Жіночої Долі, пані Ольга для вжитку п. Галюсі. З господарських досвідів пані Ольги я нераз користала для моїх читачок. В Чернівцях діставала для використування старі куховарські переписи родини Кобилянських, писані власною рукою пані Ольги. Взагалі до господарських справ ставилася письменниця не тільки з увагою, але і з любовю. Ніколи не чула я з її уст нарікань на цю працю, котра тільки дорогого часу мусіла їй в житті забрати. Це ж з наймолодших літ вона помагала в господарстві своїй запрацьованій матусі, a по її смерті, а то ще й в часі довгої недуги матері, ввесь тягар піклування про потреби батька й незаможної, численної родини, упав на слабі плечі цієї невилічимо хворої людини. Я нераз думала й питала, як вона могла при цих всіх господарських обовязках, так багато вчитися, читати й написати стільки цінних творів. "Багато можна, коли хочеться, — пояснювала Кобилянська, — а писати я мусіла; були такі хвилини, що потребі писання не в силі було опертись. Та може завдяки тим господарським обовязкам викінчення, остаточне оформлення моїх писань тягнулося іноді роками"...
Час лікування минав. Жаль було покидати гарну Дорну. Ми постановили за рік знову тут зійтися. Та не так склалось, як гадалось. Не довго по мойому повороті в Галичину дійшла до мене вістка, що пані Ольга важко захворіла. Я догадувалась, що не були відповідні для неї дорнянські купелі. Але недуга щасливо минула, проте відбилося на загальному стані її здоровля, так, що про якийсь дальший виїзд не могло бути й мови. Виїздила пані Ольга лише до недалекої Виженки, але, як мені сама казала, більше змучилась тим, ніж помогла собі.
До Димки поїхала я таки зараз, по повороті з Дорної, так як мені радила пані Ольга. Д-р Панчук вже був там виїхав. Ми дали йому знати, щоб вислав по мене підводу до залізничої стадії. Долучилася до мене ще й письменниця Сидонія Гнiдий-Нікорович. Околиці, що ними переїздили, як і саме село, навіть ноша селян нагадували мені снятинщину. Просто не хотілося вірити, що ці селяни в кожухових киптариках не розуміють, що ми до них говоримо.
Заїхали ми на хутір Кобилянської. Хати, в якій вона колись жила, не було. Якраз нещодавно згоріла. Залишилися тільки господарські будинки й великий старий садок, що його письменниця дуже любила. У тому садку господиня, що вела тут господарство, подала нам підвечірок. Але більше чаю, молока та меду, манили нас яблука, що того року на причуд гарно зродили. Дерева аж вгиналися під овочами. Одна велика яблінка просто горіла від червоних яблук, а трава кругом її, здавалося, застелена червоною скатертю. Та д-р Панчук веде нас до іншої, старої, розложистої яблінки, що її грубі галузі метер півтора понад землею, творить наче крісло. На ньому любила сидіти письменниця з книжкою, а то й з зошитом та олівцем в руках.
Далі веде нас д-р Панчук попри паркан, що огороджує город і сад. "Ось тут — показує він, — як люди несли з ліса вбитого Михайла, пристанули на хвилину, щоб відпочити. Тоді побачила письменниця вбитого. Це зробило на неї велике вражіння: Зродилась думка описати цю глибоку трагедію...".
— А де цей ліс?
З його вже тільки останки. Он, на обрію чорніє. Що ближче села, люди викорчували і обернули в поле. Вже й хати побудували...
Йдемо всі троє до хати старого батька нещасних синів. Не застали. Пішов зі сокирою до внуків там, під ліс...
Д-р Панчук йде за своїми орудками дальше в село, ми з панею Сидонією на правці почерез поля, до хати, що видніє здалека.
Дійсно застаємо там старого. На подвірю, окоровує зрубаного дуба.
— Добрий вечір!..
— Буна сера! — відповідає нам. Та тільки й було нашої бесіди. Старий, кремезний сивий дідо, тільки знав по українськи, що ми по румунськи.
Відпочавши троха в садку, погостивши яблуками дідових внучат, що повибігали з хати, та зфотографувавшися з дідом, з чим прийшли, з тим і вернулись. Ще треба відвідати Рахіру, а там, ще сьогодні вертаємо в Чернівці. Але й Рахіри не застали; пішла до міста продавати гуси, сказали нам домашні. Так і не вдалося запізнатися із справцем трагедії, завдяки якій наша література збагатилася вартісним твором.
У Кімполюнґ поїхала я аж два роки пізніше, у вересні 1933 р. Паню Ольгу застала я у важкому смутку: по довгій недузі, не зважаючи на всі заходи, помер брат її у Кімполюнзі. Братова зразу виїхала до рідні, хата залишилася під доглядом наймички, німки.
— Поїдьте там тепер, — радила пані Ольга, — будете мати спокій і самоту, яку так любите. Вишлемо вас як члена родини для полагодження родинних справ, це багато облегчить вам побут в чужому осередкові.
Я послухала. Не зважаючи на те, що в мене перепустка всього на кілька днів, я поїхала, як говорилось "на два-три дні", доки погода гарна. Але погода була гарна, а ще гарніше положення містечка серед гір, що я, забуваючи на наслідки, які не могло потягнути при так опізненому переїзді через границю, просиділа там цілих три тижні.
Що днини вранці забирала я в течку частину манускрипту "Апостола Черні", писаного дрібним почерком пані Ольги, що вона дала мені в цю подорож, в кошеличок кільо-два солодкого бесарабського винограду й ішла над річку з смерекові ліси та не сходила долів аж пізно понад вечір. Йшла прямо в румунський ресторан, де вже ладили для мене якусь городовинну буковинську страву, або жарений над вугіллям баранячий румунський присмак. В дома до мого користування була доволі велика бібліотека покійного брата пані Ольги, зложена переважно з німецьких книжок та гарних ілюстрованих журналів.
Не запускалась я на своїх прогулянках далеко в гори. Підійшовши тою чи другою стежиною, що нею колись ходила й письменниця, сідала під смереку, що з жари наче потом, спливала живицею, й розгортала писання Кобилянської. Читане я не розбірала критично, з мистецького погляду, а радше стежила за провідною думкою, що її мала авторка при писанні повісті; відшукувала в оповіданні мов золоті зеренця у піску, автобіографічні сліди переживань самої авторки, шукала її душі в цих картках, засіяних дрібним її письмом.
В строгому до болю консеквентному, запрацьованому старому Цезаревичові, так і бачила знаного мені з оповідань, вихованого в твердій школі, чесного батька письменниці. В сцені, де строгий годинникар карає сина за те, що хотів дати обіцянку, що ніколи не буде плакати, бо цього слова не був би в силі дотримати, так і нагадували мені деякі епізоди з дитинства авторки.
(Далі буде)
[Краківські вісті, 23.12.1942]
(Продовження)
Добра, тиха, працьовита, вирозуміла для чоловіка й дітей, дружина Цезаревича, хіба ж це не незабутній образ доброї матері письменниці? Її згадувала пані Ольга все з таким пієтизмом, як святу. "Моя мама, — казала, — о! то було щось так доброго, що не дасться описати".
Юліян Цезаревич... Котрий із братів був йому первовзором? Чи педагог того самого імени? Чи може той наймолодший, найближчий серцю письменниці, може той, що його бачила на світлині в військовому одязі? Мабуть Юліянові Цезаревичові дісталось із усіх, по троха.
Історія Еви нагадує трагічну життєву помилку приятельки письменниці. Одним фальшивим потягненням в ранній молодості знищила щастя своє і другого...
Зразковий священик, батько Еви, "Апостол черні", хіба ж не нагадуються ентузіястичні слова, які все мала авторка при згадці про найкращого з священиків, якого знала, поета Миколи Устіяновича? А "тета Оля"? Сама авторка підчеркала мені, що це її приятелька з дитячих літ, Оля Устіянович. Вона мало що не вийшла за одного з братів, та якось життя їх розлучило...
І так, нагадуючи одні за одними знані постаті, відомі факти, які авторка у цій повісті (як, зрештою, робила і у всіх інших своїх творах) вміла використати, дивуюся: як ніхто із тих, що їх виводить авторка на прилюдне форум, не є скривджений, викривлений, а навпаки: під ніжним її дотиком все рапаве вигладжується, рани, що їх завдало життя, наче лікуються. На це треба було не тільки талану, але й доброти, які мала Кобилянська, як людина.
Письменниця в тому часі, і загалом на кілька літ перед смертю, нічого більше мабуть не писала, і якщо я наводила про це бесіду, то діставала заєдно відповідь: "працюю ще над остаточним викінченням "Апостола черні"...
Але праця над викінченням тієї повісти була чомусь не легка і тяглась роками. Я намагалася переконати письменницю, щоби писала щось нове, щоб узялась за спогади зі свого життя. Та письменниця була тієї думки, що її життя просте і звичайне, так що зайво про нього писати. Врешті її глибші переживання увійшли вже в твори. Це все, що писала, то наче документи її життя. А проте, здавалося, що мені вдалося її переконати. Але на тому і скінчилось. Споминів письменниця таки не починала писати й не писала. Це мабуть не відповідало потребі її душі, а може переживання родинні (смерть брата Олександра) та щораз важчий стан здоровля не давали змоги.
У листопаді 1933 р., на мій запит, як там зі справою спогадів, письменниця писала: "Я ще не почала своїх споминів писати. В нас дуже неспокійно в хаті. Братова спровадилася сюди, до Чернівців, перебуває ще в нас, розпаковує свої речі зі слугою і десь аж тими днями переїде до свого мешкання. А дальше: "я сама хочу якнайскорше свій тестамент зробити, бо чогось серце не статкує. Погода така дивна в нас — на дворі досить холодно, а в хаті, коли запалити — дихати неможливо". На кінці письма дописка: "я, коли лише зможу — "стану" писати свої спогади".
Але до цього таки не дійшло і при нашій найближчій зустрічі Кобилянська казала: "ніяк не можу до того взятися. Якось не знаходжу того інтересного, що ви казали. Що було б варте опису, то родина Устіяновичів. Сам отець Николай, це щось так маєстатичне, шляхотне, що годі собі уявити. Але це краще зробито його власна донька, пані Марія Бобикевич, що також дещо пише, й внука його, письменниця Дуня Бобикевич — Сора. Це вони повинні подбати, щоб передати дальшій памяті правдивий образ тої гарної людини й поета".
На цьому справа писання спогадів увірвалася. З здоровлям письменниці було щораз поганіше. В листівці з дня 24. ІІІ. 1935 р. писала мені: "картку п. Д. з вашою допискою я одержала. Не відписувала зараз, бо так часто занепадаю на здоровлю — то з серцем щось не добре, то з печінкою (це в мене по батькові), маю до діла, а то й склероза обявляєсь в корчах по під груди, і так всего по троха, аби лише "добре" не було". А далі: "сама не знаю, як мені приходиться писати якийсь лист чи картку, то так важко, що воліла би дві години переговорити...".
Треба додати, що писання чимдалі приходилось їй важче: рука при тому боліла. За це письменниця багато читала. На жаль, багацько з новин не передіставалося через кордон. Не мав офіційного вступу й останній твір письменниці, "Апостол черні". Та все ж таки, що тільки появилось нового, знайомі й приятелі старалися достарчити письменниці. Між іншим з нових авторів О. Кобилянська цінила Наталену Королеву. Любила її стиль, цікаву тематику, її мову. Захоплювалася і поезіями Антонича.
Справа видання "Апостола черні", що, як я згадувала, тягнулося довший час, коштувала письменницю не мало здоровля й нервів. При цьому ж і з матеріяльних оглядів видання цієї повісти було бажане. В письменниці не переливалося, хоч обоє п. Панчуки дбали про тету, що вона мала якнайбільшу вигоду та не відчувала ніяких недостач у буденних потребах. Але письменниця привикла була помагати іншим, а з цим треба було в тих умовинах бути обережною. Потребу письменниці, хоч мені ніхто про це й не говорив, бачила я й по цій вдячності, з якою письменниця приймала цей невеликий дарунок, що його жіноцтво, в першу чергу заокеанське, складало через редакцію "Жіночої Долі".
З виданням повісти були труднощі. На Буковині це було неможливе, з огляду на її зміст, а поїхати авторці до Галичини обговорити справу оcoбисто з видавництвами не дозволяло здоровля. Знову же через посередництва справа затягалась. Бувало таке, що письменниця взагалі не знала, де її праця. Це її денервувало, непокоїло. "...Якби я здорова й молода, то не журилась би тим — пише до мене 24. ІІІ. 1935 р., — але я стара й слаба, то вже й настрій у мене сорокатий..." В тому ж письмі радіє, що "в кінці відозвався видавець Універсальної Бібліотеки в Станиславові. Мого "Апостола черні" буде видавати і проспекти на показ вистав...".
Та до видання повісти в Станиславові таки не дійшло. Не щастило і у Львові. В кінці настоятелька с. Василіянок, Северина, взяла з собою манускрипт виїжджаючи до Америки. Думала, там видадуть. Українські жіночі організації, правда, зложили кількадесять долярів як гонорар для письменниці за цю повість, але з тим, що повість буде видана таки в краю.
І знову прийшлося шукати видавця, і знову труднощі. Вкінці договорилася я з видавництвом "Діла" і по запевненні, що ніякого гонорару не треба буде платити, повість врешті появилась 1936 р. як 6-ий том бібліотеки "Діла". Видано її значно скорочену, без порозуміння в цій справі з авторкою. Кобилянську це дуже боліло. Вона мріяла потім, щоб свою повість таки побачити в іншому, повнішому виді.
Взаємини наші, листування й мої відвідини Кобилянської в Чернівцях, тривали аж до вибуху цієї війни. Правда, кореспонденція робила письменниці щораз більші труднощі, так, що мусіла вкручуватися відданою собі, прибраною донею. Пані Галюся писала, а письменниця дописувала своєю рукою кілька теплих рядків. Ще далі, вже тільки своїм підписом довершувала листа своєї вихованиці.
(Далі буде)
[Краківські вісті, 24.12.1942]
(Докінчення).
Тим більшу радість робили нам наші особисті зустрічі. Тоді майже не помічалося змін ані у вигляді, ані в настрою письменниці. Тільки ходити ставало щораз важче. Ранками довше лежала в постелі і тоді я приходила до неї. Було в тій невеликій кімнатці так привітно, тепло. На столі все стояли живі квіти. До ліжка письменниці притулялось ліжечко старшого синка п-ства Панчуків, Ігоря. Так було з ранніх літ хлопчика. Тільки давніше піклувалась малим Ігорем тітка, тепер вже старшенький хлопчик мав обовязок в потребі служити теті, а в разі чого, й закликати маму, що спала в іншій кімнаті.
Над ліжком письменниці, в головах, висів портрет її матері й своїм милим, добрим усміхом додавав тепла й цій кімнатці.
Десь коло десятої, при допомозі пані Галюсі, вона вставала. Коли ж розчісувала її довгі, чорні коси, я знову сідала на канапі поруч письменниці та всі ми мило гуторили. Недуги в Кобилянської тоді не помічалось. Тільки коли приходилось вставати, то це вимагало вже зусиль. Ще важче було перейти з місця на місце.
Відвідуючи паню Ольгу весною 1939 р., мені й на думку не приходило, що це буде наша остання зустріч. Я мала надію відвідати Чернівці ще традиційного 13 вересня, але вже не довелося, бо прийшла війна.
З початком 1940 р. я з родиною виїхала на Лемківщину. На мого листа з новою адресою дістала тільки одно письмо. В цьому листі з датою 28. 4. 1940 р. п-і Галюся пише, ще дуже зраділи вісткою від мене, а далі: "коло нас йде життя, доки не здавить якась несподіванка. Teтa зовсім підупала на ноги, лише сидить і суваєм з місця на місце в кріслі, a тепер набули фарштуль. Каже нераз, краще вже вмерти, щоб чого гiршого не діждатися". (Тоді Буковина жила все в тривозі перед прилученням до Радянського Союзу).
Згадує в цьому листі, що 1 лютого помер останній із братів письменниці, Степан, який довгі літа жив із родиною в Югославії. "Ми довго теті це затаювали. Вода дуже відчула цю втрату і то, що така хвора і немічна мусіла залишитись сама з цілої родини". На кінці листа: "тета не може писати, але дуже а дуже вас обіймає і цілує та щиро дякує вам за все добро, яке ви її нераз чинили. Ми все згадуємо вас і не забудемо ці приємні ваші побування на Буковині. Не знати, чи вернуться ще такі гарні часи..."
Це було останнє слово...
Буковину стрінула така сама доля, що й Галичину. Багато буковинців рознесла лиха доля по світі. Одні подалися у румунський peґaт, інші в Німеччину, а далі ми стрічали буковинців на Лемківщині, Холмщині, Підляшу і т. д. Але між ними не було Ольги Кобилянської , ані її родини. Це й зрозуміле. Хіба ж могла письменниця в такому стані здоровля пускатися на непевну еміґрантську долю? Вона залишилась у Чернівцях так само, як і тоді, за першої світової війни, двадцять кілька років тому. Не залишила тети й вірна, видана їй цілою душею прибрана доня.
Після цього останнього листа з Чернівців довго не мала я ніякої вістки. Аж вкінці, весною 1942 року прийшла посмертна оповістка з жалібною і чорною обвідкою... 21 березня 1942 року не стало Ольги Кобилянської.
Після цього дістала я ще від п. Галюсі короткий опис останніх хвилин та похорону письменниці. "...останні роки, — пише вoнa, — приносили нам тільки біль, а завершенням його було те, що дорога моя тітка, а ваша найліпша приятелька, покинула нас на віки".
Через усі вісім днів смертельної недуги не опускала письменниці її прибрана доня і при ній віддала вона Богу духа. Весняне сонце, за яким письменниця цілу довгу зиму так тужила, золотилося на синяві неба, коли Вона на віки покидала свою малу хатку. Невеликий гурток приятелів, що остали ще на місці, відпровадив її на вічний спочинок при співі "Журавлів", пісні, що її письменниця так любила. Могилу вкрили тільки два вінці: з білих троянд, що їх письменниця оспівувала у своїх творах, та зеленої соснини з шишками, улюбленого її дерева. Срібний вінець — дар Коломиї — покладено в домовину.
Як тихе й скромне було все життя Покійної, такі були і останні її хвилини. І похорони вийшли тихі, скромні.
Годилось би ще дещо згадати про життя письменниці за часів большевицької навали, але про це могли б розповісти ті, що з нею час цей переживали, в першу чергу родина, прибрана Її доня. Та це сьогодні неможливе і треба вдоволитись тим, що розповідають люди, які залишили Буковину вже за большевицьких часів, або відвідували письменницю у тих часах.
Вістки ці, дуже суперечні із тими, які голосила большевицька преса. Офіційно голошено, як щасливою почувається письменниця з приводу прилучення Буковини до Радянського Союзу... Та всі, що бачилися з письменницею у тих часах, кажуть, що тоді, коли большевики були на Буковині, вона іззаєдно боялася їх. А притому була ослаблена, тратила память, забувалася, без засонних середників не спала. Про це писала мені і вихованка письменниці. Для заспокоєння хворої, домашні, й відвідувачі, впевняли її, що прийшли на Буковину не большевики, лише такі українці, як за першої світової війни. (Щоправда, були й між большевиками свідомі українці, й вони мусіли відвідувати славну письменницю).
Восени сорокового й на весні сорок першого року відвідала О. Кобилянську письменниця І. В. і вона переказала мені такі свої вражіння: На обличчі Кобилянська не змінилася. Була тільки дуже ослаблена. Вже не вставала з постелі, а родина не всіх навіть допускала до неї. Говорила письменниця так тихо, що треба було добре приблизитися й надслухувати уважно, щоб зрозуміти її бесіду. На біжучі теми уникала розмови, радо зверталася до спогадів. Розпитувала про знайомих, видимо тужила за добрими приятелями. Коли ж таки зійшла бесіда на теперішні часи, письменниця, не зважаючи на приявність радянських гостей, висказала свій страх перед приходом большевиків...
— Але ж вони вже є... — хтось підшепнув їй.
— А так, правда, — сказала і замовкла...
І про це, якими достатками обсипувала радянська влада письменницю, ходили фантастичні вістки. Але видно не багато з того черпала письменниця і її родина, коли по уступленні большевиків знайшлись вони в такому скрутному положенні, що прибрана доня, як зновуж говорять достовірні свідки, що були в тому часі на Буковині, мусіла одежу продавати, щоб не дати хворій відчути недостатку.
В листі до мене пише вихованка письменниці: "бідна тета не знала, як нам важко, бо ми всіми силами старалися, щоб вона не відчула тієї скрути...". Вона й пише мені далі: "чи не могло б тепер статися таке чудо, щоб ви могли до нас тепер приїхати? Я так багато мала б вам розповісти". Та видно й сама в це не вірить, коли в іншому листі пише: "як добрий Бог дозволить мені діждати кінця війни, я ще неодно вам розкажу".
Так, останнє слово про велику письменницю щойно можемо почути...
[Краківські вісті, 25.12.1942]
25.12.1942