Відкидаючи власну відповідальність, ми творимо пекло

Ольга Токарчук

Є письменники, котрі можуть вибудувати чудесну ілюзію, що кріпить серце і розум, є й такі, що цю ілюзію розбивають. Конрад належав до оцих других.

Коли виїжджав з країни, мав 17 років. Вже був сиротою. Його батьки, здоров'я яких підірвало заслання на Сибір, померли передчасно, залишивши його під опікою вуйка, одного з організаторів січневого повстання. Юзеф Конрад Коженьовський яко поляк добре знав, що означає жити в поневоленому суспільстві і чим є прагнення свободи. Бачив також болісні національні й етнічні поділи. Був свідком визиску та несправедливості.

Не знаю, з яким почуттям він виїжджав з країни. Може, як і кожна молода людина, шукав пригод і ширших горизонтів — але дитинство і молодість у понурій, поневоленій країні, що зализує рани після невдалого повстання, мусили вплинути на нього. Писав: "Кожна травинка має своє місце на землі, звідки черпає життя і силу; так само людина має своє коріння в країні, з якої тягне разом з життям свою віру".

У своїх книжках розбив безрефлексійний наратив про підкорення світу яко героїчний та історично необхідний вчинок, що приносить цивілізаційні досягнення і єдино правильну віру. Узяв під сумнів чесноту заповнення білих плям на мапах і благородного цивілізування морально й онтологічно підозрілої дикості. В портах Африки бачив кораблі, повні живого товару, контори, в яких жадібність і жорстокість стали неінфлюючою, високо цінованою валютою. Описав, наскільки крихкою є в нас те, що ми гордо і патетично називаємо людяністю. І як легко нам зісковзнути до осердя темряви.

Вирушивши з Польщі до Марселя і далі на південні моря, Конрад, ймовірно, мав уже той додатковий змисл, що даний людям в підкорених і принижених країнах. Змисл, що загострює сприйняття і змушує під позолотою реальності побачити величезні поклади страждання. Проникливість, що плине з інстинктивного розуміння похмурих зашморгів влади і слухняного підпорядковування, що дозволяє точно вловлювати конформістські й некритичні постави, які швидко перетворюють кошмар в "нормальність".

Все життя Конрад використовував свій рідкісний змисл у писанні. Описував ситуації, в яких особа мусить зіткнутися з власним почуттям відповідальності, бо тільки відповідальність за свої вчинки була для нього критерієм людської гідності. Бо там, де відкидають власну відповідальність, відразу твориться пекло.

Після читання Конрада людина стає чутливою. Вже не може безневинно і некритично стежити за розповідями про першовідкривачів та завойовників, про відважних білих колонізаторів і палких місіонерів. Подорожі Філеаса Фоґґа, пригоди Стася і Нель чи Індіани Джонса перестають розважати. Щось в них муляє, викликає сором. Свідомість потрафить назавше змінитись і з тих пір постійно буде ставити нам незручні питання, на які ми будем мусили знаходити рівно такі ж незручні відповіді.

Це як в синапсах, що їх роботу підглянули неврологи, — при реакції на нові зовнішні імпульси відразу формуються нові нейрони, які творяють у нашій нервовій системі доти неіснуючі зв'язки, матеріально розбудовуючи наш мозок. Мозок, стикаючись з чимось, чого не знає, мусить зробити реально фізичну дію — випрацювати нові доріжки перцепції. Власне так література змінює нас.

Конрад привідкрив нам песимістичну, не надто приємну правду, вірячи в те, що "логіка нашої поведінки завжди здана на милість темних і непрогнозованих потягів". Читання його книжок все ще здатне нас змінити, хоча минуло вже більше ста років з моменту їх написання. На жаль, діагноз Конрада залишається актуальним.

Мені на думку спадає дім, який весь час будував Олмейр, герой дебютного роману письменника. Як втілення Заходу, будинок піднімається серед малайзійських джунглів, смішний і жалюгідний у своїй невідповідності до клімату й іншого способу життя. Це метафора наполегливого бажання символічно підкорити, заволодіти зовсім іншим світом, відмінним від наших звичних, добре відомих зразків.

Нам не вдалося побудувати зручний дім для всіх людей — так само, як і не вдалося побудувати його Олмейру, бо в процесі будівництва ми брали до уваги, як і він, тільки свої потреби, іґноруючи потреби інших.

Чи ще маємо його, цей змисл Конрада, який у так званій нормальності дозволяє нам побачити насилля і погорду, помітити прагнення домінувати та нав'язувати своє бачення світу, ділити людей на кращих і гірших? І чи ми зможемо зробити його компасом у житті?

______________________

Ольга Токарчук, найвідоміша у світі сучасна польська письменниця, дворазова лауреатка літературної нагороди "Nike" за роман "Бігуни"(2008) і "Книги Якова" (2015).