Цього року Україна починає святкувати Різдво за новим стилем – насамперед у фігуральному сенсі, а частково і в буквальному. Згідно зі змінами до Кодексу законів про працю, 25 грудня, Різдво за григоріанським календарем, стає новим офіційним святковим днем. У такий спосіб українська громада отримує змогу солідаризуватися з християнами всього світу в день, коли переважна більшість із них святкують Боже народження, хоча майже всі українські Церкви залишаються при старій, «юліанській» даті святкування Різдва.
Директор Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури Андрій ЮРАШ розповідає Z про те, чому Україна мусить рухатися в бік повноцінного переходу на григоріанський календар свят і чому це є питанням цивілізаційного вибору.
ЮЛІАНСЬКИЙ КАЛЕНДАР – ФОРМА МЕНТАЛЬНОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ ВІД РОСІЙСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ
– Пане Андрію, чи можемо трактувати запровадження офіційного святкового дня 25 грудня як щось несподіване? Шлях законопроекту від дискусії на погоджувальній раді і до голосування був коротким – три дні.
– Мені здається, що це питання обговорене вже дуже детально, тому поява законопроекту і його підтримка у Верховній Раді не може сприйматися як якийсь випадковий чи дивний факт. Вже щонайменше два десятиріччя, як тільки підходить Різдво (а також і Пасха, яку переважно святкують порізно, згідно з юліанським і григоріанським календарями), то щороку виникають питання: чому так, чому ми святкуємо не з усім світом? Щороку ці два великі свята стають нагодою згадати, чому приймався григоріанський календар і чому ми досі на юліанському.
На мою думку, наше суспільство дуже динамічне, і є велика частка тих людей, які готові сприймати важливі поступальні рухи, які готові слухати аргументацію й іти до висновків, у тому числі в календарному питанні. Звичайно, що є й опозиція. Дуже часто церковні діячі бояться йти на такі кроки, бо це, на їхню думку, спровокує дискусії. Через це не маємо реальних кроків, у той же час сама календарна тема постійно звучить.
Я вважаю дуже добрим, що ми цим законом переводимо дискусію на зовсім новий рівень. Це вже частина нашого життя, частина нашої реальності, яка мотивуватиме до пошуків якоїсь адекватної моделі знаходження [спільного святкування], або принаймні дозволить кожній групі почувати себе дуже вільною – і тій частині суспільства, яка дотримується патріархально-архаїчних уявлень, пов’язаних зі старим, юліанським, календарем, і тій, якій хочеться модерності та сучасності в рамках григоріанського календаря.
– Водночас якась частина дискусії зосередилася на примітивнішому ракурсі – на вимірі офіційного вихідного дня. Або є й такі думки: якщо вже подарували католикам вихідний, то давайте і мусульманам – Курбан-байрам… На вашу думку, пане Андрію, що має зробити держава на офіційному рівні, аби обґрунтувати потребу цього дня як святкового?
– Я думаю, що держава не надто мусить щось робити; бо її роль, принаймні в цій сфері, – не обґрунтовувати, а леґітимізувати те, що існує. Держава нічого не вигадала, вона не моделювала щось нове – наприклад, чогось такого, що не існує. Держава просто леґітимізувала факт існування двох християнських традицій, які відзначають це свято відповідно до власної практики. Держава виконала свою функцію і впоралася з тим завданням. Думаю, це ще один хороший факт, який свідчить, що зараз дуже здорова ситуація у Верховній Раді, тому, мабуть, можна сподіватися нових позитивних кроків у тому ж контексті.
– Які кроки ви маєте на увазі? Якщо ми наразі перебуваємо на проміжному етапі, то який наступний?
– У плані календарному я тут нічого пророкувати не хочу. Думаю, що це питання до Церков, до голів Церков або, можливо, дискусії на соборах – ієрархи і провідники релігійних спільнот мають подумати, як гармоніювати цю річ.
Коли я говорив про наступні кроки, то мав на увазі інші законопроекти, зареєстровані у Верховній Раді, які є досить сміливими, у певному сенсі модерновими – але абсолютно логічними, виходячи з ситуації. Ще два-три роки тому ми, мабуть, не могли сподіватися на прийняття такого законопроекту [про вшанування 25 грудня], а сьогодні маємо й кілька інших законопроектів у релігійній сфері, про які не могли думати протягом 24-х минулих років. Хочу нагадати, що останні серйозні доповнення до чинного закону «Про свободу совісті та релігійні організації» приймали ще в 1993-му. Здається, сьогодні є здорова прогресивна більшість, яка готова в цьому напрямі рухатися.
– Перш ніж перейдемо до питання про перспективи повного переходу на григоріанський календар, можете сказати, який законопроект серед зареєстрованих є найважливішим?
– Перш за все, це законопроект №4128 (проект змін до закону «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо зміни релігійними громадами підлеглості, – Z). Цей проект є продуктом експертної ради, яка діє при нашому департаменті. Йдеться про уточнення статті 8 закону щодо вільного волевиявлення релігійної ідентичності. Очевидно, що багатьом цього не хочеться, є намагання зберегти існуючі мережі. Суспільство суттєво змінилося впродовж останніх 20–25 років, зате релігійна мережа на 90% сформована ще у середині 1990-х. У суспільстві є бажання, аби мережа відповідала їхнім переконанням, поглядам. Саме це породжує ці відомі переходи, зміни юрисдикцій. Нинішня редакція закону забезпечує це право, але не дає механізму. Тому й виникають конфлікти, суперечки.
Загалом є аж 12 законопроектів у Верховній Раді щодо релігійного питання. Ніколи ще Українська держава – чи при Кучмі, чи при Ющенку, чи при Януковичу – навіть близько не наближалася до такого рівня готовності серйозно працювати в цій сфері. Не впевнений, чи всі ініціативи буде реалізовано. Але все-таки є оптимізм: принаймні якщо є дискусія і накопичено певний ресурс, то рано чи пізно це має спрацювати.
– Які перспективи переходу українських Церков на святкування Різдва за григоріанським календарем?
– Це справа їхня. Ніхто – і, зокрема, держава – нікого ні до чого не змушуватиме. Прийняття рішення про відзначення 25 грудня – це, домінантно, знак поваги до тих українських християн, які саме в цей день відзначають Різдво – католиків, протестантів. Уже на другому плані це мотиваційний чинник усім подумати [над переходом на григоріанський календар]. Як вирішать самі Церкви і як вони поведуться – це їхня справа.
– Не вирішують.
– Відверто скажу: я бачу, що релігійні лідери не хочуть або бояться ініціювати цю дискусію. Я не впевнений, що це питання швидко навіть постане як актуальне на порядку денному. Можливо, прийде вже інша генерація ієрархів, можливо, суспільство з кожним роком ставатиме все наполегливішим у своєму прагненні до переходу на новий стиль у святкуванні Різдва, можливо, будуть міжцерковні заходи – побачимо. Я би, наприклад, вважав найбільш прийнятною таку модель: ініціювання в середовищах різних Церков, які мають історичне коріння у традиції Володимирового Хрещення, зібрати комітет повноважних представників, делегованих відповідними головами Церков або колективними церковними органами, які могли би порозмірковувати над цим питанням і прийняти консолідоване рішення. В такій формі це було би, мабуть, найправильніше. Повторюся: це мої такі розмірковування – я не знаю, як це може втілюватися в практичному сенсі.
– Ви кажете, що «бояться». А чого саме бояться?
– Є такий страх, я б сказав, що найбільш прагматичний, – страх поділів. Ми знаємо, що це досить драматично відобразилося в деяких громадах, наприклад, за кордоном – коли в окремих містах, де є греко-католицька церква, було прийняте рішення про перехід на новий григоріанський календар, а значна частина відмовлялась. І тоді виникало дві громади: одна святкувала за одним стилем, інша – за іншим. Такі самі страхи, думаю, мають і українські ієрархи. Вони бояться, що ініціювання зміни дати призведе до таких поділів, тому вже краще лишатися при старій традиції, без нових ліній зіткнення чи протистояння.
Є ще один богословський, історичний момент – для багатьох православних синхронізація святкування з католиками ментально виглядає як зміна богословської парадигми, простіше кажучи – зрада традиції. Це також підживлює страх.
Але, думаю, треба реально дивитися на речі. Навіть серед сучасних православних Церков, які функціонують у рамках православної ойкумени і є взаємновизнаними, лише 5 із 14-ти залишаються при старому календарі. Решта православних святкують згідно з григоріанським календарем.
Якщо подивимося, які Церкви дотримують юліанського календаря, то побачимо, що це або маргінальні Церкви, або ж явні сателіти Московського патріархату: це є сербська Церква, яка, як і Сербія, перебуває в певній ідеологічній залежності від Московського патріархату; це є грузинська Церква, дуже маленька, дуже консервативна і, як би парадоксально не виглядало з огляду на конфлікт між Росією та Грузією, також залежна від Москви (відомо, що патріарх Ілія – чи не єдиний діяч із Грузії, який їздив до Москви і провадив переговори у 2008 році); Єрусалимська Церква – найменша; і, на превеликий жаль, та Церква, яка вже перебувала на григоріанському календарі, але повернулася до юліанського стилю – Польська автокефальна православна церква, яка теж перебуває під дуже потужним російським впливом і дотримується російських моделей функціонування. Ну і, власне, п’ята Церква – це Московський патріархат, для якого відстоювання своєї дати стало частиною власної ідеологічної платформи, елементом глобальної концепції протистояння західним силам і католицькій Церкві, як це багатьом уявляється.
Нашим українським громадянам, які так завзято відстоюють традицію юліанського відзначення, треба розуміти, що наполягання на юліанському календарі – це також своєрідна прихована форма ментальної залежності від російської традиції.
– Чи можна робити прогноз, що згода українців до відмови від юліанського календаря зростатиме в міру тривання російської агресії?
– Я думаю, що ви абсолютно маєте рацію. Щиро кажучи, цю тему породили навіть не ті, хто, можливо, хотів щось ініціювати, а ті, хто заздалегідь уже опонував цьому переходові. Вони бачили у цьому ще один «месидж» для суспільства, форму розриву з російським простором.
– Ви говорили про те, що для переходу має бути консолідоване рішення українських Церков, ієрархів. А чи може бути так, що наважиться котрась одна із Церков? А, відвертіше кажучи, найближча – УГКЦ.
– Я не казав, що «має бути», а казав, що було би бажаним консолідоване рішення. Але, звісно, ніхто не зобов’язує всіх чекати синхронного переходу, ніхто нікого не стримує. Якщо буде можливість, воля – то чому би ні?
Я вважав би, що це було б гарне рішення, знакове. І, думаю, в такий спосіб та спільнота, яка би наважилася на цей крок, хоча би й неминуче зазнала певних дискусій, внутрішніх суперечностей, вона виграла б, вона утвердила б свій статус спільноти, готової усвідомлювати себе у нових духовних обставинах, здатної знаходити адекватні відповіді на виклик модерності.
– Ще одне питання зі сфери гіпотез: якби на запровадження григоріанського календаря зважилася котрась із православних конфесій, наперекір іншим, – це би ставило хрест на розмові про помісну православну Церкву?
– Чому ж «ставило хрест»? Не думаю, що це було би аж так радикально. На мою думку, суспільство і громада в багатьох сенсах є більш прогресивними і більш адекватними щодо реалій, ніж деякі лідери, які продовжують культивувати страхи.
– Пане Андрію, буде 25 грудня. Яким чином українські Церкви – православні, греко-католицька – мали б зустріти цей день? Зрозуміло, що не йтиметься про різдвяні Літургії, але як це могло би виглядати на парафіях?
– Колись у Галичині – багато хто про це розповідав – була гарна традиція: якщо в одному населеному пункті були римо-католицька і греко-католицька громади, вони святкували Різдво по-різному, але в день григоріанського Різдва прихильники старого календаря ніколи не працювали – вони йшли святкувати разом із римо-католиками, і парох був присутній на богослужінні. І навпаки, коли приходило Різдво за юліанським календарем, – його так само шанували римо-католики, підтверджуючи повагу до іншої громади. Я думаю, що такий спосіб відзначення був би найкращим проявом поваги до співбратів.
Розмовляв Володимир СЕМКІВ
28.11.2017