Підчас большевицької окупації Львова у роках 1939—41 часто виринало, при всяких moжливих нагодах, імя Ванди Васілєвської, польської письменниці, що її реклямовано большевиками та й вона себе сама такою реклямувала — письменниця Західньої України. Не було ні одного дня, ні одної урочистості, влаштовуваної большевицькими окупантами, щоб на ній не виступала Ванда Васілєвська, беручи на себе "представництво" західньо-українських трудящих мас та їхньої культури". Ця Ванда Васілєвська, польська комуністка, була обрана "депутатом" від львівської округи, редаґувала різні видання і її твори вміщувано, як переклади, звичайно, у тодішніх львівських орґанах "Вільна Україна", "Література і Мистецтво" тощо. Не приходиться додавати, що згадана полька нічого спільного ні зі Львовом, ні з українськими трудящими масами, a ще менше з українською культурою та літературою. Ця польська Пассіонарія, істерична захехекана жінка, можливо й щиро захоплена комунізмом, відогравала у літературно-суспільному житті Львова, за час окупації неабияку, а іноді й вирішальну ролю, бо належала до тих небагатьох "вибраних", довірених НКВД робітників пера, від яких не можна було ждати несподіванок якого-небудь ухилу та яких можна возити на показ до Києва та до Москви, як "ентузіястів" нового большевицького ладу у завойованих областях. На жаль для Ванди Васілєвської, як і для багатьох інших польських і жидівських "культурних діячів", що оселилися у Львові, прегарні дні Аранжуеца швидко минули. Враз із НКВД, із жидівськими апаратчиками, мусіла Ванда Васілєвська накивати пятами зі Львова і опинялась ступнево у Києві, Харкові, Москві, Куйбишеві, Вороніжі, виринаючи раз-у-раз при всяких нагодах "культурно-фронтової відсічі", що її організували на швидку руку большевики. Можна було її бачити на сторінках газети "Радянська Україна", поруч із маститим двічі-орденоносцем Олександром Кopнійчуком, можна було чути її приємний голосок у радіо в Москві чи в Вороніжі, а знаменне те, що вона завсіди виступала і виступає як представниця "загарбаної фашистами" Західньої України і бере на себе ролю уповноваженої "захищати інтереси трудящих", тепер уже не лише Західньої України, але від якогось часу і цілої України.
Ця полька, якій не можна відмовити в непосидющости та в чортівській енерґії, написала оце великий роман під заголовком "Райдуга", який друкується у московських "Ізвєстіях". Поряд із Корнійчуковою пєсою "Фронт", з пєсою Сімонова "Русскіє люді", поряд із фільмою Всеволода Іванова і Лукова "Oлeксандер Пархоменко" (про що ми писали недавно в "Краківських Вістях"), це четверта подія на сучасному большевицькому "культурному фронті", яка цікавить нас тому, що так як і всі попередні, обирає своєю темою Україну та українців і становить яскравий документ дотеперішнього становища большевиків, їхніх урядових кругів до української проблєми.
Чогось нового і несподіваного, ясна річ, ми в романі Ванди Васілєвської не найдемо. Так як в Корнійчуковому "Фронті", у "Русскіх людях" Сімонова у фільмі "Олександер Пархоменко", маємо і в цьому романі, ту саму тенденцію: викривати, спаплюжити українську дійсність.
Дія "Райдуги" відбувається на Слобожанщині, десь на кордонах Донбасу. Головною особою — українська жінка Олена, дружина партизана і червоного командира, а крім неї виступає ряд інших осіб, українських селян і то різних прошарків. Змальовані теж у романі німці. Зокрема важливу ролю відограє там німецький капітан Вернер, що веде боротьбу із партизанськими загонами на Слобожанщині. Ясна річ що за заздалегідь взятою лінією, всі персонажі роману діляться на білих і чорних". Одним із центральних місць роману є суд, влаштований начеб то жінками села, дружинами відсутніх совітських бойців та партизанів над Гапликом і повішення його. Ця макабрична сцена, виведена авторкою з великою дбайливістю, не вражає. "Мєня пуґают, а мнє нє страшно" — як писав колись Толстой про макабричні повісті Лєоніда Андреева. Це саме можна сказати і про роман Васілєвської, яка намагається "лякати" читача, а їй це не вдається з цієї простої причини, що побут і відносини, які вона описує, їй зовсім не знайомі, а Україна з її "Райдуги" має стільки ж спільного з дійсною Україною, що припустім, Китай.
Треба дивуватись, чому большевики висуваючи тему України, як ударну для письменників, що працюють ще під їхнім батогом, не примусили написати такого роману когось із українських письменників, які по неволі перебувають по той бік фронту. Видно ніодин із них не міг найти в собі стільки снаги, щоб взятися за написання такого пропагандивного роману і тому довелося знову звернутися до Ванди Васілєвської, цієї совєтсталінської "Медхен фір алес" тим більше, що вона в совєтах здобула вже собі реному "спеціялістки по українських справах".
Роман Ванди Васілєвської "Райдуга" ще один причинок до духовної убогости та вияловіння большевиків. Крім злобної тенденційности і повного не незнання української дійсності цей новий твір большевицьких літературних підхалимів не має нічого, на чому могла б спинитись наша увага.
Р. Сайгор.
