Книжка репортажів Бориса Антоненка-Давидовича
Львів, 18 листопада.
Свою мандрівку по українській землі починає автор прецікавої книжки репортажів поїздкою у степи "там, де тіні забутих днів", над Дніпро, де колись красувалася Запоріжська Січ. У широкому подиху романтики степу, в українській твердій традиції шукає письменник сили та певности у розхристані часи своєї сучасности.
Бо там:
...Є якась своя, степова туга. Її годі збагнути. Ось глянеш просто на ті безкраї обшари і твій зір потоне десь далеко-далеко, отам, де лягла чорною запаскою рілля, де зірвався з могили шуліка, де громадяться на блакитному морі вітрила хмар, щоб без мети летіти назад, у минуле, у те, що вже ніколи не вернеться, що вже не може бути. І тоді думка поринає у віки, і, здається, чуєш, як засвистіла отам, за піщаними прибережними смугами, скитська стріла, і з яру — чи то вітер повіяв, чи татарин хижо хвицьнув на коня, а десь за могилою мріється козачий спис і червоною цяткою мигтить шлик..."
І виклепавши свій погляд у горні української традиції, цей закоханий в ній письменник ясно та простолінійно реагує на дійсність, яку зустрічає на широких просторах України. Прекрасною, чистою мовою, справді образово-літературним стилем, який зразу з перших рядків характеризує знамените письменницьке перо. Живий безпосередній хист дозволяє бачити письменникові всю ширінь життя із його радощами та смутками. А в парі з цим в автора родиться негайно ясний висновок, що каже йому гостро й беззахисно поборювати всі симптоми московщини в Україні. Бо не може спокійно глядіти він, як "січову Покрову (Покровський собор, січова церква) вкрив суздальськими шишкуватими банями всеросійський "ухарь-купець", як української мови в українській школі, українських дітей в українському селі вчить московка, яка й словечка не вміє по українському, як 95-літний дід, "третє коліно від запорожців" проміняти хотів красу українських душ за... штани. Може й смутна дійсність та яка ж жива, яка безпосередньо свіжа в картинах письменника!
У книжці 7 репортажів і один великий нарис із тогочасного літературного життя. Тему до репортажів дали авторові поїздки, чито на місця колишньої Січі (згадане вже "Там, де тіні забутих днів"), чи мандрівка човном через Дніпрові пороги ("Пороги"), чи побут у Жванці ("Де когут піє на три держави"), чи літературне турне з такими письменниками як Я. Савченко, В. Підмогильний, М. Терещенко й інші, в Умані ("2X2=4"), в Коростені ("Рейки на драговині"), в Донбасі ("Земля горить"), чи поїздка письменника до Шевченкової могили ("До Канева"). У всіх репортажах має письменник змогу не лиш дати цікаву картину сучасности, але ліричними вставками в роді: "Я люблю нашу історію. Я люблю її буйну, далеку, неповоротну романтику, яку жодні тенденції істориків не могли вкласти в Прокрустове ложе Польщі й Росії. Я люблю ступати її стертими вже слідами і в тих слідах шукати пахощів минулого"... і т. д. — дає ясний образ свойого погляду на дійсність, оживлює сам собою цікавий репортажний матеріял своїм письменницьким талантом і щирим прямолінійним поглядом. Обсерваційний хист автора такий різний і гнучкий, що просто дивує. Прецікава сцена, коли в одному поліському селі виступає Косинка з читанням своїх творів, та один із слухачів-селян, який не міг зрозуміти, щоб людина приїхала машиною в село та не говорила про податок чи ліси, не витерпів і запитав: "Нащот чого це він ото веде все?" Прецікавий репортаж із відвідин у Донбаській копальні ("Земля горить"). Окреме тематично місце займає великий нарис: "На шляху до легкої слави" — про літературних початківців; цей твір характеризує в автора сатиричний талант.
Всі репортажі писані зі справжнім письменницьким розмахом, що більше зорганізовані з ярким клімаксом, як у новелі. Чиста образна мова з такими оригінальними порівняннями, як: "мелодія пісень стерлась, почорніла, як контури старовинної ікони", або "командант розгубився, як парубок, що йому несподівано хтось жартома доручив бавити вередливе немовля і він не годен дати собі з ним раду", презентує письменника із виробленим власним стилем. Гарні новотвори, як: донікуди, юнка (дівчина), нікудишній, промовистіший і інші.
Прецікава тема оповідань: безпосередній репортаж з часів найбільшого посилення українського культурного піднесення в Україні, писаний письменником із палким українським серцем, який не вагався писати відкрито про українську справу (автор пише відкрито: "інженер русотяп не може бути на Україні інженером"), робить книжку не лише цікавлю, але й дорогою кожному українському читачеві, як і дорогою є постать її автора.
Про самого автора мало даних. Народився Борис Давидов (псевдоніми: Борис Антоненко-Давидович, Борис Антоненко і Богдан Вірний) в робітничій сім'ї в місті Ромни на Полтавщині 1899 року. Університетських студій не закінчив зприводу воєнних перешкод. Був редактором місячника "Глобус". Друкував новели й оповідання у всіх визначніших журналах у роках від 1923 до 1932. Видав окремими книжками збірку новел: "Запорошені силуети" (1925) та роман "Смерть" (1926). Надрукував "Червоному Шляху" драму: "Лицарі "Абсурду".
Збірка "Землею українською" вийшла друком у 1930 р. в Києві та скоро була знята з продажу так, що й тодішній читач в Україні не мав змоги її прочитати. Самого автора, що в боротьбі, яка велась тоді на Україні, йшов із передовими мужами, як Хвильовий і інші, стрінула доля багатьох українських письменників. Від 1933 року про нього загинув і слух. Невідомо, чи живе ще у безмежних совєтських просторах письменник, в якого сум за втраченим родив бажання твердого ясного майбутнього, який у боротьбі "між двох епох" стояв мужньо та гордо всім своїм великим талантом і щирим українським серцем.
*) Борис Антоненко-Давидович: "ЗЕМЛЕЮ УКРАЇНСЬКОЮ". Українське Видавництво. Краків—Львів, 1942. 164 стор. вісімки.
(от).
