Один значно старший, щоб не сказати літній, поет кілька років тому повчав мене: не треба писати віршів, коли закоханий. Це заборонено. Бо людина в такому стані занадто чутлива, емоційна, а кажучи просто – неадекватна. Тому й вірші вдаються кривенькі, хоч і неймовірно щирі та душевні. У такій позиції є зернятко істини, тож застосувати її можна до всіх різновидів писання. Але не можу нічого з собою вдіяти – мушу освідчитися. Канаді.
Я своїм друзям казатиму так: не їдьте в Канаду, особливо восени, бо це неймовірно гарна країна. Кольори – наче з картини, листя на деревах і під ногами настільки помаранчеве й червоне, що хочеться його збирати й пакувати у валізу, бо ж кращого й красивішого сувеніра годі вигадати.
Карта світу, як то з нею переважно буває, дає трохи викривлене уявлення про масштаби Канади. Це неймовірно велика країна. Простора. Друга в світі за площею. Поки що: після того, як ми нарешті допровадимо до логічного завершення процес розпаду Російської імперії, Канада вирветься вперед. Вона заслужила бути першою в усьому.
Клімат, скажете ви, клімат у них не найкращий. І я з вами погоджуся: у багатьох канадських містах навіть існує розгалужена мережа підземних лабіринтів, переходів і коридорів – і люди живуть, функціонують під землею, не виходячи на вулицю, де на них може чигати -40⁰. Це насправді не США, а Канада мала вийти з світової угоди про протидію глобальному потеплінню – воно країні кленового листка якраз на руку. Але Канада не вийшла, бо це держава відповідальності й гуманності.
Жити найкраще в тих країнах, з яких майже немає новин. Адже новини в нашу добу переважно погані. Тож безмежно тішить, що з Канади у світову рубрику пробиваються хіба знимки Трюдо, але аж ніяк не повідомлення про катастрофи, теракти чи політичну турбуленцію. Канадійці збудували країну для себе – для людей. Тут панує якщо не соціалізм, то соціал-демократизм. Безкоштовна медицина, недорога і якісна освіта, ідеальна інфраструктура, імпозантний валовий дохід, дружнє суспільство – що ще треба для щастя?
Канада особливо вражає, якщо потрапити в неї одразу після Америки. Бо виникає враження, що ступив на сходинку вище: тут і не в порівняння безпечніше (бо на руках у людей немає зброї), і расові тертя майже не відчутні. Можна, безумовно, досхочу захоплюватися Мангеттеном, де є окремі національні квартали, але в якийсь момент розумієш, що структура їхня – наче в ізольованих ґетто. У Канаді цього немає – люди тут привітніші й відкритіші до інших культур, мов і відтінків шкіри; тут панує справжній мультикультуралізм.
Можливо, саме завдяки цьому українські емігранти в Канаді так добре прижилися. Їх тут складно назвати діаспорою – це один з народів, що сформували і збудували цю країну. 5% населення, і це лише офіційно. Українці для Канади освоїли дикі прерії, максимально застосувавши свій гречкосійний талант. Як би це парадоксально не звучало, але вони закорінилися, викорінюючи ліси. Корчували дерева й засівали безкраї поля. Майже як в українському степу.
До речі, видатний діаспорний економіст Іван-Святослав Коропецький свого часу запропонував таку ідею: всіх українців, що живуть у обидвох Америках, треба зібрати разом і поселити в одній з канадських провінцій, де в преріях вдосталь вільних ґрунтів. Назбиралося би кілька мільйонів – і там постала б справжня (на противагу до совєтської) Україна: з українською мовою, нашою церквою, інституціями й організаціями.
Шкода, що їм так і не вдалося втілити цю ідею в життя. Бо кожному українцеві час від часу хочеться побувати у справжній Україні.
07.11.2017