Кожна ідея, яка торкається форм співжиття між людьми, лиш тоді може здійснитися, коли знайде правниче оформлення. Наймудріші тези — філософічні, етичні, соціологічні, економічні чи політичні — щойно тоді перестануть бути паперовими, щойно тоді вийдуть із четвертого виміру книг у тровимірний світ живої людської дійсности, коли перекласти їх на правничу мову законів. Те правниче оформлення є для них рівночасно першою спробою життєвости. Щойно, коли якусь думку намагаємось висловити у формі обовязуючої норми, щойно тоді зясовуємо собі, чи є практична змога дати їй обовязуючу силу, ввести її в життя — чи та ідея, яка гарна вона не була б, не має раз на все залишитись у світі нездійснених теорій.
Вислід праці великого соціолога чи економіста вимагає вислову в державному та приватному праві, філософа чи мораліста — в карному. Найґеніяльнішу концепцію державного та суспільного устрою необхідно сконкретизувати у формі державного права, найцікавішу міжнародньо-політичну ідею необхідно вмістити в рямі міжнароднього права; без того вони залишаться в світі наукових теорій, не дістануть обовязуючої сили, не матимуть практичного значення для народу чи людства.
Навіть великі природничі відкриття і винаходи потребують правного оформлення і правних санкцій, щоб набрати практичної вартости. Який хосен принесло б само відкриття бактерій? Чи воно було б опанувало пошесті, які колись десяткували людство, коли б закон не ввів обовязкових щеплень, коли б не карав за ломання приписів суспільної гіґієни? Чи винахідник не жалував би праці, коли б на сторожі його прав не стояло патентове право та вся система міжнародніх договорів про охорону промислової власности? Які гекатомби людських жертв пожирали б фабрики і копальні, якщо б на сторожі їх інтересів не стояло соціяльне законодавство? До якого розквіту дійшов злочин в Америці, де розвиток державно-правної думки не дотримав кроку розвиткові техніки чи економії?
З цих кількох прикладів наявно бачимо, що людський ґеній не приносить народам і людству ніякого хісна, або й приносить шкоду, коли вислідами його праці не займеться добрий правник — державний організатор. Могутність, тривкий добробут та повний розвиток осягнули не ті народи, що мали великих науковців та мистців, ні навіть не ті, що вміли лиш добре воювати, а ті, що видали із себе здібних правників та адміністраторів, що вміли добре зорганізувати свою державу; не греки, індуси й китайці, не гуни ні половці — але перси і римляни.
Автім правник необхідний не лиш для держави, але і для кожної людської організації. Кожне більше підприємство мусить мати синдика, який вкладає його інтереси в рями правних норм, кожне товариство мусить мати правного дорадника, який зредагував би йому статут. Лиш правник зуміє сформулювати задум чи плян так, щоб можна було його в порядку перевести в діло в зорганізованій людській збірноті. Позитивні політичні течії, що появились у нас у повоєнних часах, не були б мабуть викликали стільки зайвих ферментів, стільки розчарувань, якби їх були очолювали люди з правничо-політичним знанням — не люди без політичного знання і вироблення.
З чужого і свого досвіду бачимо, що твердий національний інтерес вимагає належного розвитку правничих наук, — але погляд у нашу дійсність доказує, що рівень тих наук у нас далеко не задовільний.
Причини такого стану зрозумілі. Наші правники не мали доступу до вищих ступнів адміністраційної єрархії, де могли б здобути практику у вищому стилі, ні до наукових установ, це могли б повніше розвинути своє теоретичне знання. Одинока доступна для наших правників карієра, судова й адвокатська, давала обмежені можливості наукової праці.
В деяких званнях професійна праця органічно сплітається з науково-дослідною. Клініка є не лише місцем лікування хворих, але й науково-дослідним варстатом. Лікуючи пацієнтів, має лікар змогу відкривати нові шляхи лікування, нести поступ у медичну науку. Знання, що він здобув його в університеті та підчас практики, є лише вихідною позицією, яка його не вяже, до якої він може внести якнайбільший вклад. Подібне і з технікою; не лиш інженер, але й здібний майстер має змогу робити цікаві відкриття, має змогу зі своєї професійної праці створити основу для дальшого технічного поступу.
Але не має такої змоги суддя, адвокат, ні прокуратор. Його праця вимагає великої інтелігенції, бистрої орієнтації, глибокої інтуїції, тривкої памяти — але вона мусить обертатись у твердих, штивних рямках обовязуючого права, і лиш у тих рямках уможливлює наукову працю; вона зводить ся до інтерпретації правних норм та до підтягнення конкретних фактів і ситуацій під поодинокі правні норми. Ті норми його безоглядно обовязують, він не має змоги їх змінити, розвинути, вони для нього альфа й омеґа. Мур, що його творить обовязуюче позитивне право у професійній буденній праці правника, сковує лет його творчої думки, втискає її у тверді схеми. Правник, який усе життя працював виключно практично, привик бачити у позитивному праві непохитну доґму, що стоїть поза всякою критикою; тому він призвичаюється утотожнювати відоме йому практично позитивне право з правом взагалі. Він поволі затрачує свідомість того, що обовязуюче право — це лише практична реалізація одної правної концепції, одної з безлічі концепцій, що їх можуть зродити правничі науки; він доходить до того, що кожну іншу правну систему, яка не годиться з доґмами обовязуючого дотепер позитивного права, вважає взагалі протиправною і так поволі затрачує перспективу, без якої неможлива самостійна науково-дослідна праця.
Розвиток правничих наук можливий лише тоді, коли частина правників уже в молодому віці присвячується всеціло науці і таким способом зберігає елястичність мізку, необхідну для наукової праці, береже свою думку перед деформацією, що її несе рутина.
Теоретик і правник — це два необхідні елементи в кожній ділянці. Тільки тоді, коли запевнимо повний розвиток одному і другому, уможливимо належний розвиток науки.
[Краківські вісті]
24.10.1942