Задовго до того, як психологи перетворили його на одну з основних емоцій, страх вже керував долями людства. Під час Середньовіччя він передусім асоціювався з наявністю дивовижних звірів і надзвичайних створінь, які у своїй більшості мешкали в лісовій гущавині або морських глибинах. Історик Йоган Гейзинга перетворив його на основну пристрасть середньовічного світу, сліди якої вціліли в укріплених церквах Трансильванії чи у фресках Страшного суду або Апокаліпсиса, які прикрашають собори на півдні Європи. В античності страх походив від примх богів і – у загальнішому плані – від передчування болю і смерті. Завжди вигадливий римський поет Лукрецій одним із перших намагався здолати його при допомозі філософії та знання. Звісно, безуспішно. Радше навпаки: починаючи з Відродження страх розстався з незвичністю рідкісних речей чи непередбачуваною поведінкою надприродних істот, аби цілком запрудити царину сучасної свідомості. З одного боку, він почав асоціюватися з непевністю. З іншого – став вираженням взаємної недовіри між людьми.
У сфері політики страх здавався настільки основоположним елементом політичного життя, що в XVII ст. англійський філософ Томас Гоббс перетворив його на емоційну підвалину громадянського суспільства. І річ не в тім, що страх мав перейти в інший табір, як зараз дехто каже, він був ідеально розподілений порівну поміж членами тієї самої спільноти. То був страх померти від руки убивці, страх втратити життя чи майно, який зробив неминучою суспільну угоду, яка зробила державу єдиним володарем привілею на використання сили. Навіть коли позицію Гоббса часто оспорювали, іспанське видання класичного «Левіафана» (який уперше вийшов друком в 1651 р.), що його опублікувало наше «Національне видавництво» в 1983 р., пояснювало іспанцям того десятиліття 80-х, що нові норми співжиття повинні запроваджувати під загрозою конфлікту і страху збройного протистояння. Спосіб, у який на страх посилалися під час переходу до демократії в Іспанії, був частиною почасти тисячолітньої традиції політичного використання пристрастей.
Після Гоббса в сучасному світі до зусиль, спрямованих на те, аби обмежити страх перед смертю чи невідомим, додалися інші страхи і непевності. Було б неможливо пояснити Французьку революцію без так званого «Великого страху» 1789 р., який підтримали принаймні частково через відсутність новин і колективне творення мнимої аристократичної змови. Так само було б неможливо сповістити про період так званого свого «терору» без цього намагання використати страх як спосіб урядування. У промові, що відкрила дорогу масакрі, Робесп’єр проявив себе прихильником управління народом через розум, а ворогами – через терор. Гільйотина, далеко не просто каральний інструмент, таким чином перетворювалася на спосіб виховання, яке – як і в часи середньовічної вихованості – вважало, що гідність, у цьому випадку «республіканську гідність», треба відстоювати, використовуючи насильство і погрози. Так само, як і для багатьох інших їхніх сучасників, для членів Національного конвенту страх мав педагогічну і навіть терапевтичну дію. Політичні антиподи революціонерів, які їм передували, лікарі французької бурбонської Реставрації також хотіли його застосовувати – із сумнівним успіхом – у лікуванні ментальних хвороб, а також інших станів та недуг, наприклад паралічу. У свій спосіб він також допомагав навіяти почуття піднесеності, що його використовувала романтична естетика. На зміну готичним романам XVIII ст., які нині здаються дещо комічними, прийшли витонченіші страшні історії, здатні настановляти – з комфорту уявного світу – про мізерність непомірного честолюбства чи шалених пристрастей. До 1871 р., коли Чарльз Дарвін описує його як механізм адаптації, результат еволюції, страх вже запруджує все: свідоме і підсвідоме, чування і сон, дійсність і вигадку. У все більш медикалізованому дискурсі тіла він почне виражатися під такими різними назвами, як ті, що характеризують фобії чи патологічні стани тривоги.
Зараз, коли нещодавні події в Каталонії знову нагадують нам про зв’язок, який зберігається між страхом і різними формами суспільної поведінки, можливо, не зайве згадати, що страх не долається відвагою, а лише раціоналізацією, що погроза не мала би бути частиною політики, що суспільні пакти не мають виникати як наслідок недовіри, а як вихідна точка спільної і розділеної відповідальності. В дослідженнях страху дуже часто забувається, що в суспільному контексті ми одночасно є і суб’єктами, і об’єктами страху. Бо ми страждаємо від такого самого страху, який спричиняємо, живемо в суспільствах, позначених колективними патологічними станами тривоги, які можуть вилитися у насильницькі ексцеси. Тож разом зі страхом поразки, чи боязню неслави, необхідними є кооперативні і економічні форми, які б дистанціювали нас від непевності. Найкращим сценарієм подолати наслідки ексклюзивного націоналізму є не збадьорене і бравуюче суспільство, а суспільство без страху, яке його не має і не породжує. Як діти, які робляться боязкими, відчуваючи брак твердості своїх батьків, ми повинні відігнати від себе страх прийняття рішень. Заклики до національного запалу і потріпаного патріотизму прислужаться також лише для підживлення популізму і махання прапорами батьківщини в небезпеці. Прикмети ідентичності не повинні витворюватися в моменти непевності, під страхом перед іншим, а лиш шляхом возвеличення того, що є близьким і рідним.
Для сучасного вивчення емоцій страх перестав мати лише два можливі результати: боротьба чи втеча. На радість усіх нас, які не почуваються хижаками чи жертвами, культурне врегулювання нашої власної історії дозволило нам тут ввести інші змінні, аби уникнути діалектики втечі чи перемоги. Відтак треба шукати альтернативні шляхи, які, зовсім не вселяючи страху, створюють довіру, які, поза логікою конфронтації, роблять ставку на посилення прихильності і, аж ніяк не виховуючи страхом застосування сили, шукають, як протистояти сучасним викликам з точки зору суперечливої очевидності, а не з точки зору упередження.
Javier Moscoso
El miedo
ABC, 16.10.2017
Зреферувала Галина Грабовська
24.10.2017