Анатолій Звіжинський

Його ім’я знайоме в Івано-Франківську всім, хто в тій чи іншій мірі перетинався з мистецтвом. Хоча насправді небагато з його учнів займаються малюванням й дотепер, але уроки рисунку, живопису, композиції в Ореста Заборського не минули даремно ні для кого. Сам Орест Мар’янович тепер не часто бере пензля до рук. Хіба хтось замовить картину, переважно на подарунок. Але в робітні митця багато творів, є що показати. Навіть треба, бо в музеях міста його робіт немає. Все життя займаючись малярством, художник мав лишень одну велику персональну імпрезу, в далекому 1986 році. Пізніше за сприяння ЦСМ зробив дві виставки графіки – в художній школі (2014), де викладав колись, та в науковій бібліотеці (2015), як ілюстратор книжок. Цього року разом з Валерієм Дувіраком показали свої графічні здобутки в художньому музеї. «Робити виставки – не справа художника», – такої позиції Заборський дотримується й до тепер. – Але якщо хтось береться за організацію – картину принесу», – додає з усмішкою.

 

 

Орест Заборський (нар. 1947 в Станіславі, тепер Івано-Франківськ), художник-модерніст (кубізм, експресіонізм, постімпресіонізм…). В 1967 році закінчив навчання в Одеському художньому училищі ім. М.Грекова, а в 1972 – в Львівському поліграфічному інституті ім. І.Федорова. З 1974 працював вчителем малювання в Дитячій художній школі. Виховав багатьох митців, серед них були й ті, хто сформував художню складову «Станіславського феномену»: Володимир Мулик, Ярослава Яновський, Ростислав Котерлін, Анатолій Звіжинський. Брав участь у республіканських, всесоюзних і міжнародних виставках з 1969 р., але понад чверть століття утримувався від особистої репрезентації. Перша масштабна персональна виставка Ореста Заборського відбулася в Івано-Франківську в 1986 році. Однак тоді не вдалося представити частину робіт – їх не пропустила офіційна цензура. Один з виразних представників «мовчазного покоління», хоча жив і працював поруч із Опанасом Заливахою та Богданом Готем, сам не брав участі в громадському коловороті «часів застою». В портреті «О. Заборський» пензля О.Заливахи зображено молодого, але втомленого чоловіка, зелені тіні під сумними очима вдало передають настрій безнадії. І лишень яскраві калинові вкраплення навколо голови портретованого привносять нотки феєричності та загадкових несподіванок. Безконфліктний за характером чоловік торував шлях «мовчазного спостережника».

 

О. Заливаха, портрет О. Заборського

 

Під час навчання в Одесі заприятелював з Віктором Маринюком, який пізніше став одним з найважливіших представників одеського нонкоформістичного мистецтва та був у журі міжнародної бієнале «Імпреза» в Івано-Франківську на поч. ‘90-х. Робота в художньому комбінаті в Івано-Франківську після закінчення навчання в одеському училищі стала для Ореста Заборського першим життєвим випробуванням. Можна лишень уявити розгубленість молодого художника, який після насичених бурхливих років студентського життя потрапляє в нудну атмосферу заробітчанства. Завжди, за спогадами, гостро давався взнаки брак творчого середовища, затхлість спілчанської атмосфери, перманентна побутова гризня та нездорова конкуренція в отриманні замовлень. «Мов павуки в банці воюють між собою, за отримання кістки від влади», – підсумовує ту ситуацію митець. Беззаперечні художні авторитети тих часів (Микола Варення – Ленінградська академія мистецтва та Іван Лобода – Київський художній інститут) вдало гнули партійну лінію й піклувалися про заробітки. На молодих дивилися зверхньо та залюбки повчали життю. «Здається, в цій організації мало що змінилося з тих часів, далі розколи, розподіли, сварки за медальки. Тому ніколи й не поривався вступати до неї. А тепер навіть не розумію, навіщо вона. Майстерні чи матеріали можна мати й без опіки організації, а на виставки й без членства кличуть».

 

О. Заборський, «Автопортрет в дзеркалі», 1969 р.

 

В місцевій СХ завжди переважали представники дпм (декоративно-прикладне мистецтво), недарма пізніше це вилилося у створення окремої спілки, тому художники не мали відповідного авторитету навіть у вузькому колі працівників комбінату. Мабуть, в цьому характерна особливість міста – на відміну від Львова чи Ужгорода тут тому й не виникло поняття мистецької школи, бо художник був менш поважним за різьбяра. А ще – довга відсутність навчального закладу (1990-і) й пізнє заснування художнього музею (1980) творять й дотепер непереборну тягу до превалювання декоративності над образністю.

 

По одеській школі молодий художник продовжував ретельно студіювати історію європейського мистецтва, самотужки освоюючи премудрості модернізму та естетику авангарду. Намагання осягнути та пізнати різноманітні стилі, манери, течії випливало й з того, що в училищі живопису, наприклад, навчався у 5-6 викладачів. А кожен – це особистість і власний почерк й уподобання, в кожного було чому повчитися. В Івано-Франківську в ‘90-ті подібне завдання декларуватиме Мирослав Яремак – надолужити все, що було заборонено соцреалістичною ідеологією, охопити головні напрямки від абстракції, через кубізм, сюрреалізм, дадаїзм, поп- арт, концептуалізм, мінімалізм і замкнути постмодернізмом, як стилістикою, котра дозволяє грамотно поєднати все, що вже було. Намалювати прогаяне. Швидко і багато, щоб на живих прикладах демонструвати еволюцію.

 

В умовах цензурування художнього процесу О.Заборський, який на той час вже освоїв львівську графічну школу, звертається до створення книжкової графіки, де було більше можливостей для творчого самовираження та формальних експериментів. Художник робив ілюстрації до літературних творів, котрі любив читати, або на замовлення видавництв, за що незле платили. В часи заочного навчання у Львові з’являються малюнки до книг Ю.Марцинкявічуса «Кров і попіл», Р.Юзви «Біль», Я.Гладуна «У світі рослин», Л.Українки «Лісова пісня», Р.Джованьолі «Спарак», до «Міфів та легенд древньої Греції» та творів Т.Шевченка, С.Єсєніна, Уолта Уітмена, Едгара По, О’Генрі, В.Стефаника, Жозе де Марії Ередіа. Опановує та працює в різноманітних друкарських техніках: цинкографія, лінорит, дереворит, офорт. А ще створює багаточисленні екслібриси для колег-шанувальників книг.

 

О. Заборський, «Танець», 1966 р.

 

Перші книжкові ілюстрації та колажі датовані ще 1966-69 роками. Графічна танцююча муринка, що звивається в жвавих ритуальних африканських ритмах, несподівано вирішена в синьо-жовтій гаммі з наклеєним пір’ям. І це у 1966 році! Згодом молодий художник вельми сміливо зробив ілюстрації до Антонича «Дума про плакати» (1967) зі рваних, різаних газетно-журнальних ілюстрацій з жінками та заголовків, сумбурно поетично скомпонованих і виклеєних на площині – хаос, що творить революційну поетику. Для виставки «Асамбляж. Колаж. ІФ» у 2015 робота була підрихтована свіжими доклейками з теперішньої преси, що освіжили задум і продемонстрували нескінченність творчого процесу. Трагічний персонаж з оповідання «Фараон і хорал» О’Генрі (1968), монохромно й маньєристично «поламаний» в дусі естетики шістдесятників, додатково обклеєний газетними шматками з текстами німецькою та українською мовами, депресивно похилився на лавці в осінньому парку. Настрій схоплено на відмінно!

 

О. Заборський, «Фараон і хорал», 1968 р.

 

В художній школі О.Заборський, окрім програми малювання та володіння основами грамоти, навчав дітей головного – того, що мистецтво – це вільний дух, і на цій території собі можна дозволяти все. Особливо це вдало бувало на практиках у літньому таборі в Яремче, коли пізнавалися перші ази імпресіонізму. Не потрібно було «вилизувати» краєвид, мазки лягали розлого та яскраво. Мені ще з художньої школи запам’яталася розповідь про малювання портретів, натюрмортів з натури на газеті, тонкому папері, що не дозволяє підправляти гумкою помилки. До того ж творить спротив друкованими літерами та фото, котрі потрібно майстерно вписати в загальну композицію, грамотно обіграти, так, ніби поліграфія задумана як частина малюнку. Пізніше уривки газет, журналів часто фігурують в колажах та навіть картинах художника, як пластичний, піддатливий і в той же час ефектний виражальний засіб. Його дієвість засвідчує курйоз на персональній виставці Заборського в Краєзнавчому музеї, коли на другий день після вернісажу сумлінна прибиральниця вгледіла на живописній роботі наліпку з газети і вирішила, що то хтось із відвідувачів поглузував з картини. Тож вона акуратно вологою ганчіркою «підреставрувала» полотно, попередньо поскаржившись начальству на невихованість глядачів. Отже, не тільки за кордоном сучасне мистецтво провокує відповідальних за чистоту.

 

О. Заборський, «Дума про плакат» О’Генрі, 1968 р.

 

Творчість О.Заборського можна поділити на два напрямки – композиції на літературні, історичні, побутові сюжети та замальовки з натури: натюрморти, пейзажі, портрети, акти. І там і там прослідковуються ремінісценції на класичні прийоми течій модернізму.

 

Натюрморти вирізняються виваженістю, узагальненням, деталізація доведена до мінімуму, предмети врівноважують один одного. Малювання натюрмортів пояснюється цікавістю до символіки та пластичного об’єму предмета, замкнутості штучно створеної композиці. В замальовках краєвидів простежується конструктивність, строгість композиції, побудованої з геометричних предметів. «Місто» (1969) створює драматичні настрої монументальною застиглістю та похмурістю колориту. Ритм будівель, силуети, колористична гама втягують глядача в діалог з пізнавання споруд. В мистецтві не створюєш штучний світ, а береш за основу те, що знаєш, розбираєш на деталі, потім міняєш все місцями і несподівано виходить сказати щось нове. Так, «Осінь біля Міцкевича» (1970) – композиція дещо наївного мотиву романтичної осені біля пам’ятника А.Міцкевичу в Івано-Франківську – доповнена життєвими епізодами біля нього.

 

О. Заборський, «Палітра та кали», 1979 р.

 

В своїх натюрмортах О.Заборський часто цитує роботи класиків – Амадео Модільяні, класичну японську гравюру, Анрі Матісса, Ван Гога, але основою композиції залишається рисунок з натури. В розкішній «Оголеній з яблуками» (1970) тлом слугує фрагмент монохромної гравюри Кітагави Утамаро «Жінка з дзеркалом», немовби вміщуючи ще один персонаж в сюжет твору. В сюжет натюрморту «Палітра та кали» вводяться дві картини А.Модільяні, що займають зовсім не вторинне місце. В «Натюрморті зі скрипкою (День Перемоги)» (1977) статуетка Ніки Самофракійської стає ключем для розуміння того, чому присвячено картину. А всі інші предмети – гвоздики, скрипка – «підігрують» заданій темі. Символізм може включати в себе протиставлення «реалістичному натуралізму», котрий через «короткозорі копії природи, глупу імітацію усіх її деталей, пласкі спостереження, ілюзіоністські обманки та намагання бути вірним і точним як дагеротип, не вдовольняє жодного художника, достойного так називатися», – писав ще наприкінці ХІХ ст. Альбер Орьє, аналізуючи живопис П.Сезанна.

 

О. Заборський, «Тортури німфи струмка», 1967р.

 

Темою для Заборського може бути стародавня моторошна міфологія, наприклад – «Тортури німфи струмка» (1967), де нещасній красуні німфі сивобородий бог-блазень за допомогою юного Меркурія хоче вирвати язика. Або вирішена в естетиці арт-деко композиція «Гуси-лебеді» (1967) з оголеною жіночою постаттю та табуном гусей, чи зовсім ілюстративні історичні оповіді – триптих «Байда Вишневецький. Петро Калнишевський. Іван Сірко» (1969). Безліч натюрмортів наочно демонструють нескінчений навчальний процес – вправлятися і знову вправлятися. Міські мотиви, як винятки із загальної картини. Найкраще художнику вдаються ліричні ню, жіночі акти, різноманітні за стилістикою, але завжди настроєві, мальовані з любов’ю, навіть якщо віддають холодом. Він вільно поводиться з анатомією, коли заради виразності свідомо порушує пропорції. Свіжо прохолодне «Ранкове ню» (1973) відсилає до монументальних пошуків «бойчукістів», а «Ню. Червона драпіровка» (1967) нагадує про колористичні пошуки «фовістів».

 

О. Заборський, «Гуси-лебеді», 1967 р.

 

Всі сюжетні твори О.Заборського базуються на реальних історіях та замальовках з натури. «Танці» – динамічна, запальна оповідь про молодіжні вечори в Будинку офіцерів, насправді – портрети приятелів та колєжанок на тлі мелодій та ритмів тогочасного життя, теплий спогад про найкращі роки. Хаотична багатофігурна композиція без виразного смислового центру намальована пристрасно, темпераментно, сміливими мазками пензля. Додаткової експресії досягнуто за допомогою неприродної вивернутості тіл, голів, жестів рук і поворотів ніг. Рідний брат, приятелі, подруги... Художник та співучасник дійства захоплюється молодістю, енергією, що вихлюпується з юних танцюристів, бажаннями, що переповнюють наївні, романтичні душі. Малювати чи фотографувати тоді в залі не дозволялося. «Можна було дістати по мармизі за таке. Малював по пам’яті, групами фігур. Цікавився тоді творчістю Р.Гуттузо та слухав рок-н-ролл. Одна з модельок з картини пізніше казала мені, матимеш файний спогад», – згадує художник. На картині можна віднайти й автопортрет, один з улюблених мотивів для малювання, а в розмові почути коментарі стосовно кожного зображеного персонажа. Молодість evergreen тема, тому вона не тільки в часи Сорентіно велично красива, як мислять молоді.

 

О. Заборський, «Танці», 1970-1971 рр.

 

Особливо виразні та лаконічні рисунки Заборського. Їх по папках в майстерні схоронено безліч: все, що можна малювати з натури – портрети, пейзажі, натюрморти, ню, ескізи. Начерки з натури олівцем, вугіллям, сангіною, пастеллю підкуповують своєю реалістичністю, точністю, задерикуватістю і простотою. За невимовною легкістю схоплених мотивів приховується багатолітня праця і любов до малюнку. Художник полюбляє цитувати Ж.Д.Енгра про те, що «Рисунок – основа малярства». Замальовки часто були заготовкою до живопису. Сюжетні твори завжди робив через безліч підготовчих начерків.

 

О. Заборський, «Дзеркало»

 

Не зважаючи на товаришування з О.Заливахою, Заборський не був дисидентом, революціонером чи нонконформістом в мистецтві. Уважні «спостерігачі» просто не давали цього робити. В 1987 його було звільнено з художньої школи «за власним бажанням». Тодішній директор навіть пропонував влаштувати на іншу, «хорошу» роботу. У 1986 вдалося зробити першу і єдину за «совка» персональну виставку. Декілька творів було «рекомендовано» не виставляти. Наприклад, до «Пляшок» (1968) було зроблено два критичних зауваження від виставкому: по-перше, художником не було промальовано бліків світла на склі, а, по-друге, весь посуд був іноземного походження, жодної вітчизняної пляшки! «Що ви собі дозволяєте», – нервувався літній член виставкому, виносячи вирок картині молодого художника. – «Зовсім не поважати радянської дійсності – це хамство!». Довелося погодитися з «вагомими аргументами». 

 

О. Заборський, «Пляшки», 1968 р.

 

«Соняхи» інколи виглядали сумно, що також викликало нездорову підозру «недремного ока». Експресивна «Катастрофа» – драматичний спогад-емоція про автомобільну аварію, в котру потрапив батько художника, намальована рік по тому, суперечила «радісному життю у найщасливішій країні», тому теж не отримала розуміння функціонерів від мистецтва. Подібні зауваження і повчання надовго відбили бажання  робити виставки в місті.

 

О. Заборський, «Катастрофа», 1979 р.

 

Ще один спогад ілюструє рівень контролю «за неугодними» і перестрахувань «аби чогось не сталося» з боку спостережливих органів. Якось зайшов у вільну хвилину О.Заборський в новозбудований магазин на Позитроні, щоб відвідати О.Заливаху, котрий саме завершив монументальний розпис «Дерево життя» до урочистого відкриття закладу. На гілках дерева було зображено пташенят в гнізді з відкритими дзьобиками і задертими догори головами. Заливаха попросив зачекати, бо якраз мала прибути комісія, щоб прийняти роботу. Лишень відійшов вбік, як тут і прибула делегація, й одразу поважна жіночка, голова комісії з виконкому перше, що запитує у Заливахи: «Панасе Івановичу, а чому дзьоби у птахів широко роззявлені? Хочете показати, що український народ голодує?. Заливаха відповів, що пташенята лишень чекають маму, а до чого тут український народ, не розуміє. «Ми думаємо, що вам краще замалювати пташенят, бо тут буде продуктовий магазин і про голод не має бути мови», – відповіла одіозна управителька від культури. Хоча замовником була споживспілка, в комісію входили різноманітні партійні функціонери, завданням котрих було попсувати крові неугодним. Такі от реалії ‘80-тих.  

 

О. Заборський, триптих «Байда Вишневецький. Петро Калнишевський. Іван Сірко», 1969 р.

 

Одним з нав’язливих мотивів художника, які повторив більше десятка разів, була тема розбитого дзеркала. Дзеркало часто фігурує в працях митців, автопортрети, зрештою, як ще малювати? Забобон віщує нещастя, якщо розіб’єш дзеркало вдома, але, не зважаючи на цю прикмету, Заборський вперто поміщав в свої натюрморти гострі уламки скла. Символ розбитих доль?    

 

О. Заборський, «Розбите дзеркало, 1978 р.

 

Картини художників на кшталт Ореста Заборського в Європі чи США є предметами гордості містечкових музеїв та галерей. І це один з уроків і досвідів, котрі потрібно перейняти й послідовно наслідувати тут. Хоча життя художника не містить, на перший погляд, героїчних вчинків та революційних поривів, але Заборський саме оцим послідовним спокійним втіленням своєї позиції в мистецтві протистояв радянській рутині побуту повсякдення, сірості одноманітності та «трясовинню» життєвих обставин. Зайняття мистецтвом для нього – радше улюблена справа, моменти втікання від сумбурної екзистенції та спосіб осягнути логіку життя. Товариський, завжди привітний, цікавий оповідач історій з минулого та співрозмовник на мистецькі теми, він нажив багато приятелів серед містян. Безконфліктний характер, здається, дозволяв прожити життя без ворогів. Але він мав ворога – систему. Зі спогадів художника можна написати розлогу книгу про абсурд життя інтелігенції в совку.

11.10.2017