На стійці здоров'я

У залях українського шпиталя ім. Митрополита гр. А. Шептицького

Львів, 10 жовтня.

...Пізня поре. Тихо. Ніде ані шиширкне... І... раптом у мешканні доктора М. Кузьмовича телефонний дзвінок:

— Гальо! Доктор Кузьмович?

— Так, я слухаю.

— Прошу, як можна скорше, пане докторе, з'явитись до шпиталя! Наглий випадок... Людина зламала руку. Потрібне негайне оперативне втручання...

І через якихсь 10-16 хвилин молодий (але який дуже досвідчений!) хірург, д-р Кузьмович на виклик чергового лікаря з'являється до шпиталя на вул. Шпитальну ч. 4. То нічого, що тепер уже пізня пора і давно перевалило за урядові години. Людині треба допомогти! Точніше, треба спасти людину від евентуальної смерти.

І цим благородним обов'язком допомогти ближньому, не рахуючись з особистими "комфортами" пройняті всі працівники шпиталя — починаючи від сестри-настоятельки Аліції Поппе, кінчаючи довголітнім трудівником на ниві народного здоров'я — знаним хірургом і одночасно директором шпиталя, д-ром Т. Бурачинським. Бо ж, наприклад, коли того ж самого разу хірург Кузьмович прибув до шпиталя — там він вже застав рентгенолога, д-р Криштальську, яка також не рахуючись з особистими вигодами, вже прибула і робить пересвітлення.

Так працює цей шпиталь — єдиний справді український шпиталь м. Львова. Розмістившись в ясних просторих кімнатах у трьохповерховому будинку, побудованому не так давно на кошти українського громадянства і, зокрема, щедрого внеску високого покровителя шпиталя — Митрополита графа А. Шептицького, ця лікарня на сьогодні має 3 основних відділи: хірургічний, інтерністичний і гінекологічний. Але шпиталь багатий не тільки цими відділами. Здогадливий інж. Нагірний (який до речі в свій час — безплатно виготував пляни і кошторис шпиталя) запроєктував тут все потрібне, без чого тепер не може обійтися жоден більше — менше солідний лікувальний заклад. І дійсно: тут є і рентгенкабінет, і один з найкращих (а може й найкращий) у Львові фізіотерапевтичний відділ, і аналітична лабораторія, що зручно розмістилася в окремому спокійному будиночку — і чого тут тільки нема!

Тому в лікарні обслуговують не тільки тих, хто перебуває на постійному лікуванні. Велику допомогу працівники шпиталя подають т. зв. амбулаторним хворим. Наприклад, та сама аналітічно лабораторія, де так віддано працюють др. П. Собчук і мед. Е. Бурачиньський, щоденно робить чималу кількість різноманітних аналіз для численного львівського і позальвівського населення.

Весь персонал шпиталя, в тому числі і обслуговуючий — виключно український.

Скрізь порядок, зразкова чистота.

Ось операційна заля. Робиться складна і не легка операція на шлунку у старої людини. Але як тихо, спокійно і без всякого зденервування проходить робота! І коли тут спостерігаєш за рухами оператора, за роботою медичної сестри — мимоволі пригадуєш "культуру" роботи совєтських, чи правильніше, московських операційних кабінетів.

Для молодшого медичного персоналу то була не операційна заля, а справжнє пекло! Чомусь там так було заведено, що хірург підчас операцій обовязково повинен був кричати, сваритись, а той найбрутальніше хамитись. При тому, кращим хірургом вважали того, хто більше кричав і лаявся. Я знав, приміром, в Харкові одного такого хірурга-професора, москаля Недохлєбова. Вже й не молода це була людина, і поза шпиталем навіть симпатична. Але, як тільки було почнеться операція, то що тільки бідолашній операційній сестрі не доводиться чути від цього "професора"! Поважний старий хірург доходив навіть до нецензурної московської лайки, не соромлячись жінок і багатьох студентів, що були присутні на операції.

А ще інший стахановець совєтської науки — (офіційно так і прозваний "заслужений діяч науки") Гейманович під час своїх операцій вдавався навіть до биття по лиці... У такі випадки серед совєтських хірургів були не поодинокі...

У шпиталі працював (а дехто і тепер працює) справжній цвіт української медичної науки. Це — теперішній голова міського відділу здоров'я д-р О. Барвінський, завідувач інтерністичної клініки наш професор М. Панчишин, керівник окулістичної клініки медичного інституту др. Л. Максимонько, доцент хірургічної клініки медінституту др. Малис, проф. О. Пололинський (керівник катедри гінекольогії), лікар і одночасно знаний наш письменник Василь Кархут, д-р Осінчук, що керує тепер рефератом здоров'я при УЦК та ін.

Пацієнти лікарні теж в переважній більшості українці, хоч на лікування приймається всіх, незалежно від національности. Пацієнти — це переважно селяни, службовці, робітники. А між тим ще не так давно, за злої пам'яти т. зв. "влади робітників і селян" до шпиталя, як до найкращого лікувального закладу в місті, доступ був вільний тільки начальником і їх жінкам НКВД, московським високим чиновникам та іншій подібній наволочі.

Звичайно воєнний час, і в шпиталі не без труднощів, зокрема, щодо апровізації та медикаментів. Всеж, навіть в цій справі в українському шпиталі, завдяки добре поставленій адміністративно-господарчій роботі, значно краще, як в любому ненімецькому шпиталі.

Так працює українська лікарня.

Розвиваючи гуманні і благородні традиції славнозвісної "Народної Лічниці", на грунті якої і виросла сучасна українська лікарня, керуючись високими вказівками Митрополита гр. А. Шептицького "допомогти нижчому і страждаючому", працівники українського шпиталя з честю виконують свій священний обов'язок на стійці здоров'я народу.

[Львівські вісті]