Многоуважаемый Господин Дацюк. Ваша попытка привлечь внимание к переживаниям и мнимым тревогам русско-мыслящего человека, живущего в нынешней, полной противоречий и несуразностей Украине, вполне искренна (именно так я ее ощущаю). За это Вам спасибо. Более того, отчасти зная Ваши взгляды по всем проблемам мировой философии и передовой мысли (иногда я присутствовал на Ваших моно-меминарах), мне показалось, что именно Вы взяли на себя непростую ответственность артикулировать традиционный для советских и постсоветских времен гадкий «Галицкий синдром». Я Галичанин и Львовянин в 7 поколении. Естественно, говорю и во снах, и наяву, на работе и в быту, а главное – в субъективном мире моего самоощущения – на языке украинском. С детства и по сей день. Знаю несколько прочих языков, среди них и русский. Вот и подумал: попытаюсь я поступить симметрично и выразить основные свои смутные (ведь мы, галичане, архаичны и провинциальны, как Вы метко заметили) соображения на языке, которым Вы, по-видимому, преимущественно пользуетесь во сне и наяву, наедине с собой и в быту, – на русском языке.
Два самооправдания по поводу языка. Во-первых, восприятие на языке, который ближе к сердцу, обязательно включает и рациональную, и ЭМОЦИОНАЛЬНУЮ компоненты, а кроме того, лучше и полноценнее взывает к воображению. И то, и другое нам с Вами пригодится. Во-вторых, хочу Вам сказать, что судьба мне выпала познать русский язык во всех его аспектах, причем в самом сердце России. Не говоря уже о том, что жена моя, Людмила, и ее родители – из Томска; переехав во Львов в середине 90-х, они говорили на таком красивом русском языке, которого в Украине, пожалуй, не встретишь. И такой язык мне нравится. Поэтому эмоциональная составляющая – та, что ближе к сердцу, – мне по-русски тоже доступна. О ней и речь.
Заранее извините, что обращаться буду к избранным местам в Ваших текстах и не буду пытаться смотреть шире (как бы положено было прогрессивным, в Вашем понимании, галичанам). Но и здесь хочу быть с Вами симметричным: ведь Вы поступаете со Збручистами так же, анализируя лишь избранное.
Итак, я сумел понять эволюцию Ваших взглядов по поводу «русского вопроса» в нынешней Украине следующим ЭМОЦИОНАЛЬНЫМ образом. Галичане были, есть и, судя по всему, будут впредь оставаться этно-националистами, а всякое другое им попросту чуждо. И чуждо потому, что некому их цивилизационно образумить, ибо слишком уж низок интеллектуальный и концептуальный уровень правящего класса украинства вообще, а галичан, надо полагать, – тем более. Понимать это, исходя из всего сказанного, можно было бы так, что галичане хотели бы перенести свое узконациональное мироощущение на популяцию всей страны, совершенно не заботясь о последствиях подобного абсурда. Но этого им все же мало: они, галичане, спят и видят, как бы побыстрее воспользоваться конъюнктурой, хитроумными схемами власти и наконец-то расправиться с русскоговорящими недоброжелателями Украины, мстя им за все издевательства – и фактические, и мнимые. Жажда мести так велика, что они готовы атаковать право «…на гідність та майбутнє» не только русскоговорящих вне России, но даже россиян на их родной территории. «Агов, галичани! Зупиніться, бо своїми непристойними інтригами Ви ображаєте українців у всьому світі».
Кроме этого, галичане еще и «рагули». Понятие такое, возможно, излишне сленговое, но в сущности, полагаю, понятное. Ведь галичанам, по сути дела, не хватает широты мироощущения; они не совсем в ладах с современной технологией, наукой и культурой. У них огромная и довольно влиятельная экономически и интеллектуально диаспора во всем мире, но она, увы, замшелая и ретроградная в своей ментальной замкнутости (этого Вы, справедливости ради, не упоминали). По сути, галичане, независимо где и как они живут, – ИНТЕЛЛЕКТОФОБЫ (то есть боятся интеллектуальности, и это, черт возьми, красиво и сильно сказано).
Галичане, правда, по своему хитроумию не совсем лыком шиты. Они умело закрывают глаза на зависимость от России, а также на неизбежность коррупции, но позор за это перекладывают на олигархов. Украинизация в Центре их устраивает в виде показного фасада, потому что они прекрасно осознают неизбежность русификации значительной части правящего класса, с которым играют в свою подковерную СЕПАРАТИСКУЮ игру. Они, ко всему прочему, так запутали всех и вся в Украине, что окончательно нельзя понять, чего им, собственно, надо. С одной стороны, дескать, фасадная украинизация их вполне устраивает (п. 3 описания сепаратного консенсуса); с другой же, своими пара-политическими интригами они на самом деле саботируют реформы только с той целью, дабы выторговать у Центра радикальную украинизацию в стране (п. 5, там же).
Ну теперь, перефразируя Шекспира, скажем «вголос»: Ад пуст, все бесы здесь, в Галичине.
Что же касается приверженности галичан к эфемерной европейской идентичности, актуальность которой, исходя из понятого анализа современных тенденций развития мира, отменяется в пользу самоопределения, то и здесь галицкая мысль ведет нас не туда. (Правда, необходимо иметь в виду, что понятия «идентичность» и «идентификация», хотя и созвучны, но не идентичны; примерно, как понятия «орган» и «организовывание»). Не будем спорить по поводу парада идентичностей в мире и Европе, в частности. Я, как галичанин, в понимании мировых процессов, по определению – не обязан быть компетентным. Однако могу себе представить, что альтернатива «идентичность – самоопределение», предлагаемая нам для выбора нового и доселе неизведанного пути к цивилизационным достижениям, давно и хорошо известная тема. Более того, самоопределение (в психологическом понимании – это прежде всего «автономия» или «самозаконие») базируется на идентичности, без которой правила и принципы личности не могут быть согласованы с ее целостным самоощущением. Однако это вопрос узкоспециальный и требует особого рассмотрения. Тем не менее, как мы с Вами поняли, самоопределение и идентификация галичан довольно однозначна. Они все «ганебні», инфернальные существа, цель которых единственная и извечная: унижать все, что имеет отношение к русскому языку, и разрушать единство Украины по причине врожденного и неуемного РЕССЕНТИМЕНТА.
С чем нас, галичан, и поздравляю! Ибо это то, с чем мы имеем дело со времени вступления в семью дружных и братских народов СССР.*
Тепер дозвольте мені висловитися і українською мовою. Це матиме смисл для пропонованого вам експерименту. Уявіть собі, пане Сергію, якщо зможете, що Ви галичанин і що Ви написали у часи СРСР статтю про «українське питання» – статтю гостру, сміливу та емоційно правдиву. Уявіть собі, що Ви написали її тому, що Вам боляче за знищені долі Ваших родичів, які намагались бути чесними інтелектуально та морально, але були настільки наївними (в силу іншого, не радянського виховання), що дали себе обдурити комуністичній пропаганді про рівноправність всіх націй і народів та навіть їхнє братерство. Уявіть собі, що Вас за цю статтю вигнали з ВУЗу, або позбавили права висококваліфікованої роботи на всьому просторі СРСР, або й посадили в тюрму, чи, не дай Боже, відправили далеко-далеко. Уявіть собі, нарешті, що все це з Вами зробили тільки тому, що Ви намагались захистити гідність і право бути українськомовним українцем – під згаданим гаслом рівноправності націй та народів в СРСР. Але такої рівноправності, коли всім пропонували поступово забувати свою мову і культуру й формувати єдиний радянський народ, який говоритиме, думатиме і любитиме лише російською мовою. Що б Ви відчули, якби спробували ЕМПАТИЧНО уявити собі те, що ми переживали більшу або меншу частину свого життя, і що ми, зрозуміло, передали як спадок важкої історії своїм дітям? Якщо зможете, то будете змушені вчинити ЕМПАТИЧНО, тобто ВЧУТИСЯ в подібні переживання. А це потребуватиме ЕМОЦІЙНОГО, а не раціонального і фактологічного, інтелекту. Та зрештою, коли я сказав на початку, що Ваші тексти щирі, то сказав також щиро, без іронії (хоча далі бувало всяко). А щирі тому, що Ви раптом відчули емоційно часточку того, що ми відчували як неухильну долю, від якої майже неможливо захищатись. Хіба що будувати свій замкнутий на той час світ. Що ми і робили і що Ви нам могли б мати за зле. Як бачите, лише натяки, лише фантазії про неіснуючий (та й, зрештою, неможливий за своєю конструкцією) галицький консенсус щодо приниження гідності російської мови, зумів викликати у Вас такі глибокі емоційні переживання. То як було бути нам, виходячи із «симетричної» ситуації?
Так ось. Цей світ, галицький і сепаратистичний, був інфернальним і небезпечним для усієї ідеології СРСР. Згадайте: Львів у 70-х був столицею гіппі та тодішньої рок-музики для усього радянського простору. У Львові було польське телебачення і читались книжки польською, німецькою та англійською мовами вже тоді. До Львова діаспора надсилала найновіші платівки через два тижні після їхнього випуску. Ми вже тоді не жили радянським способом думання і навіть, уявіть собі, свято вірили, що й діти наші цим способом жити не будуть (що і сталося, хоча й дякуючи не лише нашій волі). Це був справжній сепаратизм, буржуазно-капіталістичного типу. ГАЛИЦЬКИЙ СИНДРОМ тоді був банальною темою, яку ми добре знали і відчували. Ми були популяцією небажаною і нелояльною до «Родины». І тепер ця тема знову виринає, на жаль, у сучасних обставинах і у нашій з Вами Батьківщині. Нам знову нагадують: ви, галичани, носії галицького синдрому з усіма наслідками цього діагнозу.
Галицький синдром, як я розумію Вас, є діагнозом, якого нам би хотілося нарешті позбутися. Але як? Відмовитися від своєї ідентичності на користь самовизначення? Гаразд! Давайте зробимо це разом з Вами. Відмовтеся від Вашої російськомовної, чи навіть російської, ідентичності, як і ми. Не ідентифікуйте себе, як пропонуєте нам, з минулим, з усіма великим надбаннями російської культури, які сьогодні вже також нетехнологічні та неінноваційні. Давайте разом самовизначатись за Вашим рецептом: «…Самовизначення українців має бути не щодо мови, а щодо мислительних установок, мотиваційних настанов та щодо естетичних орієнтацій»?! (цит. «Галицький консенсус, 28.09.2017). Але ж тоді ми, українськомовні, увіллємося у мейн-стрім світових культурних тенденцій, і це буде добре. А що буде з російськомовними? Як мають самовизначатись та рухатись до світового прогресу російськомовні? ТАКОЖ НЕ ВИЗНАЧАЮЧИСЬ ЩОДО МОВИ? Я особисто не проти. Хоча й розумію, що не проти я лише абстрактно, бо в реальності таке неможливе.
І тоді для чого затіяна дискусія щодо «російського питання» та українізації російськості в Україні? «Нет языка – нет проблемы». Забираймо спільно з Вами всі перипетії навколо МОВИ ЯК ТАКОЇ, бо це ж вона, мова як така, заважає істинному самовизначенню «…у нових та інноваційних процесах»?! (цит. Ibid.). Комусь заважає самовизначатись українська, комусь – російська; головне – у правильному напрямку самовизначитись, товариші. Я самовизначатимусь не щодо мови, Ви – не щодо мови, Україна – не щодо мови. І розквітнуть у нас тоді й жива філософія, і технологічні та соціо-культурні інновації та прийде омріяне безмовне майбутнє, і правити нами будуть мудрі та гідні, інтелектуальні та концептуальні.
Та може статися і так, що скажемо ми один одному: дійсно, не мова нас провокує на непорозуміння, а щось глибше, заховане у надрах ідентичності кожного з нас, якась особливість МЕНТАЛІЗАЦІЇ (тобто розуміння навколишнього світу – термін психологічно-концептуальний), на яку має право розраховувати кожен з нас. На свій спосіб. І нічого ганебного у цьому ні Ви, ні я не бачитимемо.
Додаток. Поняття ідентичності передбачає довіру до обраного способу життя (modus vivendi) і очевидність намірів та дій (modus agendi). Іншими словами, ідентичність – це правдивість і щирість особистості щодо власних настанов і переживань в усій їхній повноті та цілісності. Це – самототожність у всіх проявах життя і діяльності. Натомість ідентифікація – це специфічний психологічний механізм уподібнення або ототожнення з кимось або чимось. Ідентифікація має усвідомлювану та (значно вагомішу) неусвідомлювану складові. Отож, можна навіть сказати так: від того, з якою ідентичністю особа себе ідентифікує, можуть у значній мірі залежати її (особи) неусвідомлювані мотивації. От я і думаю: які мотивації могли б вступати у гру при необхідності поєднати «російське питання» в Україні з галицьким синдромом? Безсумнівно, важливі.
І за сміливість їх оприлюднити треба ЩЕ І ЩЕ РАЗ, попри усю попередню, іноді не зовсім толерантну стилістику, ПОДЯКУВАТИ СЕРГІЮ ДАЦЮКУ за ідентичну позицію.
З повагою, О. Ф.-П.
____________
* До питання про «Галицький синдром».
Вельмишановний Пане Дацюк. Ваша спроба привернути увагу до переживань і уявних гризот російськодумної людини, що мешкає в нинішній, повної протиріч і недоладності Україні, цілком щира (саме так я її відчуваю). За це Вам вдячний. Більше того, частково знаючи Ваші погляди з усіх проблем світової філософії і поступової думки (іноді я був присутній на Ваших моно-мемінарах), мені здалося, що саме Ви взяли на себе непросту відповідальність артикулювати традиційний для радянських та пострадянських часів осоружний «Галицький синдром». Я Галичанин і Львів'янин у 7-му поколінні. Природно, говорю і у снах, і наяву, на роботі і в побуті, а головне – в суб'єктивному світі самовідчуття – українською мовою. З дитинства і донині. Знаю кілька інших мов, серед них і російську. От і подумав: спробую вчинити симетрично і висловити основні свої каламутні (адже ми, галичани, архаїчні та провінційні, як Ви влучно зауважили) міркування мовою, яку Ви, мабуть, переважно стосуєте уві сні і наяву, наодинці із собою та в побуті, — російською мовою.
Два самовиправдання щодо мови. По-перше, сприйняття мовою, котра до серця ближча, обов'язково містить і раціональий, і ЕМОЦІЙНИЙ компоненти, а поза тим, краще і повноцінніше апелює до уяви. І одне, й інше нам з Вами стане помічним. По-друге, хочу Вам сказати, що мені випала доля пізнати російську мову у всіх її аспектах, причому в самому серці Росії. Не кажучи вже про те, що дружина моя, Людмила, та її батьки – з Томська; переїхавши до Львова в середині 90-х, вони говорили такою ладною російською мовою, якої в Україні, мабуть, і не стрінеш. І така мова мені імпонує. Тому емоційна складова – та, що близька мені до серця, – доступна і російською. Про неї і мова.
Заздалегідь перепрошую, що буду звертатися до вибраних місць у Ваших текстах і не намагатимуся дивитися ширше (як треба би було прогресивним, у Вашому розумінні, галичанам). Але і тут хочу бути симетричним до Вас: адже Ви поводитесь зі Збручистами так само, аналізуючи лише вибране.
Отже, я потрафив зрозуміти еволюцію Ваших поглядів стосовно «російського питання» в нинішній Україні таким ЕМОЦІЙНИМ чином. Галичани були, є і, судячи з усього, будуть надалі залишатися етно-націоналістами, а всяке інше їм просто байдуже. І чуже – бо нема кому їх цивілізаційно нараяти, бо надто вже низький інтелектуальний і концептуальний рівні правлячого класу українства загалом, а галичан, треба думати, – тим паче. Розуміти це, виходячи зі всього сказаного, можна було б так, що галичани хотіли би перенести своє вузьконаціональне світовідчуття на популяцію всієї країни, абсолютно не піклуючись про наслідки подібного абсурду. Але цього їм все ж мало: вони, галичани, сплять і бачать, як би швидше скористатися кон'юнктурою, хитромудрими схемами влади і нарешті розправитися з російськомовними незичливцями України, бажаючи пімститися їм за всі знущання – і фактичні, і уявні. Жага помсти настільки велична, що вони готові атакувати право «...на гідність та майбутнє» не тільки російськомовних поза Росією, а навіть росіян на їхній рідній території. «Агов, галичани! Зупиніться, бо своїми непристойними інтригами Ви ображаєте українців у всьому світі».
Крім цього, галичани ще й «рагулі». Поняття це, можливо, надто сленгове, але в істоті своїй, вважаю, зрозуміле. Адже галичанам, по суті справи, не вистачає широти світовідчуття; вони не зовсім дають собі раду з сучасною технологією, наукою і культурою. В них величезна і досить впливова — економічно та інтелектуально — діаспора по цілому світу, але вона, на жаль, замшіла та ретроградна у своїй ментальній замкнутості (цього Ви, справедливості заради, не згадували). Галичани, фактично, незалежно від того, де і як вони живуть, – ІНТЕЛЕКТОФОБИ (себто бояться інтелектуальності, і це, чорт побери, красиво і сильно сказано).
Галичани, щоправда, за своєю мудруватістю не цілком у тім'я биті. Вони вміло заплющують очі на залежність від Росії, а також на неминучість корупції, але стид і ганьбу за це перекладають на олігархів. Українізація в Центрі їх влаштовує у вигляді показного фасаду, бо вони прекрасно усвідомлюють неминучість русифікації значної частини правлячого класу, з яким грають у свою підкилимну СЕПАРАТИСЬКУ гру. Вони, до всього іншого, так заплутали всіх і вся в Україні, що цілком не можна зрозуміти, чого їм, власне, треба. З одного боку, мовляв, фасадна українізація їх зовсім влаштовує (п. 3 опису сепаратного консенсусу); з іншого ж, своїми пара-політичними інтригами, вони насправді саботують реформи тільки задля того, аби виторгувати в Центру радикальну українізацію в країні (п. 5, там же).
Ну тепер, перефразовуючи Шекспіра, скажімо «вголос»: Hell is empty and all the devils are here, в Галичині.
Стосовно ж прихильності галичан до ефемерної європейської ідентичності, актуальність якої, виходячи з вирозумілого аналізу сучасних тенденцій розвитку світу, зноситься на користь самовизначення, то і тут галицька думка веде нас не туди. (Щоправда, треба мати на оці, що поняття «ідентичність» та «ідентифікація» хоча і співзвучні, але не ідентичні; приблизно як поняття «орган» і «організовування»). Не будемо сперечатися з приводу параду ідентичностей у світі та Європі зокрема. Я, як галичанин, в розумінні світових процесів, дефінітивно, не маю обов’язку бути компетентним. Однак можу собі уявити, що альтернатива «ідентичність – самовизначення», пропонована нам для вибору нового і допоти незвіданого шляху до цивілізаційних звершень, є темою давно і добре відомою. Що більше, самовизначення (в психологічному розумінні – це насамперед «автономія» або «самозаконня») базується на ідентичності, без якої правила і принципи особистості не можуть бути узгоджені з її цілісним самовідчуттям. Однак це питання вузькоспеціальне і вимагає особливого розгляду. Тим не менш, як ми з Вами зрозуміли, самовизначення та ідентифікація галичан досить однозначна. Вони всі «ганебні», інфернальні істоти, мета яких єдина і одвічна: принижувати все, що має стосунок до російської мови, і руйнувати єдність України в силу вродженого і невгамовного РЕСЕНТИМЕНТУ.
З чим нас, галичан, і вітаю! Бо це те, з чим ми маємо справу з часу вступу в сім'ю дружніх і братерських народів СРСР.
(Переклад Z)
03.10.2017