Рапорт про стан світу: чи ми вар'юємо, чи ж нам довелося жити у зварйовані часи?
Що б ви сказали на запрошення до участі в такій ось психологічно-філософсько-літературній вправі: я прошу взяти чистий аркуш або відкрити новий текстовий файл у своєму комп'ютері й уявити собі, що це буде ваш останній документ. Остання річ, яку ви пишете в житті. Щось, що ви залишите нащадкам, які за 10, 50, 100 років захочуть глянути на це. А, може, я навіть попрошу піти у своїх фантазіях далі — уявити собі, що це буде єдине, що вціліло від якоїсь глобальної катастрофи, писемне свідоцтво наших часів.
Трудно називається? Ще б пак, людина, як правило, відмовляється написати типову остатню волю до тих пір, поки не мусить. Несерйозно? Забава для підлітків чи адептів наукової фантастики? Але чи ж не таке саме завдання ставлять собі раз у раз потужні мізки нашої епохи — дослідники суспільства, мислителі. Вивчають часткові, а часом і генеральні доповіді про ситуацію у світі, пробують вловити дух епохи, в якій ми живемо.
"Нема, певно, більш заїждженої фрази в суспільних науках, як кінець чи, можливо, присмерк: «Кінець історії» (Фукуяма), «Присмерк Європи» (Шпенґлер), «Кінець людини» (Дерріда), «Кінець роботи» (Ріфкін), «Кінець ідеології» (Белл, а також Арон), кінець капіталізму, кінець релігії, кінець політики, кінець сім'ї. Все це трохи врівноважують народження і світанки, але кінець і сутінки домінують в образі суспільних явищ", — дещо іронічно пише професор Яцек Раціборський в книжці "Громадянство в соціологічній перспективі" (де — в дужках — полемізує з прогнозом кінця національної держави).
Отже, в суспільній думці і публіцистиці можна знайти безліч допоміжних матеріалів до нашого експерименту. Тут можливі різні шпаргалки, й одну з них ми відразу рекомендуємо (і власне з неї тут же скористаємося) — новинку видавництва Znak «Чиїм є наше життя?» Книжка не відлякує розмірами, натомість притягає формою: вона є діалогом, але не нагадує стандартне інтерв'ю. Це повна взаєморозуміння, ерудована розмова про людину, загублену в сучасності західного світу між (ще недавно 30-річною) Ольгою Дрендою, етнологом і антропологом культури, а (недовго 60-річним) Бартломеєм Добрачинським, психологом та істориком психоаналізу. Доповідь про стан світу чергується там із повіреннями про стан душі авторів — погожих песимістів, як вони самі себе наприкінці однаково визначають.
До майбутніх (вступ)
Отже, яким є світ людини — жінки і чоловіка, європейців — влітку 2017 р.? Все ж хотілося б почати доволі оптимістично: Дорогі потомки, наш світ є цілком стерпним. Порівняно із сотнями попередніх поколінь, а навіть тих двох-трьох із попереднього сторіччя — просто фантастичний. Чого більшість наших предків не мали, а ми нині маємо мало не повсюдно? Теплу воду в кранах, уміння писати і читати від семи років, виборчі права, супермаркети, автомобілі, персональні комп'ютери, мобільні телефони, антибіотики. Жодна людина не є власністю іншої людини. Відносно небагато людей бідує і голодує. Нас витягають з різноманітних хвороб — і ми живемо пересічно на 20 років довше за наших прадідів.
Що переважному числу попередніх поколінь було призначено, а нам — ні? 70-річним і молодшим вдалося не зазнати війни. Жоден загарбник не ґвалтував нам доньок, наші сини не гинули в обороні кордонів — більше того, кордони, принаймні в Європі, знесено. Майже всім старшим з нас, у всякому разі більше, ніж коли-небудь, дано засмакувати прогнозованого життя за схемою: освіта, кар'єра, сім'я, власний дах над головою, а наприкінці скромна, але ще доволі певна, пенсія.
Це неповний, але все ж достатній список переваг, щоб визнати: ми — люди, яким випало існувати в цій частині світу саме тепер, маємо величезний фарт. А все ж тисячі осіб аж ніяк не чуються щасливими. В них зовсім нема враження, що світ був добрим, безпечним, прогнозованим місцем. Справа не тільки в психічних проблемах, що кваліфікуються як хвороби і розлади. Навіть не в депресії — котру так часто нині діагностують, що її номінують на недугу XXI ст. Справа в клопотах людей, психічна кондиція яких, здається, є цілком в нормі. А все ж. Раптовий неспокій. Невпевненість в майбутньому. Відчуття чужості і самотності, інколи навіть серед найближчих. Враження, що іншими людьми керують незрозумілі емоції, переконання, мотивації, спосіб мислення. Страх. Стрес. Криза відчуття власної цінності. Криза сенсу існування.
Тисячі з нас шукають якогось убезпечення — хоча б, власне, в психологічних консультаціях. Стільки з нас має якісь дефекти? А може, з нашим світом починає робитися щось дуже недобре? Може, це він — збурений, шалений чи, прямо кажучи, зварйований?
Згадані професором Раціборським мислителі діагностують наші часи як момент кризи. Зміни. Ілюзії лускають. І саме це здається особливо важливим з психологічної точки зору. Бо як ілюзії лускають, то завше болить. Тому попробуємо хоч п'ять з цих загально розповсюджених, а нині зникаючих міражів розглянути, постійно при цьому запитуючи себе, як це може впливати на психічний стан поодинокої людини, на кондицію кожного з нас.
Ілюзія доброго напряму
Більш-менш чверть віку тому світ намовив нас повірити, що буде вже тільки краще. Символічною постаттю для цієї ілюзії став Френсіс Фукуяма, американський політолог. Заголовок його бестселера «Кінець історії» увійшов у глобальний вжиток як семантичне скорочення: західний світ придумав найкращі з можливих систем організації суспільного (ліберальну демократію) та економічного (капіталізм) життя. До нього вже долучилися країни, звільнені (і вилікувані) з комунізму, а незабаром приєднаються всі решта. Інформаційна революція означатиме винятково прогрес, а біотехнологічна революція остаточного ощасливить людство. Це певна тривіалізація, ясна річ, семантичного скорочення Фукуями, але чверть віку тому саме такого провісника світ мусів жадати. Особливо тут, на нашому цивілізаційному Сході, що потребував було ін'єкцію енергії до того, щоби "взяти долю у власні руки".
Нині багато соціальних дослідників кажуть, що ми домовилися про демократію і капіталізм, не узгодивши перед тим, як ці поняття розуміти. В результаті багато хто потрапив у пастку марева, що демократія означатиме справедливість в розподілі благ, а капіталізм — просто надмір цих благ. І тепер треба з цією ілюзією давати собі раду. Суспільні нерівності поглибилися — і в нас, і у всьому світі. Залежність доходів від освіти, таланту, працьовитості зовсім не очевидна. Покоління тридцятирічних має право відчувати, що світ їх надурив, пропонуючи ілюзорну освіту і непевну, як правило — принаймні на початках — трешеву роботу. Їхніх батьків такий стан справ теж непокоїть, тим паче, що їхня старість також вислизає з-під контролю, хоч би з причини щораз більших ризиків пенсійної системи.
Багато з нас живе нині з відчуттям обмеженої довіри до світу. В невизначеності щодо правил, які ним керують. Перенесім це на просту аналогію: ось людина сідає за кермо. Вважається, що вона та інші водії будуть дотримуватися приписів, які всім гарантують безпеку та досягнення цілей поїздки протягом розумного часу. А якби певного дня, коли ця людина мусила би відправитися на автобан, правила дорожнього руху було б відмінено: дехто буде їхати його смугою в протилежному напрямку, не всі мости будуть достатньо надійні, а дорожні знаки можуть бути фальшивими?
Протягом років світ навіював людям, що вони здатні ефективно керувати своєю долею — треба тільки набути відповідних компетенцій. У цьому чимала "заслуга" популярної психології, яка в тисячах порадників казала нам "розбудити в собі велетнів", проектувати кар'єри і зв'язки, працювати над ними, стати практично менеджерами власного життя. Якщо нині так багато людей відчуває втрату контролю над своєю майбутньою долею, то необов'язково тому, що мають розладнану психіку, а тому, що світ розладнався.
Ілюзія, що світ буде прогнозований
Чи не найбільш видимого краху нині зазнала утопія глобального села — уніфікованого, безконфліктного, прогнозованого. Щокільканадцять тижнів ми прокидаємося заскочені: ще вчора передбачалося, що Великобританія не вийде з ЄС, а нині — виходить. Ще вчора опитування вказували на Клінтон, однак нині — Трамп. Ще вчора здавалося, що західний світ після масакр Другої світової війни має імунітет на популізм, расизм, шовінізм. А не має.
У суспільствах видно поглиблюване нині розщеплення практично наполовину. Одні вірять у цінність ліберальної демократії, інші — в національно-релігійну спільноту. Може здаватися, що цей поділ на дві половини має політичний характер зі світоглядною домішкою. Але в ньому маніфестує також і психологічний елемент. Бо загострення цих постав свідчить, що у тлі чаїться потужна емоція: страх. Одні щораз більш бояться інших. Ті, назвімо їх ліберальні, — політичних узурпаторів, котрі призначаються батьками народу. Народу, що вчадів від пропаганди. Пропаганди, котра обґрунтовує тиранію. Тиранії партійно-поліцейської держави, встановленого під гаслом наведення порядку. Ті, що консервативні, бояться втратити відчуття певності свого місця на землі, правильності своїх переконань і способу життя. Страх каже їм вірити в кожну підказку щодо загрозливих об'єкти: емігрантів і геїв, політкоректності та "цивілізації смерті", "відомчих дітей" і посткомуністів, "німецького варіанту" і вегетаріанців. І т.д.
Перекладім же і цю ситуацію на якийсь індивідуальний досвід: людина заблукала в лісі, в телефоні скінчився заряд, б'ють блискавки, лиє дощ. Рано чи пізно мусить настати страх. Про всяк випадок весь організм трактує страх як сигнал, щоб зорганізуватися — з відповідним тиском крові, роботою серця, виділенням кортизолу і т.д. Все це, як кажуть психологи, є пристосуванням, тобто не позбавлене сенсу.
Тепер уявімо собі, що хтось бачить зі свого укриття жах людини, але замість помогти розважається, видаючи якісь дикі, диявольські звуки. Страх — це стара істина — не є добрим радником. В страху людина швидше повірить в диявола, ніж почне здогадуватися про маніпуляції.
Сучасний світ перверсійно розважається людським страхом. Страх сіють терористи і тирани. А також і спраглі влади політики, що називають себе демократами. Сіють його і таблоїзовані (або пропагандистські) медіа, вщерть наповнені токсичним змістом: замахи, катастрофи, епідемії, нещасні випадки, хвороби, афери, злодійство, переговори...
Нема ефективнішого за страх способу здобути владу над людським розумом. Страхом отримують увагу, підтримку, гроші. Це не наша провина, дефект або слабкість, що ми дозволяємо пригнобити себе страхові, який просочується через радіо, телевізори, смартфони. Це цивілізація обдурила нас обіцянкою, що завдяки загальнодоступній блискавичній інформації світ буде зрозумілим і прогнозованим — і тому безпечнішим. Цього нема. А навіть якби було, то легко про це ми не довідаємося.
Ілюзія, що інтернет нас поєднає і відкриє
Марево глобального села пов'язується, очевидно, з виникненням інтернету. Щонайменше десять років тому ми позбулися мовної — а, власне, розумової — звички ділити світ на реальний та віртуальний. Для людей, які, коли прийшли на світ, застали в ньому комп'ютери і мобільні телефони, обидві сфери є вже однією реальністю. Там відбувається цілком реальне суспільне та політичне — ба, чуттєве чи інтимне — життя мільйонів людей. "Виключення мережі — це практично найсерйозніша суспільна проблема XXI століття."
Однак водночас на багатьох із них, як і творців чудесних технологій, чатують манівці, на які мережа позбочувала, і ілюзорність багатьох пов'язаних із нею надій. Наприклад, Ітан Цукерман, дослідник нових медіа, винахідник реклам поп-ап, в недавній розмові з газетою "Tygodnik Powszechny" дав цьому визначення під виразною назвою: "Інтернет — це стан безперервного пияцтва".
Ось перша скраю ілюзія — що завдяки мережі люди масово вийдуть за межі родинних зв'язків, найближчого середовища, земляків. Овшім, число міжнародних контактів значне — з тією лиш різницею, що статистику набирають емігранти і експатріанти, які годинами контактують зі своїми сім'ями, старими знайомими і приятелями. Тому мережа нас не стільки відкрила для інших, скільки позакривала в кіберколах. І контролює ці кола. Просіюючи інформацію, яка доходить до людини, утверджує її в її ж смаках і переконаннях.
Вже стало банальністю повторювати, наскільки великою проблемою сучасного світу є постправда, головним носієм якої власне і є мережа. Бартломей Добрачинський: "В очах суспільної опінії об'єктивні факти, а навіть встановлені наукою закономірності, програють емоціям і особистим переконанням. Постправда санкціонує толерування брехні. Шахрайство, маніпуляція, крутійство не несуть вже жодних негативних наслідків, вони перестали бути каригідними, їх навіть не осуджують".
Світ дозволив мережі надто багато. Інтернет звабив користувачів свободою слова, котру помилково зрозуміли як право зневажати чужу гідність, облаювати та принижувати інших. Він зачарував користувачів: ти є доволі пересічною особою, але тут ліпиш з себе кого хочеш — твори своє кібер-еґо, хвалися, імпонуй, викликай заздрість.
Зовсім не стидно, дефектно чи екстравагантно дистанціюватися від того хронічного стану сп'яніння мережею. Відмовитися від участі в пияцтві. Віртуальний світ окремішний від реального. І один, й інший несуть у собі елементи безумства. Нині здається, що цей мережевий світ виявляє виразні психопатологічні тенденції.
Ілюзія, що людина буде кращою
Щонайменше від Просвітництва світ почав манити надією, що людину вдасться покращити. Витягнути її освітою не тільки з розумових та матеріальних, але — що важливо — також і моральних злиднів. Нині рівень знань, якими диспонує людство, важко навіть порівнювати з тим, що йому було відомо півстоліття тому. В тому числі і якщо йдеться про психологію.
Тому нині ми вже впевнено знаємо, що освіта (навіть докладна психологічна) не звільняє людину від злих намірів. Від схильності до сліпого наслідування. Не досить мати навіть винятково адекватний розум, щоб особа стрималась від підлості, брехні, маніпулювання іншою людиною. Надзвичайний рівень загального інтелекту не мусить йти в парі з чимось, що називається емоційним інтелектом: вмінням прислухатись до іншої людини, відчитати її почуття.
Питання, звідки в людині зло, чи як так стається, що в добрій людині раптом народжується готовність кривдити, вбивати інших, залишається однією з центральних проблем психології, соціології, антропології. Бездискусійним є факт, що homo sapiens — соціальний вид. Приналежність до групи є однією з найсильніших людських потреб, а схильність до поділу на "ми" і "вони" — хронічним навиком, що його легко спостерегти вже в дошкільнят. Ця схильність веде людей до самопожертв, альтруїзму, часом героїзму. Але також і до сліпого підпорядкування, різноманітного фанатизму, часом і до злочинів. Тому мільйони людей сповідують культ сили, а свободу готові обміняти на безпеку, в ім'я якої готові підкоритися тиранії, ба, навіть брати в ній участь.
Сучасний світ промує твердість. У корпораціях чи політиці діють такі брутальні правила суперництва, що там дають собі раду лиш люди, котрі мають розлади індивідуальності — такі як макіавеллізм, нарцисизм, соціопатія. Світ став з ніг на голову, якщо слабаками вважають тих, котрі не потребують приховувати свою людяність: вразливість, вміння співчувати, а також відчуття власної помильності та недосконалості. Ті, котрі вміють трохи посунутися, щоби звільнити місце слабшим. Психічні "диваки", котрі не зносять биття дітей і вбивств тварин, котрі співчувають еміґрантам і не заглядають іншим в ліжко та полярес, не гейтують в інтернеті і щиро страждають, коли хтось по-хамськи їх збештає в переповненому автобусі, котрі плачуть на шлюбі і романтичній комедії. Це все не є ані встидом, ані слабкістю, ані непристосуваністю до світу. Це світ не надто прагне пристосуватися до нормальної людини.
Ілюзія, що все має сенс
Мабуть, найболіснішим зіткненням з реальністю, яке в певний момент життя чекає сучасну людину, є усвідомлення власної минущості. Світ ж бо робить все, щоб накормити її ілюзією вічної молодості і вічного здоров'я. Має здорово жити, здорово їсти, не хвилюватися, тренуватися, безустанно себе контролювати, профілактично обстежуватися, підтримувати себе харчовими біоактивними додатками (або ні), робити щеплення (або ні), ковтати, втирати, капати. Словом, має не шкодувати грошей на молодість і здоров'я.
Чи світ ошалів з культом тіла? Бартломей Добрачинський заперечує: "Не йдеться про культ тіла, а про культ зовнішнього вигляду, тобто про домінування фасадності і видимості, а не живої матерії. (...) В західній культурі тіло надалі є предметом явного або прихованого знецінення — яко дефектний аспект нашої природи, що зле приховує людську смертність, недосконалість, зруйновність".
Світ не готує людину до зіткнення з цим аспектом. А воно настає, коли, наприклад, в лікарняній приймальній палаті ти стаєш номерком серед тисяч інших більше чи менше безнадійних випадків. Об'єктом сучасної медичної системи. Саме об'єктом, а не суб'єктом — вся ця система своєю природою себе дегуманізувала. Не тому, що люди, котрі там працюють, погані і цинічні. Радше тому, що медицина неспроможна виліковувати всіх зі всього, швидко і за найновішими досягненнями цієї галузі. Тут також криється велика ілюзія сучасності.
Однак світ вперто відсуває людину від думки, що її чекає якийсь кінець. Світ тримає її в стані тимчасовості і негайності, щоби працювала, купувала, дороблялась, обростала речами. Немовби мати щось є достатньою причиною існування. Потреба "чогось більше" — крихта містицизму, якогось важливішого сенсу життя, прагнення заспокоєння, вгамування — веде нині багато кого до запозичених з орієнтних культур практик (хоч би до медитації чи йоги), до різноманітних авторських проектів поєднання з природою, до споглядання мистецтва.
Мільйони — може здаватися — цю потребу сенсу вдовольняють вірою. Але залишається питання: скільки з числа віруючих прикриває ритуалами сумнів і розпач; для скількох з них приналежність до Церкви відповідає радше на потребу бути в групі "ми", аніж дає філософську і психологічну опору?
Бартломей Добрачинський: "Я маю враження, що останнім часом світ не дає надто багато стимулів для існування — зовсім навпаки, треба шукати їх зі щораз більшим зусиллям і розпукою, а все частіше з'являється думка, що це все не має сенсу". А Ольга Дренда нагадує, що в психіатрії існує контраверсійна гіпотеза: депресивні люди в дійсності є реалістами і бачать світ таким, яким він є. Тобто саме оптимізм мав би бути типом коґнітивної деформації.
Тому, можливо, стан психічної слабкості, розгубленості, а навіть розпачу не завше є недугою, яких треба остерігатися за будь-яку ціну. Це світ перебільшує, вимагаючи від нас хронічного оптимізму і незворушної, доблесної жадоби існування.
До потомків: закінчення
Що ж виникає з цієї доповіді про стан сучасного світу? Для чого би мала служити та вправа, до якої ми спонукали на початку статті? Хтось скаже, що до вбивства залишків оптимізму, відчуття сенсовності і бажання існувати. Але для людей мислячих вона може бути принадною, бо в ній криється цілком терапевтичний потенціал вгамування. Роздуми над сучасним світом можуть у величезній мірі звільнити людину від неспокою про самого себе. Може спричинити до того, що трохи інакше гляне на те, що приписує собі: психічну слабкість, життєву непорадність, надмірну емоційність. Щоб в результаті — замість "розбудити в собі велетня" — акцептувала свою дефектну людяність.
Ольга Дренда: "Скоро я вже тут є, то навіть коли не маю надмірного ентузіазму, добре було б використати своє життя корисно для себе та інших, котрі мали пеха заіснувати. Я позитивна песимістка, мені завше подобалася цитата зі Стаффа: «Погожий мудрим смутком». Тому не спішу до могили, але й не надто переймаюся перспективою, що я могла б не існувати».
Бартломей Добрачинський: "Мене найбільше непокоїть, що відчуваю глибоку спорідненість з твоїми поглядами".
Важко не відчувати спорідненості з обома — ми всі є дітьми тих самих часів, мешканцями того самого зварйованого світу. Тому всю цю доповідь випадало би закінчити якось так:
Дорогі потомки, тут і тепер ми стараємося бути погожими песимістами. Наскільки наш світ — світ теплої води в кранах та інших епохальних винаходів — нам дозволяє. Так ми його влаштували. Може, ви зробите це краще.
Ewa Wilk
Koniec iluzji. Jak żyć w dzisiejszych trudnych czasach?
Polityka, 08.08.2017
Зреферував О.Д.
24.08.2017