Вулиця

ПЕРЕДМОВА

В 1901р. помістив у »Літературно-Науковому Ві­стнику« заклик поет Микола Вороний: »не годуйте нас перелазами, вишневими садками, соловейками й міся­ченьками, а дайте нам страву здорову й пожиточну« — »хоч клаптик синього неба перенесіть у сферу україн­ської поезії«.

Від 1901. р. минуло багато літ, українське пи­сьменство не раз вдягалося в щораз то інші одяги, але головним одягом було в нього село. Може в тому селі не було перелазів чи вишневих садків, але була нужда,  був плач і була »вечірня година«.

Ні в житті, ні в письменстві ми ніколи не мали міри. В нас було завжди чогось забагато або чогось надто мало. І тому, що більша частина життя нашого загалу переминала в тіні плакучих беріз над »річкою домашньою, що плила поволі«, ми надали нашому пи­сьменству селянське тавро, підчас, коли село давненько вже перестало бути в нас осередком усього життя, а стало тільки допливом, що правда, завжди здоровим і корисним.

Чого немає в письменстві, немає в житті.

І ми визбулись міст. Визбулись добровільно. Що більше, ми в письменстві боялися міста. Воно було нам не тільки чуже й таємниче, не тільки грізне й просто несамовите, але, що важніше, вороже. Ми не хотіли ні пізнавати міста, ні поцікавитись ним — а про здобуття його вже й мови не було.

А між тим місто росло, могутніло, кріпшало, вгло­тувало в себе доокружні  села й з людей, що зачиту­валися в українській літературі, робило калік і нездар. На чинну, зовсім зрозумілу атаку міста на село, укра­їнське село відповідало зойком і... втечею. Село за­склеплювалося в собі, люди, неприготовані до жит­тєвого, самозрозумілого розвою, затінялися в собі, наче черепахи, й ниділи.

І прийшов час, коли нам треба було міста, треба  було людей, яких ноги з малечку звикли до камінних  вулиць, яких очі вміли розрізнити в сутінках каме­ниць, чи стоїть там хтось чи ні. Прийшов час, коли місто накидало селові свою волю і свою владу, а село мусіло скоритися.

Чого немає в письменстві, немає в житті.

Чуже місто накинуло владу українському селові. Та ми цього собі зовсім  не усвідомили. Хоч ми всі дуже добре знаємо, ще частіше пишемо »що треба«, а постійно говоримо »конечно мусимо мати наші міста«, »мусимо заволодіти містами« — в письменстві, сміло можна, сказати, немає сліду міста. А якщо воно й є десь скрите між рядками в якогось письменника, то тільки тому, що або його герої думають по »міському« (та­ким чином ніяково якось кидати їх на »лани широко­полі«) або, й це частіше, кожний, кого місто візьме в свої камінні обійми, гине.

Ось в нас і образ міста.

Воно може й правда. Багато з тих, яких виховала сільська осінь, гине серед каміння. Але саме тому гине, що йде до цього міста зі зовсім неоправданим остра­хом, іде зовсім непідготований, іде в це, чого не знає. Бо знати місто, значить перемогти його.

А місто, це не тільки камениці й вулиці, трамваї і авта. Місто це душа, зовсім інша, зовсім відмінна. Це збірна душа людей, що живуть один над другим і один під другим, це збірний мізок соток-тисяч-мільйо­нів людей, що думають зовсім: інакше, як інші й ріша­ють зовсім інакше, як другі. Місто ­— це світогляд, це правило життя, закон боротьби.

Саме цього міста ми не знаємо, його ми ще не ма­ємо ні в дійсності, ні в літературі. Про місто ми довідуємося з чужих літератур і тому... ми не мо­жемо його добути. Ми тратимо безліч сил, щоби до­бути місто зовні, підчас, коли загально відомо, що най­сильніша твердиня впаде, коли добуватимуть її зі се­редини. А саме цею серединою міста-твердині є спосіб думання, спосіб життя, спосіб підходу до всіх життєвих питань цих тисяч людей, що їх звуть дітьми вулиці.

В тому сила міста й в тому наша кволість.

Не в тому річ, що ми по сьогодні не витворили своїх дітей вулиці, але в тому річ, що ми тих справ­дішних володарів міста, тих горожан вулиці, зовсім не знаємо. Ніхто з нас, викоханий, а то й дуже часто отуманений селом, не знає, як підійти до цеї стихії, що творить кожню революцію, будує барикади й в істо­рії майже кожного народу згори, хоч і не завжди  свідомо, накидає форму влади.

Це наше необзнайомлення з містом, помстилось нераз на нас, помстилось воно і в недавньо-минулому.

Автор оповідань »Вулиця« входить в наше пись­менство зі зовсім іншим обличчям, як його численні, під цю пору, товариші. Може декого з читачів цеї книжечки вразить підхід героїв цих оповідань до життя, спосіб їхнього думання, форма, часто навіть груба, їх­нього вислову. Звичайно: навіщо обдурманюватись? Навіщо вмовляти в себе, що воно так, як хочеться, а не так, як воно в дійсності є? Це й один з наших чи­сленних гріхів; скривати наші болячки, не хотіти бачити того, що діється.

Але є в автора те, що часом важко найти на ву­лиці; людину, правдиву людину, в якої живо бється гаряче серце, яка підсвідомо, а навіть поневолі, йде за голосом правдивого добра. Цей гін до доброго, це з

правдиво людське ­— це не є передумане чи витворене обставинами, воно не є наслідком якоїсь системи вихо­вання або науки. Добро в людині ­— це первісний від­рух, це інстинкт, якого не знищить ніяка сила. На­прям життя, обставини, люди, життєві переживання, можуть цей гін здушити, але знищити його не можуть.

Людина з  природи є добра.

Чи буде це злодій (»Злодійське серце«), чи обма­нець (»За цапову душу«), чи звичайний вуличник (»Бра­ти«) у кожнього з них на дні душі дрімає ця нотка правдиво-людського. Та рівночасно з тим, маленька по­милки, один незручний крок ­— це смерть або тюрма. Бо горожани вулиці не роздумують, не нагадуються, місто — це неначе джунґля-праліс, де володіє право сильнішого, зручнішого, швидшого. Кожний з героїв »Вулиці« знає, що в житті перемагає тільки сила. Ні при чому інші докази ­— хто має силу, має і приятелів, і друзів, і владу.

»Вулиця«  ­— тільки для сильних.

Л. Нигрицький

[Передмова до збірки Богдана Нижанківського „Вулиця“, Львів: 1936, с.5—9]