(Спогад про Ореста Pycнaка).
Прогули Руснакові концерти, громада трохи заспокоїлась. А то яких два тижні тільки й розмов про "його поставу", про "його чудову інтерпретацію", про "рухи", міміку, усміхи, вoлoсся, одне слово — захоплення без краю!
І, правду сказати, захоплюватися було чим. Бо і постава цікава, і інтерпретація гарна, і міміка не-аби-яка, а голос! Про це нічого й говорити: і гарний, і чистий, і мелодійний, і зовсім нестарий, хоч декому могло видаватися, що наш артист уже не з молодих...
Прогули концерти, громада заспокоїлася, а проте й досі у вухах дзвенить його ориґінальне середнє буковинське "л", до якого не звикли галичани і яке схоплюють як мяке й дивуються, як можна вимовляти слово "гомоніла" щось наче "гомоніля", слово "лепта", щось наче "лєпта" і т. д. І досі ще тут та там почуєш розмови на ту тему, що це таке, що Руснакове "и" таке близьке до "е" (наші спеціялісти-мовознавці розуміють це; мовляв, "пониження артикуляції "и"!) — і ось мимохіть згадується давні часи, часи з-перед тридцятьох років, коди де-в кого з чернівських було раз-у-раз поправляти вимову и, бо, справді, в деяких домах, головно інтеліґенції, дрібної шляхти (а Руснак — саме з дрібної шляхти) ці дві фонеми сильно сплутуються (навіть під наголосом!) і в учнівських завданнях аж рябіло не раз від червоних рисок під цими двома буквами... Така вимова залишилася в нашого співака й досі, і нічого не помогли, як видно, ні червоні риски в завданнях, ні гострий тон учителя, ні іронічні його замітки, ні навіть не дуже похвальні нотки у зошитках. Біда! Немає своєї драматичної школи, наші артисти наломлюються до чужої вимови, а своє залишається таким, яким засвоїло собі вухо з дитини...
Та, правду сказати, воно мило про це згадати, бо зараз виринають образу з-перед першої світової війни, коли і ми буди молоді, і співак наш, не з рухами героя-артиста, а скромно, навіть дуже скромно ховався між щасливішими від себе товаришами у шкільній лавці...
Я й досі тямлю, як сидить він десь в останній лавці (високий виpiс!), не вміщується його ціле тіло в лавку, то й ноги трохи виходять поза лавку. Сидить трохи скулений, бо саме "питають", і може саме "вирвуть"; уста повторюють стиха недовчене в бурсі ім. Федьковича (хіба ж можна "навчитися" докладно чого в тій "гамарні", де кричить триста хлопців, а самого тягне до хору!), чоло все в поті, сам він розхитується тілом то з боку в бік, то наперед та взад... Ні, не любить наш Орест тієї шкільної науки, та ще до того — та граматика, та математика, те страшне природознавство! А ще як не має ніколи часу; бо учора — проба співу, позавчора — треба було співати на похоронах якогось товариша чи українського громадянина, ą три дні тому, bикpавшися з бурси, треба було влаштувати "Standchen" під вікнами якоїсь гаpної панночки, "доброї i щирої товаришки" — де тут у голові якась там граматика, чи математика, коли тобі треба бігти кудись на "Гарбузову", бо там сходяться співаки, або кудись під "Горечу", бо й там без Руснака не обійдеться... І це не тільки тепер, як Орест Руснак уже кінчає першу клясу вчительської семінарїї, куди так здавна линуло його серце, куди попасти він уважав своїм найкращим бажанням, просто — ідеалом! І то не тільки тому, що вчительська семінарія в Чернівцах мала все найкращий хор, що звідтіля виходили найкращі дириґенти, ті всі Товстюки, Томоруґи, там і тепер дуже добрий диригент — Діяконович, що забігає скрізь, щоб таки Руснака прийняли до семинарії, бо, мовляв, кращого тенора на Буковині немає, що це "дуже й дуже добрий хлопець" і т. д. А в дяківській школі, де вчиться Руснак, для ньoro за тісно, шкода, щоб він був дяком, куди краще, як буде вчителем: село зорганізує, церковний хор заведе, підуть драматичні вистави і т. д. А тов. Гapaс, один із найкращих і найідейніших учителів учитель музики в учительській семінарії — просто ставить справу: або буде далі в учительській семінарії найкращий на ввесь край хор, тоді мусить бути Руснак у нашій школі, або хор упаде, а тоді хто буде за все це відповідати?... І щасливий Орест добився того, що було його найгарячішим бажанням, дістався до вчительської семінарії і відразу зайняв визначне місце в хорі, виявляючи на кожному кроці велику ініціятиву.
Спокійний, веселої вдачі, з усміхненими очима, жартівливий, між товаришами дуже улюблений — у клясі на годині зовсім не той: якийсь поважний, неспокійний, задуманий, тільки очі все однакові: веселі, грайливі. Але бувало загорялися вони вогнем. І досі тямлю таку сцену, яка певне неодному давно позабулася. Було якось перед кінцем шкільного року. Українська православна молодь учительської семінарії ходила до катедри на Службу Божу (волохи — до церкви св. Параскеви), і там співав наш хор. Того самого дня найшлися в церкві і волоські гімназисти зі своїм хором. Пан-отці, самі волохи, правили Службу виключно по-волоськи. Наш хор, відповідаючи, співав, як досі — по своєму. Та рівночасно співали й волоські гімназісти — по-волоському. Почалися перегони. На церкві зчинився скандал, який тягся до кінця Служби Божої. По відпрaвi вийшли ми на цвинтар. Дивлюсь: наш хор розхвильований, хлопці понадувані, щось розкладають руками, кричать, а в середині — Руснак! Ви б бачили його очі: блискавицями так і кидають, якісь загорілі, блищать. А сам він кричить щось таке незрозуміле. Підходжу до громади, прошу, щоб спокійно розходилися. Тут Руснак почав виливати все, що накипіло в нього на серці за час пробування у дяківській бурсі, де українську молодь дуже кривдили:
— То наша Служба... то вони впхалися... то так усе... так цього пустити не можна... Я їх усіх добре знаю... і т. д. і т. д. у такому дусі.
Ледве вдалося втихомирити молодь, але ж пан-отці мусіли вислухати від нас, що їм належалося. Тим більше, що між ними й був колишній катехит учительської семінарії, тоді вже на пенсії, о. Биндас, зроду українець, відома в нас як дуже прихильна до української молоді людина...
Та ще пригадую собі закінчення шкільного року 1914. На розі коло Ринку стоїть Руснак: прибитий, посоловілий, йому не пощастило. Але в розмові — який виявляв спокій, яку зрівноваженість! Збирався на вакації, там десь на провінції збиралася шістнадцятка обїздити Буковину, і це його захоплювало — без нього шістнадцятка нічого вдіяти не могла б... Та незабаром вибухла війна... Руснак скінчив школу, відбув війну — і австрійську, і українську — і найшовся на празькому ґрунті. Нічим не змінився. Вдача та сама, та сама українська мова з характеристичним середнім "л" і шляхотським "и", що його чує дехто як "е", і те саме, вже дуже прикметне для нього, дуже сичне "с", з якого й досі залишилися деякі сліди. Увесь він, як колись, аж горить, коли згадає свій улюблений спів. Ні про що інше й не говорить. Він найкращий учень професора Фукса, кінчає консерваторію, мріє про сцену. Вічно усміхнений, веселий, жартівливий, як колись між товаришами (не — в школі на годині!), говорить про італійські опери, які йому найбільш припадають до смаку. Прошу, щоб заспівав дещо. Трохи соромиться, але вволяє мою волю. І в мить під вікном кімнати ціле збіговище...
Це було років тому двадцять. А тепер не в стінах невеликої празької кімнати довелося його почути, і не трохи схвильованого (де ж таки — колишній професор слухає, та ще до того такий суворий!) — а на сцені довелося чути гарного, зрівноваженого, певного себе артиста-співака, і якось так приємно слухалося і те його буковинське рідне середнє "л" у слові "гомоніла", і те "понижене "и", головно в дієслівних формах (а дай "жете", і людей "любете"!) з нахилом до "е", і дивитися на той усміх і на устах, і в очах. Та найважніше —- відчувалося те якесь тепло в душі, яке обгортає тебе, коли згадаєш минуле і в тому минулому відізвуться мякі тони, що вказують на щось тобі близьке...
І так хотілося крикнути на сцену:
— Співай нам, співай, дорогий наш співаче, розважуй своїм співом нас, а чужим виспівуй про нас, про наше теперішнє й минуле, та поширяй поміж ними красу нашої української пісні!...
[Краківські вісті]
23.07.1942