Свинцеві роки

Екстремістські групи вирішили звести рахунки з мерзенним буржуазним ладом, вбиваючи його найпомітніших представників у хвилі тероризму, яка спустошила Італію

Італійські міста, навіть найменші, влітку іскряться культурними заходами: книжковими ярмарками, музичними чи кінофестивалями, концертами, літературними читаннями, круглими столами, конференціями, виставками, які приваблюють масу строкатої публіки. Це видовище, яке – як говорила реклама піско «Варгас» в Перу в часи мого дитинства – «звеселяє серце і підносить дух».

Кілька днів я проводжу в Болоньї: з нагоди заходів, організованих газетою La Repubblica, і веду годинний діалог з її редактором Маріо Калабрезі перед фасадом романської церкви XIII ст. на перетвореній на аудиторію площі Санто Стефано, яка оточена барами, кав’ярнями, ресторанами, де – поки ми розмовляємо про літературу і політику – публіка, серед якої є багато молоді, п’є пиво і, схоже, дуже уважно нас слухає. Дуже приємно і надихаюче перебувати у цьому прекрасному місці, де, здається, панує культура, мир і співжиття.

Та після вечері з обов’язковими вином, пастою і тірамісу інше обличчя Італії багато годин не дає мені заснути в моїй готельній кімнаті, поки я читаю Spingendo la notte più in là, книжку Маріо Калабрезі, яка оповідає історію його родини і родин інших жертв тероризму.

Батька Маріо, комісара Луїджі Калабрезі, убили пострілом в спину і ще одним в потилицю, коли він виходив з дому, три бойовики з Lotta Continua («Боротьба продовжується») 17 травня 1972 р. Убивству передувала наклепницька кампанія, в якій його звинуватили у вбивстві Джузеппе Пінеллі, бойовика цієї організації, який випав з вікна, коли його допитувала поліція з приводу бомби, що вибухнула в міланському банку. Та кампанія складалася з плакатів, маніфестів інтелектуалів-прогресистів, листівок, заяв під час публічних актів, статей у пресі, памфлетів на мурах Мілана. Таким чином цю брехню поступово нав’язували громадськості. Утім, впродовж років її систематично розвінчуватимуть різні офіційні розслідування, які однозначно довели, що комісара Калабрезі у тій кімнаті не було, – це посвідчили п’ять осіб, які перебували у ній, коли сталася дефенестрація бойовика-анархіста. Та правдою є той вираз «бреши, бреши, завжди щось залишиться». До наших днів несправедлива підозра, що є витвором фанатизму і демагогії, переслідує, наче тінь, нещасну постать комісара Калабрезі.      

Найбільше у книжці його сина вражають стриманість і скромність, з якими розказана ця історія, катастрофічні наслідки, що їх мало вбивство батька, і знеславлення його постаті для його вдови і трьох маленьких дітей, стоїчне виживання родини в подальші роки. Книжка є водночас свідченням і дуже об’єктивним розслідуванням хвилі тероризму, яка спустошила Італію  в останні десятиліття минулого віку: свинцеві роки. Екстремістські групи і групки вирішили звести рахунки з мерзенним буржуазним ладом, вбиваючи його найпомітніших представників; згадайте викрадення і вбивство Альдо Моро. Йшлося не про щось марґінальне, убивці мали широку мережу спільників у пресі, адміністрації, політичних партіях, серед інтелектуалів і навіть в судах, де – з переконання або через страх – терористи знаходили виправдання, пом’якшувальні обставини, відстрочки і помилування. Вибухали бомби, від яких гинули невинні, направо і наліво чинилися убивства, Італія, здавалось, наблизилася до безодні. Усе це із журналістською майстерністю відтворено у книзі Маріо Калабрезі, і задаєшся питанням, що за кривава пошесть охопила так званий політичний аванґард країни.

На сторінках книжки нема навіть проблиску гіркоти, не кажучи вже про дух помсти. Йдеться про важкий пошук і відновлення правди – серед нагромаджень перекручених фактів і обманів, під якими її хотіли поховати. А також про строгий і точний опис страхітливих кривд, що їх вчинила молодь, зачарована оргіями насильства китайської культурної революції, яка хотіла змити кров’ю все, що було злого в італійському суспільстві. Образи вдів, батьків, дітей, братів та сестер, десятків жертв отих кривавих розправ, які з’являються на сторінках книжки, які, окрім того, що втратили своїх близьких, змушені були також боротися за те, аби обілити їхню поведінку і повноваження, до абсурду спотворені, аби виправдати злочини, тримають читача в напруженні і створюють відчуття, що переживаєш макабричний шабаш. Мабуть, найгіршими є оті кафкіанські судові процеси, в яких життя стає паперовою тяганиною, жарґоном, бюрократією, а пережиті і вистраждані трагедії щезають у безконечній і дурній суєті. Дехто зі злочинців розплачується за свої злочини, та інших, багатьох інших, визнають невинними, звільняють від відповідальності, або ж вони втікають до Франції. Чи можливо, аби таке відбувалося в одній з найбільш цивілізованих і культурних країн на планеті?

Це правда: якщо порівняти тероризм, який поклав край життю батька Маріо Калабрезі, з тим, що його практикують у наші дні джихадисти, перший видасться дитячою забавою. Ті терористи вибирали індивідуальні мішені і арґументували свої злочини, навіть якщо для цього мали переінакшувати своїх жертв. Терористи наших днів виходять з презумпції, що невинних не існує, що всі, хто не поділяє релігійної чи політичної істини, яка перетворює їх на людську вибухівку, є винними. Тому вбивають оптом і абстрактно, лиш би якнайбільше – у поїздах, на вокзалах, концертах, бо завдяки цій масі крові вони якнайшвидше добудуться раю. Проте існує таємна нитка, яка дуже близько споріднює ці два варварства, ріднить і тих і цих убивць. Ще однією сильною стороною книжки Маріо Калабрезі є те, що вона робить це очевидним.   

Впродовж історії — як сталося це наприкінці ХІХ ст. і на початку ХХ ст., коли Європа пережила хвилю анархістських терактів (досвід, що його Джозеф Конрад описав у надзвичайному романі «Таємний аґент») — періодично з’являлися банди релігійних і політичних фанатиків, які вірили в очищувальні криваві бані, у бійні, які звільнять людство від ганебних плям і прихилять небо до землі. У книзі Маріо Калабрезі на окремому прикладі чудово змальована вся абсурдність і безумство, що їх містить така віра, і біль та жахливі кривди, які вона тягне за собою. 

Mario Vargas Llosa
Los años de plomo
El País, 2.07.2017
Зреферувала Галина Грабовська