Інколи диплом не є ключем до благополуччя, а лише втратою часу.
Коли Карл Елзенер наприкінці ХІХ ст. створював дизайн ножа для швейцарської армії, то не уявляв собі, що понад сто років по тому його винахід перетвориться на універсальний ріжучий інструмент багатоцільового призначення.
Швейцарський ніж виручає нас із будь-якої халепи. Може слугувати викруткою, кусачками для нігтів, ножицями або консервним ножем. Ви забули зубну пасту? Ось вам зубочистка. Несподівана забава? Для цього є штопор.
Як і Елзенер, батьки-засновники університетів у середні віки також не уявляли, що ці осередки ученості врешті-решт перетворяться на універсальний інструмент для вирішення світових проблем. Освіту, особливо вищу, помилково вважають швейцарським ножем змін у суспільстві, економічного прогресу та міжнародного миру. Універсальним засобом для вирішення найпекучіших проблем, як нинішніх, так і майбутніх. Від безробіття і до насильства. Від бідності і до промислового занепаду, від браку доброчесності у політиків і до збройних конфліктів.
Звісно, університети є підвалинами будь-якої країни. Але як і від універсальної панацеї, від вищої освіти очікують результатів, яких вона не може дати. До того ж розмови про університети зазвичай містять твердження, які подають як беззаперечну істину, але які або вже не є правдивими, або ніколи такими не були. Ось чотири з них:
• Освіта є пріоритетною. Важко знайти у світі кандидата в президенти чи уряд, які б не прославляли освіту як один зі своїх пріоритетів. Та частенько пишномовні слова поступово затихають, коли надходить пора розподіляти ресурси, докладати зусиль чи ризикувати політичним капіталом в університетах, які вступають у конфлікт з інтересами тих, кому є вигідний status quo. У багатьох країнах увага до університетів відображена більше у промовах, аніж у рішеннях тих, хто міг би зробити їх кращими.
• Вища освіта – це шлях до більших достатків. У багатьох країнах відбувається протилежне. Наприклад, у США або Чилі студенти та їхні родичі залазять у борги, аби оплатити університетське навчання, яке дає диплом, що не надто цінується на ринку праці. Сантехніки та електрики отримують значно вищий процент віддачі від капіталовкладень в освіту, аніж соціологи чи психологи. Приклад Іспанії є дуже показовим: вона є однією з європейських країн із більшою кількістю студентів та випускників вишів, аніж у середньому по Європі. Та 40% цих фахівців є напівбезробітними. А 12% із них узагалі сидять без роботи (в Європі середній показник становить 5,2%). Це не говорить про те, що університетський диплом не є бажаним. Це означає, що усе залежить від самого диплома, від університету, який його видає, і від країни. І що у деяких випадках диплом не є ключем до благополуччя, а лише дорогою втратою часу.
• Університети можуть багато чого запропонувати приватному бізнесу. Аби приватні підприємства зверталися до університетів, у них повинні бути стимули для того, щоб інвестувати в наукові дослідження та конструкторські розробки. Підприємства не можуть думати про дослідження та розробки, якщо вони, приперті до стіни, борються за виживання. Також існують проблеми й із боку пропозиції: не кожен університетський викладач працює над тим, що цікавить приватне виробництво, чи має стимули робити це. Якщо те, що він робить, є дуже цікавим для підприємства, ймовірно, підприємство укладе з ним контракт і забере його з університету. На світовому рівні випадки, коли між академічним світом та бізнесом існує плідна співпраця, є радше винятком, аніж правилом.
• Студенти та викладачі університетів є агентами змін у суспільстві. Подекуди так. Але, як правило, вони стають потужними перешкодами на шляху цих змін. Освітяни зазвичай є дуже революційними щодо суспільства, в якому живуть, і дуже консервативними стосовно організації, в якій працюють. Виступають поборниками змін зовні та завзято борються за те, аби завадити, наприклад, тому, щоби існувала конкуренція між ними самими чи їхніми закладами. У багатьох країнах викладачі, які досягають певного статусу, отримують трудові гарантії, які їх присипляють – і яких їх неможливо позбавити. Варто завітати у численні державні вищі школи в Латинській Америці чи Європі, щоб виявити, що – за деякими винятками – вони не є закладами, в яких винагороджують найвищий ступінь довершеності, а місцями, де викладачі навівають на студентів нудьгу, з року в рік читаючи один і той самий курс. І що деякі кафедри є всього лиш ностальгійними кладовищами ідеологій, які зазнали краху.
Усе це зміниться. Впродовж наступного десятиліття університети зазнають більше перетворень, аніж пережили від ХІ ст. За це візьмуться інтернет та інші суспільні й економічні чинники.
Moisés Naím
Las universidades: cuatro mentiras
El País, 02.03.2013
Зреферувала Галина Грабовська
07.07.2017