Поки радянські спецслужби ретельно шукали Романа Шухевича в Галичині, командир УПА спокійно лікував хворе серце в санаторіях Одеси.
Підроблений військовий квиток, яким користувався Р.Шухевич (зроблений на прізвище Ярослава Польового)
Всі, хто знав Романа Шухевича, відзначали його схильність до ризику, яка іноді межувала з авантюризмом. Скажімо, коли головного командира УПА 1948 року оголосили у всесоюзний розшук (а, отже, кожне міліційне відділення мало його фотознімки), це не заважало генералу посеред білого дня з’являтися у Львові. Що більше, він зумів відвідати рідного батька у лікарні, коли тому робили операцію. У лікарні було повно емґебістів, які чекали на прихід Романа. І він прийшов: переодягнувшись у форму офіцера МҐБ, провідав хворого батька і спокійно вийшов повз варту. Утім, мабуть, найбільшою його авантюрою, до якої спонукало генерала хворе серце, було лікування в радянських санаторіях на Чорному морі.
Побратими Шухевича констатували, що проблеми зі здоров’ям у нього почалися у віці 39-40 років. Суттєво на це вплинули роки повстанської боротьби. А на початку активної боротьби за українську незалежність Провідник мав добре загартоване спортом здоров’я. Далося взнаки захоплення спортом у молоді роки. Навчаючись у гімназії, він заснував спортивний гурток «Ясний Тризуб». Вправно їздив на ковзанах, лижах, ходив у гори, обливався крижаною водою, веслував, любив футбол (грав за гімназійну команду «Русалка»). Уже в повстанських лісах за можливості займався на турніку та навчав вправам молодих бійців у таборах для вишколу, полюбляв грати в шахи з командирами.
Пластова естафета 1929 року у Львові на Янівському цвинтарі. Попереду з кубком Юрій Шухевич, позаду перший зліва Роман Шухевич.
Були у спортивному житті Шухевича значні здобутки. Під час Запорізьких ігор 1923 року у Львові встановив рекорд Західної України в бігу з перешкодами на 400 метрів і з плавання на 100 метрів (чергову перемогу в забігу на 100 м Роман здобув на іграх 1927 року). Уже тоді, як пише дослідниця Олеся Ісаюк, хтось із друзів Провідника жартома побився об заклад, що до 40 років той зможе переплисти Ла-Манш.
Дослідник повстанського руху Іван Патриляк припускає, що від 1947 року хвороби почали турбувати головного командира практично щодня. «З початком 1947 року хвороби почали підточувати здоров’я Командира. Боліли ноги. Дійшло до того, що без лікаря не обійшлося. Вирішено було піти до лікаря у місто Ходорів. Мені не поміщалося в голові, щоб Командир ішов прямо большевикам у руки. Але сталося – і все було як слід, – пише у своїх спогадах охоронець Шухевича Михайо Заєць («Зленко»). – Одного дня вранці зібрався Командир у ватяний одяг, приходжений уже, взяв стару дядьківську шапку, встромив пістолет до штанів, гранату в кишеню, намазав руки жиром, а відтак натер попелом і в одну руку взяв кошик, у другу палицю, швидко попрощався з нами і вирушив на шлях».
Шухевич грає в шахи з провідником ОУН Львівського краю Зіновієм Тершаковцем.
Відвідини лікаря принесли невтішні новини: він діагностував у хворого складну форму ревматоїдного артриту, що в майбутньому значно ускладнювало пересування генерала. Складнощі виникли і з доглядом Шухевича, адже лікар прописав йому спокій, дієтичне харчування та медикаментозне лікування. Все це складно було забезпечити в умовах підпілля. Тим більше, що в МҐБ теж знали про хвороби «Чупринки» і відразу відреагували, приставивши наглядачів над усіма лікарнями та санаторіями регіону. Що більше, аптеки Львова теж були під наглядом чекістів, які отримали завдання стежити за їхніми працівниками та підозрілими покупцями ліків від серцевих недуг. Таким чином «органи» сподівалися виявити місце перебування Шухевича. Але й повстанська СБ не просто так «їла свій хліб». Підпільники знали про відповідні заходи МҐБ й намагалися діставати ліки через відданих лікарів і студентів-медиків.
Попри складні умови здобуття ліків, повстанцям вдалося на деякий час підлікувати здоров’я Провідника. Але, не зважаючи на видиме покращення, лікування тривало. У червні 1947 року Шухевич під виглядом «бухгалтера з молочарні» відвідав львівського лікаря Матвія Лотовича, який діагностував у нього хвороби шлунку, ревматизм суглобів і ослаблення серцевого м’яза.
Після проходження певного курсу лікування у повстанських умовах Шухевич відчув певне покращення зі суглобами, але почалися часті болі в серці. З цією скаргою він вдруге (в лютому 1948 р.) відвідав Лотовича. Той відзначив певний прогрес у лікуванні суглобів і констатував наявність серцевих хвороб. Генералу був приписаний суворий лікувальний режим і препарати для серця з одночасною забороною перебування у повстанських криївках. Від того року він улітку намагався перебувати в лісовому таборі УПА, а взимку – на «хизах» (конспіративних квартирах).
Але виявилося, що лікування серцевих недуг у польових умовах – справа марна. З кожним днем щораз очевиднішим ставало, що лікувати «Чупринку» треба у стаціонарі, інакше він приречений. У цих умовах оточення Шухевича, за його згодою, ухвалює щодо нього рішення – виїхати лікуватися на південь України (туди, де радянські спецслужби найменше очікують зустріти лідера повстанців)». На Галичині через постійний нагляд емґебістів за медичними закладами, такий трюк втілити в життя було нереально. На Півдні місцем для лікування обрали Одесу, яка славилася кваліфікованими лікарями та чудовими приморськими курортами. Спочатку до Одеси відрядили зв’язкову та довірену особу Шухевича – Галину Дидик. Путівку на курорт їй роздобув близький до підпілля голова артілі «Червоний промінь» Іван Парубчак, який зумів оформити документи через Львівський облліспромсоюз. На відпочинок Дидик поїхала в червні 1947-го з фальшивим паспортом на ім’я Софії Ксенжик. Відпочивала повстянка у санаторії імені Карла Маркса протягом місяця.
Галина Дидик
Ось, що про ту поїздку згадувала сама Галина Дидик:
«Почав хворіти і Провідник: у нього піднявся тиск, часто мучив головний біль. Треба було якось лікуватися. Але як і де, та ще й тут, у Львові? То був 1947 рік. Поїхала я в Одесу подивитись, чи можна там йому підлікуватись. Трохи було страшно, бо до того часу ми сиділи в лісі, а тут доводиться вийти з нього, переодягнутись і їхати поїздом. Одержала я якусь "путівку" і поїхала в Одесу на курорт. Крім того, що мала довідатись, чи можна там лікуватись, я ще мала завдання подивитись, що собою являють люди на Східній Україні.
Бо до того часу ми знали тільки НКВД або Червону армію. Ще до армії у нас таких претензій не було, а НКВД – то був для нас пострах, і ми знали, які то нелюди. Приїхала туди – післявоєнний час, повно інвалідів, якісь трофеї і все по-російськи. А я по-російськи говорити не вмію, ані підладитись під них. Попала я на курорт "Куяльник" немовби важко хвора на серце. Мене прийняли. Лікували там "грязями": обмажуть мене тим болотом, загорнуть в цельту. Серце у страшний спосіб б'ється, але мені треба видержати. В "Куяльнику" довідалась, що туди можна привезти лікувати людей. Водночас побачила, що на Східній Україні люди як люди, що то не ті типи, до яких ми звикли тут, – енкаведисти. А головне те, що, коли вони довідались, що я з Галичини, стали до мене направду дуже гарно ставитися…Я була здивована: ми тих людей колись боялись, а вони такі самі добрі, добрі українці… Видержала я тоді на тім курорті місяць. Не приїхала здоровша, але з багатим досвідом».
Черга Романа Шухевича лікувати хворе серце настала навесні 1948 року, бо хвороба не давала Провіднику повноцінно працювати. Розуміючи, що без санаторного лікування не обійтися, Галина Дидик зуміла через наближених до УПА людей придбати у травні 1948 року дві путівки на лікування до одеського санаторію «Лермонтовський». Їх підпільники оформили на підроблені документи нібито двох «учителів» – Ганни Хом’як і Ярослава Польового. До пункту призначення обоє полетіли літаком Івано-Франківськ – Одеса. Поїздка до Одеси насамперед для Шухевича була складною в психологічному плані. Як згадувала Галина Дідик: «Це було досить складно, бо серед людей він уже давно не був, звик іншими командувати, а тут довелося мені ним командувати, бо я йому сказала, що він їде як пакунок, але за все я відповідаю. Дістали ми документи і поїхали в Одесу… лікувати серце, бо справді у Провідника було дуже вже бідне серце і високий тиск».
Прибувши на місце лікування, пара пройшла обстеження в поліклініці санаторію, а потім, відповідно до висновків лікарів, купили за готівку дві курсівки по 10 тисяч крб. кожна, за якими півтора місяці лікувалися у кардіолога Неллінгера, професора Сігала та дантиста Балабана.
Лікуючись в Одесі, Шухевич і Дидик неодноразово гуляли центром міста, відвідували музеї, різні лікувальні заклади, фотографувалися в міських фотоательє. Також відвідували місцеві театри. Так в Одеському оперному слухали оперу «Руслан і Людмила», в Одеському російському драматичному театрі дивилися «Анну Кареніну», в Літньому театрі на Великому Фонтані – «Марицю».
З часом підпільники настільки осміліли на курорті, що навіть дозволили собі зробити кардіограму серця Шухевича у військовій частині. «В той час не було в санаторіях апаратів, щоб робити кардіограму. Був він тільки в якійсь військовій частині, – згадувала Дидик. – Я пішла туди попроситися, але мені сказали, що вони нікому не роблять. Але коли почули, що ми галичани, що я приїхала з хворою людиною зі Львова, дуже добре поставилися і зробили кардіограму».
Курортники, зважаючи на свій статус, чудово розуміли, що кожен вихід в місто, кожен похід до лікаря або на процедури був дуже ризикованим, тому намагалися всіляко убезпечити себе. Наприклад, коли Шухевич був на процедурах, Дидик чекала його біля дверей з пістолетом у кишені, а сам Шухевич не відвідував лікарів без ампули отрути.
Лікування покращило стан здоров’я Шухевича, і протягом літа й осені він почувався добре. Але вже взимку 1948-1949 років хвороба знову нагадала про себе. Охоронець Михайло Заєць писав: «Заглядала неміч до Командира. Зупинялися серце, крутилися голова – тоді у всіх був сумний настрій».
Шухевич на підпільній квартирі у Білогорщі. На фото: Р.Шухевич, Олекса Гасин, Галина Дідик.
Шухевич знову звертається за допомогою до львівських лікарів, але це не дало бажаних результатів, тому одеський курс лікування довелося повторити. У червні 1949-го він разом із Дидик за тими ж фальшивими паспортами їде в Одесу. Спочатку вони оселилися на квартирі навпроти санаторію «Аркадія», але незабаром за рекомендацією доктора Шаблудзе, переїжджають у передмістя Одеси, село Крижанівка, де селяться в будинку бригадира місцевого колгоспу Матвія Жуматіна. Лікувалися у тих же лікарів, що й попередньо.
Назад до Галичини повстанці поверталися через Київ, що теж не викликало підозри в «органів». Але літнє лікування поліпшило стан Шухевича ненадовго. Влітку і на початку осені він відчував себе дуже добре, навіть навчав підпільну молодь важких вправ на турніку, але пізньої осені хвороби командира знову загострилися, а взимку 1949-1950 років невеликі переходи в 10-15 км давалися Чупринці з величезними труднощами. Попри постійне лікування, дієти, уколи, процедури ситуація не кращала. Всі навколо розуміли, що головний командир УПА доживає своє життя. Розумів це і він, тому намагався зробити максимально багато за час, що йому залишився. Поїздки до Одеси посприяли його переконанню, що повстанський рух можна поширити й на Схід. Люди Шухевича з цією метою об’їздили майже всі обласні центри, розширили мережу оунівських зв’язків, організували конспіративні квартири. На початку 1950 року Шухевич працював над планами перенесення підпільних баз, будівництва нових криївок, розробляв інструкції щодо роботи з молоддю, міськими жителями, населенням «Великої України».
За цим і застала командувача УПА спецоперація МҐБ від 5 березня 1950 року, яка стала для нього фатальною. Вже після загибелі Шухевича у радянських спецслужбах дізналися, що тоді, як вони активно вели його пошуки в Галичині, розшукуваний лікувався в радянських оздоровницях Одеси. Слідчі МҐБ, з’ясовуючи, як командир УПА міг виїжджати «на моря», констатували в рапорті, що «місцевими [одеськими. – Z] органами міліції вони [Шухевич і Дидик. – Z] були тимчасово прописані на проживання, згідно з наданими підробленими документами». Причому в паспорт Шухевича була вклеєна фотографія, ідентична тій, що була у збірці №1 МҐБ СРСР, що містить орієнтування на розшукуваних по всьому Союзі державних злочинців.
Підроблене тимчасвое посвідчення, яким користувався Шухевич (зроблене на прізвище Максима Орловича).
Всі світлини з книги: Українська Повстанська Армія. Історія нескорених. – Львів, 2007.
01.07.2017