Мур і Хирляк

Шукати шпарини в кордоні між Мексикою і США є прибутковим бізнесом для мафії. Лише відкривши навстіж кордони, можна покінчити з нелегальною імміграцією і контрабандою наркотиків.  

 

 

Добрий репортаж може бути таким самим захопливим та інформативним про реальний світ, як і видатне оповідання або чудовий роман. Тих, хто в цьому сумнівається, я прошу прочитати хроніку Йоана Ґрільйо  Bring On the Wall, опубліковану 7 травня у  The New York Times. У ній розповідається історія Фляко (Хирляка), мексиканського контрабандиста, який усе своє життя, ще зі шкільної лави (з 15-ти років), потайки переправляв через кордон у США  наркотики і нелегальних іммігрантів. П’ять років він відсидів у в’язниці, однак не зрікся ремесла, яким займався, тим більше, що зараз, як він каже, його незаконний фах процвітає як ніколи.

 

Коли Хирляк почав займатися контрабандою марихуани, кокаїну і переправляти через кордон своїх співвітчизників, а також вихідців із Центральної Америки, які перейшли через  пустелю Сонора і мріяли потрапити у США, перемитництво було ремеслом так званих «койотів», які працювали самі собою і зазвичай брали 50 сентаво з іммігранта. Однак в міру того, як американська влада укріплювала кордон ґратами, мурами, митницями і поліціянтами, ціна піднімалася – зараз кожен нелегальний іммігрант платить за перехід як мінімум 5 тис. дол., – наркокартелі, особливо такі, як картель Хуареса, Сіналоа, Льос-Сетас та Ель-Ґольфо, взялися за цей бізнес і зараз контролюють, часами люто конфліктуючи між собою, секретні переходи на трьох тисячах кілометрів кордону – від берегів Тихого океану до Мексиканської затоки. Нелегального іммігранта, який переходить кордон сам, обходячись без них, картелі карають, інколи смертю.

 

Способів знайти шпарину в кордоні є безліч, і Хирляк показав Йоанові Ґрільйо гарні приклади винахідливості і хитрості контрабандистів: катапульти або трампліни, при допомозі яких перелітають через мур, схованки, які будують всередині потягів, вантажівок і автомобілів, тунелі – в деяких із них є електричне світло і кондиціонери, аби ті, хто ними користується, насолоджувалися зручною переправою. Скільки їх є? Мабуть, дуже багато, попри ті 224, що їх поліція виявила за період 1990-2016 рр., бо, за словами Хирляка, бізнес, замість того щоб занепасти, процвітає, незважаючи на переслідування і заборони. Якщо вірити його словам, є стільки діючих тунелів, що американсько-мексиканський кордон «схожий на швейцарський сир».

 

Чи означає це, що картелі не переймаються славнозвісним муром, на зведення якого президент Трамп у поті чола шукає мільярди доларів? «Навпаки, – стверджує Хирляк. – Що більше є перешкод, які потрібно обійти, то краще для бізнесу». Тобто твердження «ніхто не знає, на кого працює» в даному випадку справджується цілком і повністю: мексиканські картелі у захваті від прибутків, які вони отримають від антиіммігрантської одержимості нового американського можновладця. І, без сумніву, вона послужить великим стимулом для того, аби інфраструктура протизаконності досягла нових вершин технологічного розвитку.

 

Місто Ногалес, де народився Хирляк, простягається до самого кордону, тож багато домів мають підземні переходи, які сполучаються з домами на іншому боці, і перехід туди й назад в цьому випадку є швидким і напрочуд легким. Йоан Ґрільйо навіть мав нагоду побачити один із тих тунелів, який починався в могилі на міському цвинтарі. А ще йому показали, вже в Аризоні, як мафія за допомогою сміливих технологічних операцій  перетворила широкі водостічні труби, якими користуються обидві країни, на коридори для транспортування наркотиків та іммігрантів.

 

Цей бізнес настільки процвітає, що мафія може платити кращу платню водіям, митникам, поліціянтам, залізничникам, службовцям, ніж та, яку вони отримують від держави чи приватних підприємств, і таким чином розраховувати на систему інформації, яка протидіє системі органів влади, і на засоби, достатні для того, аби з допомогою добрих адвокатів захистити в судах і державній адміністрації своїх співробітників. Як каже Ґрільйо у своєму репортажі, достатньо абсурдним є те, що на цьому кордоні Сполучені Штати витрачають колосальні суми, аби завадити контрабанді наркотиків, коли в багатьох американських штатах уже легалізували чи скоро легалізують вживання марихуани і кокаїну. Я додав би: де попит на іммігрантів – легальних чи ні –  залишається дуже високим, як для роботи в полі, особливо у посівний сезон і під час збору урожаю, так і в містах, де певні види фізичної роботи виконують майже винятково латиноамериканські іммігранти. (Тут, у Чикаго, я не бачив жодного ресторану, кафе чи бару, які б не були переповнені ними).

 

Ґрільйо згадує про мільярди доларів, що їх витратили Сполучені Штати, відколи Ніксон оголосив «війну наркотикам», і як, незважаючи на це, вживання дурману поступово зростало, стимулюючи його виробництво й контрабанду і породжуючи довкола цього несказанну корупцію і насильство. Достатньо зосередитися на таких країнах, як Колумбія і Мексика, аби зрозуміти, що пов’язана з наркотрафіком мафія породила політичний і суспільний безлад, ракове зростання злочинності і навіть стала сенсом існування буцімто революційної війни, яка – принаймні в теорії – схоже, добігає свого кінця.   

 

Щось схоже відбувається і з нелегальною імміграцією. Як у Європі, так і в Сполучених Штатах з’явилася параноя довкола цієї теми, в якій – уже вкотре в історії – суспільства, що переживають кризу, шукають офірного цапа для пояснення соціальних та економічних проблем, від яких страждають, і, звісно, іммігранти – люди з іншим кольором шкіри, іншою мовою, іншими богами та іншими звичаями – є вибраними, тобто тими, хто приїздить, аби відібрати робочі місця в корінних мешканців, вчиняти переступи, грабувати, ґвалтувати, здійснювати теракти і перевантажувати систему охорони здоров’я, освіти і пенсій. Таким чином расизм, який, здавалося б, зник (насправді ж відійшов убік і заховався), зараз набув певної леґітимності навіть у таких країнах, як Швеція і Голландія, які ще донедавна були взірцем толерантності і співжиття.

 

Правда в тому, що іммігранти значно більше дають країнам, які їх приймають, аніж отримують від них: це підтверджують всі опитування і дослідження. Більшість із них налаштовані проти тероризму, оскільки вони самі є найчисленнішими його жертвами. Й нарешті, попри те, що вони є скромними і нещасними, іммігранти не є дурними, вони не їдуть в країни, де їх не потребують, вони їдуть в ті суспільства, де саме через розвиток і процвітання, яких вони досягнули, місцеві жителі вже не хочуть займатися певними ремеслами, виконувати певні роботи і обов’язки, які є необхідними для того, аби суспільство функціонувало, і які виконуються завдяки їм. Міжнародні агенції, дослідницькі фундації та центри нагадують нам про це щомиті: якщо найрозвинутіші країни хочуть і далі мати високий рівень життя, їм потрібно відкрити свої кордони для імміграції. Звісно, не як-небудь: інтеґруючи її, а не ізолюючи в ґетто, які є кублами фрустрації і насильства, даючи їй можливості, які, наприклад, давали США перед появою націоналістичної і расистської демагогії Трампа.

 

Коротше кажучи, це дуже просто: єдиний справді дієвий спосіб покінчити з проблемою нелегальної імміграції  і мафіозною контрабандою – це леґалізувати наркотики і відкрити навстіж кордони.   

 


Mario Vargas LLosa
El muro y el Flaco
El País 21.05.2017
Зреферувала Галина Грабовська

 

    

25.05.2017