Щоби Росія стала чимось сучасним – країною, суспільством, state, сommonwealth або republic, – вона повинна перестати бути «государством».
Часто доводиться чути, що в Росії з невластивою більшості сучасних розвинених суспільств підлесливістю ставляться до влади, як і до тих, хто її персоніфікує. Це зазвичай пояснюють специфікою історії, територіального розташування та економічних умов Росії. При цьому більшість людей, коли розмірковують на цю тему, то схильні вважати таку ситуацію аномалією, що перешкоджає розвитку країни.
Можливо, так воно і є, але я хотів би звернути увагу на те, що проблеми сягають глибше, ніж може здаватися. На відміну від лібералів, які вважають Росію нормальною країною, я вважаю, що в політичному відношенні ми первинно інакші, маючи, як стверджує російський президент, «винятково потужний генетичний код», котрий, щоправда, навряд чи є «однією з основних наших конкурентних переваг в нинішньому світі». І ось чому.
Як визначається в російській мові політична форма суспільства, його організація, що володіє особливими механізмами управління і примусу та наділена також і зовнішнім суверенітетом? Государство. І ми щодня вимовляємо це слово, не знаходячи в ньому нічого незвичайного. Між тим, як на мене, незвичайного в ньому доволі багато, і ним – серед іншого – і визначається абсолютно особливий шлях Росії.
Етимологія слова «государство» видається доволі простою: воно бере початок від слова «государь», а це – від слов'янського «господарь», тобто хазяїн або повелитель. Деякі лінгвісти роблять і наступний крок – до слова «Господь», або Бог; деякі зупиняються на «господин». Навіть якщо ми і не доходимо до божественної природи держави (вона і так давно роз'яснена в Священному Писанні: «нема бо влади, що не була б від Бога; і ті, існуючі влади, установлені Богом» [Рим. 13:1]), уже сам термін припускає, що держава не зобов'язана служити громадянам, а піддані мусять догоджати їй, нехтуючи власними інтересами і потребами.
Феномен, описуваний у нас як «государство», відомий вже тисячі років, але ніде він так не відзначився, як у Росії. Всі ми пам'ятаємо з курсу філософії про знаменитий трактат Платона «Держава» [офіційно перекладають російською мовою як "Государство"]. Як, однак, він називався в оригіналі? Звичайно ж, Πολιτεία. Про що в ньому йдеться? Про стани, їхню взаємодію, про зміну типів політичного устрою. Як називали державу в римські часи? Її йменували Res Publica: і знову термін відсилав нас до форм правління і до відносин між керованими і вождями, але не до необхідності підпорядковуватися. В середньовічній Європі термін «государь» не траплявся; відома багатьом назва книги Нікколо Макіавеллі [в російському перекладі — «Государь»] – всього лише вольність російського перекладача. В оригіналі трактат має назву Il Principe – в римському значенні слова «принцепс». Знаменита праця Томаса Гоббса «Левіафан» – позірно про трактування могутності держави – присвячена владі співдружності церковного і цивільного (the power of a Commonwealth, ecclеsiastical and civil), а «співдружність» – це все ж таки дещо інше, аніж система, в якій все визначає примха «господаря». Звичайно, про сеньйорів, королів та імператорів говорили і писали всі, але самої власне суспільної організації за їхніми титулами не йменували.
Протягом століть і аж до наших днів у романських і германських мовах державу зазвичай іменують state, Staat, état, estado, stato і т. д. Усі ці терміни почали використовувати для позначення політичної одиниці в XIII-XIV століттях (тобто в період, коли в Європі формувалися відносно складні і комплексні суспільства), походять вони від латинського слова status, що окреслював чиєсь багатство чи позицію щодо чогось (і в цьому сенсі вони близькі до платонівської Πολιτεία). З моменту появи цього поняття воно несло релятивістський характер, вказуючи на відношення позначеної сутності до суспільства/громадян або до інших подібних об'єктів/явищ. Навіть не надто приємне для російського вуха німецьке Reich, що походить від протогерманского rikja та готського reiki і має аналоги в більшості мов германської групи, вказує на пряму лінію успадкування або на належність до певного роду, але не на відносини панування і підпорядкування, і тим більше не відсилає до чогось божественного. Фінське tila констатує просторову визначеність того чи іншого суспільства, тобто трактує території – як і китайське 国家, що поєднує відсилання до імператорського роду і межі або, якщо бути точнішим, до стіни, що відокремлює володіння імператора від зовнішнього світу.
У Росії ж на первинному рівні, навіть аж на такому буденному рівні, як мовний, викоренені будь-які сумніви в абсолютно особливій ролі влади в історії та житті суспільства. Російська реальність була і залишається навіть «сумнішою» за систему європейського абсолютизму. У Європі монарх міг заявити: «Держава – це я!», тоді як у Росії він навіть не був державою; вона історично була і донині залишається абсолютно деперсоніфікованою, відчуженою від людини сутністю – і в цьому, власне, полягає найбільша трагедія країни.
Я так детально зупиняюся на термінологічних моментах, бо вони мають виняткове значення для розуміння російської ідентичності.
Віддавна ідея «государства» в її російському виконанні служила і служить для обґрунтування права будь-якій встановленій в країні владі пригнічувати власне населення і розпоряджатися наявними ресурсами не від імені і не в інтересах народу чи суспільства, а від імені та в інтересах держави – феномену, якого ніхто конкретний не втілює. Монарх у давні часи, генсек чи президент – у відносно недавні, не називали себе втіленням держави. Понад те, навіть не заперечуючи наявної в них верховної влади, вони вміло створювали враження, що за наявні в суспільстві проблеми відповідальне їхнє оточення. «Цар добрий, бояри погані!» – ця максима могла з'явитися і століттями проіснувати тільки в Росії. Захист держави оголошували найвищою цінністю у всі часи – навіть тоді, коли будь-яка логіка вказувала на те, що влада заслуговує бути поваленою, а режим – демонтованим. У результаті в Росії сформувалося суспільство, більшість членів якого були готові офірувати на вівтар держави добробут і життя, не з'ясовуючи її, держави, цілей і намірів. На відміну від Заходу, де передбачалося, що «аби людина любила свою країну, країна повинна цьому надаватися» (Burke, Edward. Reflections on the Revolution in France), в Росії raison d’être (рація існування) держави ніколи сумніву не підлягала.
Подібний статус «государства» в російській історії і російському світосприйнятті зумовив три особливості країни і суспільства.
По-перше, «государство» успішно витіснило народ (а тим паче – людину) на соціальну периферію. Росія, на мій погляд, саме тому репрезентує одну з небагатьох країн, де, з одного боку, цінність людського життя практично не зростає з плином часу і де, з іншого боку, уряд прямо і опосередковано несе відповідальність за більшу кількість жертв серед власного населення, ніж будь-які зовнішні війни та катаклізми. Цей тренд зумовив і низку інших, але найважливішим стало викривлене відношення до економіки, в якій працю цінують дешевше за речі, а часом розглядають і як зовсім дармову, – тому економіка була й залишається ресурсною, а не індустріальною, відтак перейти на якийсь вищий і сучасніший стан їй, судячи з успіхів її «модернізацій», загалом не дано.
По-друге, вкрай важливим наслідком примату «государства» стало утвердження тези, що «мета виправдовує засоби», – а це, своєю чергою, стало обґрунтуванням практично цілковитого нехтування ефективністю. За багато століть у Росії відбулась підміна того, що звикло називають efficiency, тим, що можна означити як effectiveness; успіхом вважали досягти мети, а не вирішити проблему. Вся історія Росії заповнена прикладами того, як з екстремальним напруженням сил будували нові міста, дороги, промислові об'єкти тощо, необхідність яких була далеко не очевидною; часом вони ставали наслідком помилкових стратегій, часто виявлялися продуктом божевільних ідей правителів – але скрізь спільним було те, що раціональний економічний розрахунок тут присутнім не був, як і в безпрецедентно великій кількості випадків. Відповідно, така господарська ідеологія ставила серйозні перепони на шляху розвитку приватного бізнесу, що у всіх країнах і у всі історичні епохи мав на меті матеріальні інтереси й орієнтувався на економічний результат; значною мірою звідси і походить принципова відмінність від решти Європи.
По-третє, ці особливості російського розуміння «государства» і влади радикально вкоротили рівень прихильності росіян до раціоналізму, серйозно сприяючи прийняттю будь-яких масштабних доктрин і концепцій. Саме уявний характер государства став найважливішою підставою прихильності Росії до доктринальних концепцій і до її фактичної залежності від них та від утверджуваних ними ілюзорних цілей. Масштаб індоктринації в країні перевершує, на мій погляд, будь-які існуючі в світі аналоги, а сама ця індоктринація стає природним станом суспільства, в той час як у більшості інших країн була лише короткочасним відхиленням від домінуючих трендів.
Опис існуючих проблем та їхніх джерел можна продовжити, але висновок очевидний: для того, щоб Росія стала чимось сучасним – країною, суспільством, state, сommonwealth або republic, – вона мусть перестати бути «государством». Нема нічого злого ні у владі, ні в уряді, ні навіть, зрештою, в монархові. Але є величезне зло в «государстве» – в його типово російському розумінні, в цьому великому фантомі, що не має ні історичних аналогів, ні історичної перспективи. Ця раболіпська, анахронічна концепція, що плутає духовні авторитети та світські повноваження, мусить бути відкинута, якщо росіяни хочуть спільно, як єдиний народ, жити в сучасному світі, а не розбігатися в різні боки — туди, де природною формою людського життя вважають суспільство, а не державу, де правителі є слугами громадян, а не їхніми «господарями».
Стаття є авторизованим уривком із книги В. Іноземцева «Россия: несовременная страна», що вийде у видавництві «Альпина Паблишер» восени 2017 р.
Владислав Иноземцев
Великий Фантом
The Great Russian Phantom
Intersection: Россия / Европа / Мир, 18.05.2017
Переклад О.Д.