(Перша українська публїкація про відокремленє Галичини. — Др. Кербер і його українські приятелї. — Полїтика правительственна і полїтика національна. — Спасителї нації. — Наше становище. — Справа Загальної Української Ради. — На ковадлї заграничної полїтики.)
Пів року після проголошеня акту з 4. падолиста, яким заповіджено розширенє автономії зглядно відокремленя Галичини, появила ся перша українська публїкація на сю тему.*) Річ дійсно замітна і характеристична з'окрема для відносин серед українського полїтичного табору. Чиж не є справа відокремленя Галичини тою, що потрясла всею українською суспільністю Австрії без огляду на краєві границї? Чи не потрясла вона з'окрема українськими полїтичними тїлами, не спричинила в українськім полїтичнім таборі ряду кріз, заколоту, замішаня понять та через край прикрих непорозумінь? Богато енерґії полїтичних представників австрійського чи пак галицького українства пішло на марно, на крикунство та пустомельство, богато друкарської масти пішло на скандальну ґазетну лайку та на саморекляму. Але шість довгих місяцїв треба було ждати на те, щоби становище українського полїтичного представництва в такій кардинальній справі, як відокремленє Галичини виявлено в такій конечній та елєментарній формі, як публїкація, доступна для полїтичного сьвіта держави. Та лїпше пізно, як нїколи...
З поміж української полїтичної лїтератури на нїмецькій мові брошура п. Сїнґалевича належить до тих небогатьох, які з користю для себе може прочитати й український читач. Містить ся в нїй між иньшим ориґінальна та проста в висновках аналїза замірів правительства доктора Кербера що до Галичини, яким вираз дав коментар того шефа австрійського кабінету до відручного цїсарського письма з 4. падолиста. Протиставлячи оба документи автор констатує ряд противенств між актом цїсарської волї і тим сьвідоцтвом намірів тодїшного мінїстра-президента, якби обчислених на загибіль українського народа в Галичинї.
Закидає автор дру Керберови, що в противенстві до змісту цїсарського письма, в якім всеж таки висказано бажанє створеня таких обставин в Галичинї, щоби населенє краю, отже й українське, одержало можність "національного розвитку", то др. Кербер в своїм коментари виключив сю можність відразу, заявляючи, що в Галичинї мають остати ті самі уладженя, які були доси, тільки що мають вони ще бути удосконалені в напрямі свого дотеперішного розвитку — значить в напрямі остаточного усталеня польської перемоги!
Коли в відручнім цїсарськім письмі говорить ся про дальшу, незмінну приналежність краю Галичини до австрійської держави, то др. Кербер підсуває під понятє держави понятє монархії, підносячи так відокремленє Галичини до степеня висшої полїтичної одиницї, рівнорядної з рештою Австрії — іменно як раз після бажань польського кола!
Наколи далї цїсарське письмо формально лише зіставляє зі собою заповіджене розширенє галицької автономії із створенєм самостійної Польщі, то президент мінїстрів др. Кербер ставить в своїм коментари обі справи у відношенє абсолютної взаїмної залежности, називаючи відокремленє Галичини: конечним наслїдком створеня Польщі, та виявляючи супроти Українцїв ще ту цинічну відвагу, що східні границї сеї Польщі переносить на північний схід монархії, значить на українську Волинь та Подїлє!
"Гарну будучність — каже посол Сїнґалевич — готовило правительство дра Кербера Українцям по обох боках австрійсько-російського кордону!"
Виводи п. Сїнґалевича варті того, щоби перестудіювала їх та частина українського парляментарного заступництва Галичини, яка перебрала на себе мало почесну ролю горячого оборонця дра Кербера перед наступом — пп. Василька і свого-ж таки голови, дра Костя Левицького.
***
Відомо, що п. Василько був тим, котрий перший мав відвагу виступити різко проти президента мінїстрів дра Кербера після його галицького подвигу. Було тодї заповітом найелєментарнїйшого полїтичного розуму виступити проти шефа одвічального правительства збитою лавою усему українському полїтичному представництву, а з окрема й тим, котрі "сумнївали ся", чи др. Кербер був сам виновником чи спадкоємцем вини покійного ґрафа Штірка. Бо колиб навіть правдою було се останнє, то звісно др. Кербер на кождий випадок був — як запримічує п. Сїнґалевич — тим, що: чи варив галицьку кашу він сам чи не сам, то він подав її нам на стіл їсти. Тількиж бо коментар д-ра Кербера дякуючи своїй ясно висловленій тенденції загалом виключає всяку можливість сумнїву що до становища самого дра Кербера до справи відокремленя Галичини, яке є його справою і з якого іменем справа відокремленя Галичини буде звязана в історії.
Та засліпленє чи несвідомість і честилюбивість деяких одиниць підмінували, на жаль, національну карність українського представництва. І в хвилї, коли треба було спільно всїм виявити перед полїтичним сьвітом держави збірну волю зєднаної нації і коли оба представники української полїтики в Австрії, др. К. Левицький і Н. Василько досадно задемонстрували становище нації своїми резиґнаціями, — українське представництво на загал дало сьвітови приклад розтїчи. Частина українських представників не зуміла достроїти ся до вимог хвилї. Боротьба проти відокремленя Галичини перемінила ся в боротьбу проти українських таки полїтичних провідників. Вороги української нації затирали з втїхи руки і — тимчасом — кували оружє.
***
Блудити річ людська, в блудї грязнути річ погана. І от недавно орґан бувшої опозиції, "Українське Слово" ч. 86, не повстидав ся напасти знову на п. Василька, закидаючи йому, що його полїтика "з правила правительственна", що для него: "якби був мінїстром-президентом др. Штірк, бувби добрим; прийшов др. Клям Мартінїц і є також добрим; один др. Кербер не має в п. Василька ласки". Тримаючись очевидно засади: frisch gelogen, halb bewiesen — автор дотичної статї не зміркував, що і в брехни повинна бути льоґіка. Бож констатуючи, що п. Василько поборював дра Кербера, хоч той в свій час був такимже всеможним паном, як перед ним ґраф Штірк, а по нїм ґраф Мартінїц, тим самим збиває твердженє, немовби полїтика п. Василька була "з правила правительственна", тобто така, що за всяку цїну тримає з кождим правительством, без застережень. Та на тім не кінець суперечности. Полємізуючи в тійже статї із змістом листа п. Василька до дра К. Левицького в справі Заг. Укр. Ради, автор сам таки підчеркує те місце, де п. Василько говорить про те, що варто співпрацювати з тим правительством, яке прийшло по дру Кербері, "оскількоб воно не змінило своїх цїлий". В отсїм жеж застереженю саме й містить ся прінціп полїтики власне не "з правила правительственної", для якої добрий кождий — як його й звав, коби що дав, — але позитивної полїтики національної, спрямованої до того, щоби витворити гармонїю між стремлїнями нації та правительства, і котра то полїтика в данім випадку може бути "правительственною", і то так довго, доки правительство власне "не змінило своїх цїлий".
Отже як бачимо, з трех наведених автором згаданої статї австрійських премєрів перший, ґраф Штірк був і остав в памяти для п. Василька добрим, ґраф Клям Мартінїц вийшов зглядно добрим, натомість др. Кербер кепським, — значить "Укр. Слово" в праві тільки на половину.
Якеж відношенє до трех згаданих правительств сеї ґрупи, що її орґаном "Українське Слово"? Для неї кепський ґр. Штірк, котрого поборює, по його смерти, арґументами тенденційних радикально-нїмецьких наклепів. Вона натомість в рожевих красках представляла нам доси — передчасно! — свої успіхи у правительства Клям-Мартінїца, та вже в найрожевійшім осьвітленю змалювала в своїм орґанї правительство дра Кербера. Як бачимо, то не збуває партії Укр. Слова зовсїм на охотї жити в згодї з кождочасним правительством, — саме те, що сей орґан вчисляє п. Василькови в провину. Але метода, якої придержує ся та партія, не то що фальшива, але просто фатальна.
***
Всївши на коня високопарляментарної полїтики і кидаючи відти вправо і влїво клеветами, т. зв. опозиція окричала себе месією нації. "Краще вже — каже "Укр. Слово" — як п. Василько стоїть на боцї і не має права нїчого заявляти нашим іменем". Зрікши ся свого мандату як віцепрезидент Заг. Укр. Ради, п. Василько звісно й далї ревно займав ся загальними українськими і спеціяльно також галицько-українськими справами. Відомі прим. виступи п. Василька в Австрійськім Полїтичнім Товаристві, якими він віднїс блискучу побіду над польською акцією, зорґанїзованою на дезорєнтацію віденського полїтичного сьвіта. Але звісно п. Василько нїчого не заявляв і не міг заявити "нашим іменем", тобто іменем галицько-українського парляментарного представництва. Тим голоснїйшими стали заяви пп. Колесси, Петрушевича і тов.: гучні комунїкати, самохвальби і самозапевненя, що ось то "ми" відвернули від нації небезпеку. Та гіркі кпини ладила собі з них судьба. Вона закпила собі над ними раз недавно, як, здавалось, впала була під напором великих подїй справа відокремленя Галичини подїя, яку вони раді були записати на рахунок своїх успіхів. Вона закпила собі з них немилосердно вдруге, як дуже скоро після сего знову воскресла справа відокремленя. Чи супроти того вступити нам в слїди пп. Цегельського і Голубовича? Чи кинути в їх сторону закидом зради національних інтересів, коншахтів з правительством Клям-Мартінїца і т. п.? Нї, се й в голову нам прийти не може. Бо ми свідомі того, що так добре, як упадок справи відокремленя з перед двох тижнїв не був їх заслугою, так добре й те, що тепер стало ся, стало ся силою розвитку відносин, сильнїйших над спроможність панів з під стягу Укр. Парл. Репрезентації. Вина тут в чім иньшім. Тут вина в тім дусї розладу і малодушности, яким підкопано нашу відпорну сили і спричинено, що в хвилї, коли на російській Українї наш нарід будить ся до нового житя, коли автоматично підскочили шанси української полїтики в Австрії, ми тут дякуючи такій полїтицї, замість висше — ступаємо ступінь низше, розбиті і зіґноровані, з якими, звісно, не так то й числять ся.
***
За успіхи своєї полїтики ті панове, що забажали змонополїзувати галицьку полїтику, будуть одвічати перед своїм загалом. Ми, буковинські Українцї, болїємо задля такої полїтичної дїяльности тої меньшости галицько-українського представництва. Свідомі того, що в сїй великій історичній хвили важить ся доля не одвічального редактора "Українського Слова", п. Сидора Голубовича і його товаришів, а тільки справа українська, розумієть ся й далї будемо після нашого розуміня працювати в користь української справи, чи вона буковинська, чи галицька, чи загально-українська. Якби там не було, Буковинська Україна й доси з поміж всїх українських земель може похвалити ся найвидатнїйшими видимими успіхами своєї національної полїтики. Стало ся се, розумієть ся, дякуючи заступникам українського народа на Буковинї, але не булоб воно стало ся без того духа карности і солїдарности, який панує серед українського заступництва Буковини, а якого так би побажати й українським полїтикам в Галичинї. Сї здобутки українства на Буковинї, се будь що будь цїнний вклад в загально-українську скарбницю, а вже сї позитивні здобутки дають заступникам українського народа на Буковинї відай чи не сильнїйшу лєґітимацію забирати голос в загально-українських справах, як ся, пожаль ся Боже, полїтика незрівноважених одиниць, що в її результатї заодно виходить і не може виходити що иньшого, як: пшик. Тому не можуть українські посли з Буковини згодити ся з поглядами орґану згаданої посольської ґрупи, що немов то у неї більше моральне право на всеукраїнську полїтику. Полїтику українських заступників Буковини апробує весь український загал Буковини, а бодай його подавляюча більшість. А годить ся з нею і більшість галицько-українського загалу, котра свідома при тім превеликої ваги солїдарности всїх національних сил, яку розбили і свідомо нищать деякі мало одвічальні елєменти.
***
Свідомість того, що полїтика п. Василька має за собою признанє українського загалу Австрії і з окрема Галичини й велить т. зв. опозиції боронити ся в спосіб нахабний проти "майоризації п. Васильком". Плян реорґанїзації Заг. Укр. Ради на такій основі, що малиб в ній мати голос і всї соймові посли, орґан сеї ґрупи зове махінацією, обчисленою на придбанє більшости для Василька, бо — як говорить ся в тім орґанї — українських послів до буковинського сойму є більше як половина того, що до галицького. От і надибав собі — виходить — Василько клопоту, довівши своєю полїтикою на Буковині до того, що там аж тілько намножило ся послів, та й не снивши нїколи о тім, що колись кувати меть ся з того проти него оружє...
Для сконстатованя правди завважимо, що плян дати в З. У. Р. голос соймовим послам не є концепцією буковинською, але галицькою, на яку не могли не згодити ся Буковинцї. Та супроти згаданого спротиву питаємо: Не вже справа такого чи иньшого складу загальноукраїнської орґанїзації є справою залежною від того, хто в нїй повинен мати більшість і чи вільно її а такого становища трактувати? Що до п. Василька, то йому до більшости не треба соймових послів, бож і поміж українськими послами у віденськім парляментї п. Василько, коли на те пішло, має більшість. Більшість без соймових послів мав п. Василько доси і в Заг. Укр. Радї. На певну більшість мусїв напрям репрезентований пп. К. Левицьким і Васильком числити й на плянованім Заг. Укр. Радою з'їздї нотаблїв, перебитім як відомо партією Укр. Слова, яка слушно бояла ся, що провалить ся на нїй так, як опісля провалила ся на в'їздї нац. дем. мужів довіря у Львові. На більшість все може числити здорова і твереза полїтика.
Та для нас не в більшости дїло. Тут питанє прінціпіяльної натури: так добре, як укр. парл. репрезентація Галичини дала до себе доступ послам до галицького сойму, і то з вигаслим посольским мандатом, з таким самим, коли не більшим правом буковинсько-українські соймові посли з непередавненим мандатом мають право одержати голос в загально національній орґанїзації Заг. Укр. Ради. Про компетенцію лєґальних представників народа чейже не рішати ме ся обставина, чи се підходить під рахунок більшости тої чи иньшої амбітної одиницї.
А в тім, автор статї "Укр. Слова", що бє в голосний дзвін ізза "нового каламученя", пускає ся ще й на звичайний обман. Страшить, що наколи галицькі соймові посли сидять в Галичинї і не моглиб брати участи в засїданях, то буковинські соймові посли сидять всї у Відни і майоризувалиб тодї безцеремонно галицьких послів до парляменту. Наша відповідь на те така: брехня, се не арґумент. Правдою є, що буковинсько-українських соймових послів сидить у Відни всего — двох!
***
При сїй нагодї справимо ся ще з одним "прінціпіяльним" випадом проти особи п. Василька, який заключає ся в тім, що немовто колись його нетактовні (!) виступи в делєґаціях викликали нагінку на Українцїв в Росії, а далї в натяках на некоректне та й некорисне для української справи анґажованє п. Василька в справі укр. еміґрантів з Росії. Воно дїйсно забавне: Укр. Слово повчає п. Василька — такту! Кінь би сьміяв ся. Є між укр. еміґрантами з Росії ряд напрямків, репрезентованих ґрупами й одиницями, які сидять в Австрії і Нїмеччинї і в невтральних державах. Були або й є між ними непорозуміня, як всюди, де йде житє; було й таке, що укр. еміґранти анґажувались до справ австрійських Українцїв і на відворот, а й були на тім тлї хвилеві непорозуміня. Що власне п. Василько причинив ся своїм тактом до того, що штучно витвореним непорозуміням скручено карк — з чого по сей день дехто невдоволений — се річ ноторична, яку потвердить невдоволеному тим авторови сего нового випаду хочби й згаданий ним Союз визволення України, який становив складову частину Заг. Укр. Ради і оставав до особи п. Василька у відношеню взаїмної льояльности Панове з "Союза Визв. України", які й до сего дня остають в найкращім відношеню до п. Василька, зможуть чей послужити інформаціями, хто з поміж українських полїтиків в Австрії більше працював от хочби для справ занятих територій рос. України в часї війни: п. Василько чи один або другий опозиційний штабовець.
Та від сеї перзональної справи далеко важнїйший натяк на дїяльність п. Василька в справах рос. України в часї передвоєннім, коли то п. Василько вивів українську справу на весь шир перед парляментарною трибуною, коли так добре своїми промовами в парляментї, як і в делєґаціях причинив ся до того, що згляд на справи рос. України вплинув на піднесенє ваги українського питаня в очах осередних держав а через те й підготовив ґрунт для української полїтики в часї війни.
А коли добродїй з Укр. Слова робить п. Василькови закид, що він своїми промовами спричинив нагінку на рос. Українцїв, то се закид клеветника або іґноранта. Своїми констатованями, що гнетені по варварськи російські Українцї настроєні в приязнім дусї до Австрії, п. Василько спричинив, що правда, що на алярм про українську небезпеку вдарило "Новое Время" і т. п., але факти того рода тільки й вплинули на дальше піднесенє ваги укр. питаня, яке через втягненє її як предмету дискусії до нарад в австр. делєґаціях з одного боку і в рос. Думі з другого, вже перед війною виросло до значіня міжнародного чинника. Чи сотки заяв рос. Українцїв з нагоди відомого цїсарського посланія до Українцїв з 1912 р., яке було відомого заслугою п. Василька, були також каригідною річею, бо звертали увагу рос. правительства на ґравітацію рос. Українцїв до Австрії? Чи автор статї уважав за відповіднїйше, щоби такі чи подібні инші докази українських сепаратистичних стремлїнь не були в свій час як слїд використані, аби не дразнити рос. уряду? Чи автор думає, що в Росії, бодай царській, загалом було можливе ще більше завуженє ланцуха, яким давлено Українцїв? Чи автор уважає, що некорисні для рос. Українцїв були ті промови Мілюкова і иньших в Думі, що власне, вказуючи на те, що варварський гнет над культурними змаганями Українцїв, яким користують ся укр. полїтики в Австрії, підкопує кредит Росії в Европі, жадали зміни антіукраїнської полїтики? Чи некорисним уважає автор й се, що теперішний рос. уряд мусить бодай до деякої міри узгляднювати українські жаданя власне з огляду на те, що, як явно заявив се в київськім земстві представник Українцїв, рос. Українцї бажали побіди осередних держав над царською Росією власне з тої причини, що була вона тюрмою укр. народа?
Як відомо рос. мінїстер заграничних справ Сазонов заявив був в своїм часї супроти представників преси, що українське питанє було одною з головних причин теперішної війни. Не вже договорить ся Укр. Слово ще до того, що п. Василько повинен нести на собі одвічальність за сю страшну війну? Дарма, що принесла вона увільненє рос. Українцїв з під оков царату!
*) Zur Frage der Sоnderstellung Galiziens. Von Wladimir Ritter von Schilling Singalewytsch. Reichsrats- und Landtagsabgeordneter. Wien 1917.
[Буковина]
15.05.1917